Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Бучма бомбардував його, поносячи на чому світ стоїть, зовсім забувши що перед ним розлючений і сильний чоловік, якого він ще мить тому боявся. Ітан згадав всі образи, які йому чинив Бучма, штрафуючи без причини, або навішуючи чужу роботу, увесь час прискіпувався і іноді примушував працювати понаднормово, без додаткової оплати. Він поступово закипав але подумки вдихнув-видихнув і вирішив не доводити до рукоприкладства бо цей вилупок відразу зніме побої, напише заяву і ще примусить увесь офіс виступити свідками. Зараз, особливо зараз, додаткові проблеми з поліцією ні до чого.

- У що ти виріс, твоїй матері має бути соромно що вона народила тебе!

Хлопок! І знову всі погляди приковані до того що відбувається у скляному кабінеті.

Ітан навіть подумати не встиг, ледь почувши що Росла намагається сказати погано про маму як руки самі потяглись. Він вхопив колишнього начальника за руку і заламавши її з розмаху опустив обличчя Бучми на його власний стіл. Ще трохи доверну, - думав він, і ця тростинка (то він про руку) зламається.

Спокуса була дійсно величезною.

- Підписуй, мерзото! –напівпроричав він натомість.

Маленький чоловік одразу згадав увесь свій страх перед більшою за нього людиною і вільною рукою підписав лист, увесь час приговорюючи: «зараз, зараз», тихо, смиренно. Лише отримавши той клятий підпис Ітан відпустив руку. Бучма почав віддихуватись, наче в нього стався приступ астми або його душили.

Це вже не хвилювало нашого хлопця, він взяв лист і пішов геть з цього кабінету, з цього офісу. Забрав трудову із бухгалтерії і чхати хотів на цю контору.

Тепер він залишився ще й без постійного джерела грошей, він хоч і не заробляв багато, але цих скромних грошей вистачало. А тепер що, треба шукати щось нове, щось таке, де будуть не зважати на історією з психушкою.

Приблизно про щось таке думав він поки попивав пиво під якимось під’їздом. Не хотілося навіть додому йти. Нічого не хотілось. Та і скоро офіцери все одно посадять його за решітку, для власної безпеки Ітана і усіх оточуючих. Бучма, він був певний, підніме бучу, напише заяву, зніме побої, якщо їх у нього взагалі знайдуть, бо по правді кажучи, він його навіть не сильно прижав, більше злякав. А якщо побої не знайдуть, що тоді? Цілій офіс свідків. Отака ось красота.

Як не дивись а наш хлопець все одно в дупі, а сподівався ж що все приходить в норму.

А це ще що? Якесь дежавю? Щось поколює під ложечкою, як тоді. Знов слідкують?

Він повернувся і побачив те ж саме обличчя. Капюшон, голубі очі, шрам на пів морди. Мисливець бачив що Ітан його помітив, не відвернувся і не відвів погляду, своїх пронизливих, крижаних очей. О, так, він знав яке враження справляє на людей і користувався цим.

Цього разу цей трюк не спрацював. Ітан його вже не боявся, можливо тому що був тепер певний що перевертнів не існує, як і інших надприродних паскуд, а можливо тому що випив вже дві пляшки пива і потягував третю. Це не п’янило його, навпаки він був тверезий, але намагався поводитись так наче п’яний, грав у цю гру бо інакше б не вірив самому собі.

Наш хлопець махнув мисливцю: «давай, підходь», наче казав йому. Обличчя-зі-шрамом не здивувався, навіть не ворухнув бровою, підійшов, сів поряд, на лавочку, не виймаючи руки з кишень кофти.

- Ти зробив свій вибір, - тихо сказав мисливець.

Ітан відригнув, не соромлячись.

- Ні, не робив.

- Тобто?

- Якщо Давід Філіпович з вами шістками не ділиться, то я розповім. Перед повнею я загримів у психушку, а покинув її лише тиждень тому.

- Нам це відомо, але ми нічого не знаємо про твоє перше перетворення.

- Бо його не було! – засміявся Ітан і хлопнув по спині мисливця, той зробив вигляд наче не помітив.

- Неможливо.

- А ви там як, думали що я перетворюсь на якого-небудь ведмедя? Справді так думали?

Обличчя-зі-шрамом кивнув.

- Тоді то ви мали лікуватись у тій лікарні, навіть не мали а маєте, хочеш допоможу з путівкою на пару тижнів?

- Ти мав перетворитись, револьвер ще в тебе?

- Все ніяк мене не чуєш? Я НЕ ПЕ-РЕ-ВЕР-ТЕНЬ! – проскандував Ітан. – Їх не існує, ти і Туросаїч і всі інші просто граєтесь у дурні ігри, я теж грав. Подорослішай…, - і запнувся не знаючи що сказати ще.

Сидів так десь з хвилину, і мисливець чекав поки той закінчить думку.

- На, - вручив він обличчю-зі-шрамом пляшку з недопитим пивом, встав і пішов геть.

А мисливець вже навіть не намагався нічого сказати але дуже хотів вмовити Ітана скористатись зброєю. Колишній мисливець має закінчити власне життя сам, як самурай, що вершить сеппуку[1], аби зберегти честь. У випадку мисливця це вибір, померти людиною, а не змінити сторону у цій вічній війні добра зі злом.

Хоч би як наш герой не корчив із себе п’яного, він був поганим актором, бо не міг обдурити навіть себе.

Він пройшов вже зо два райони, петляючи дворами і навіть не думаючи про те куди прямує. Чому раптом він перестав п’яніти? Раніше він не любив пиячити, з однієї простої причини – його розвозило з однієї чарки, будь-чого. Зараз він всмоктав майже три пляшки пива і нічого, він не міг обманути себе.