Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Життя тобі все одно не буде.

Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл! Постріл!

Пошматоване кулями тіло кровоточило у кромішній пітьмі але Ітан тримався на ногах аж поки не відчув біль з кожної кулі. Сильний пронизливий біль, миттю викинув свідомість з цього дивного сну.

Опритомнів хлопець вже сидячи на дивані у власній квартирі. Сидячи з вп’ятим у темну стіну поглядом.

Котра година?

Телефон показав північ.

00:03

Треба вмитись, - спало йому на думку.

Навіть не вмикаючи світла добрів до ванної кімнати. Подумав чому б не справити малу нужду? Можна, та тільки спочатку плесну водички на лице.

Холодна і освіжаюча, добре, краще.

Чогось під футболкою бинти вогкі, раніше цього не помітив.

Що, облився? Наче ні. Міг спітніти від такого сну, але ж прокинувся сухим, наче б то.

Щось тут не те.

Він ввімкнув світло у ванній, зняв футболку і не повірив власним очам. Намотані на ньому бинти були всі у якихось чорних розводах, більш того, воно тільки продовжувало натікати, малими струмками сочилась по шкіри. На штани і під них, на спіднє.

Потроху тіло почала пробивати пульсуюча настирна біль.

Невже ті кулі зі сну пробили мене реального? – повстало питання в голові Ітана. Він ще був у собі.

Втім швидко сходивши за ножицями зрізав бинти і відкинув їх у ванну. Тепер він бачив, без перешкод, власними очима. То була Мітка Звіра, кожна з круглих ран, залишених щелепами того монстра відкрилась. Кожен отвір сочився чимось густуватим чорно-брудним, то навіть не було схоже на кров, скоріш на гній.

Що більше він дивився на це видовище у дзеркало то більш накатував біль, а разом з ним і паніка.

Повернулась мантра: «не хочу помирати», котру він повторював собі раз за разом. Коли вийшов з ванни, коли ледве знайшов телефон і тремтячими руками набирав номер швидкої.

З великими труднощами він пояснив що потребує допомоги, що у нього відкрились рани і він стікає кров’ю. Ледве-ледве зміг втовкмачити і собі і своїй співбесідниці де він живе, куди потрібно їхати.

Вона сказала йому чекати, і він чекав, наскільки міг спокійно… перші десять хвилин. Далі біль і паніка взяли своє.

Уявіть собі сцену опівночі:

Напівголий чоловік, в штанах і капцях, сидить у дворі на лавочці, якось дивно похитується. Різко підіймається і ходить із сторони у сторону, мало не падає, згорнувшись у три погибелі і ледь-ледь чутно кричить (бо намагається стримуватись) від болю, або від чого ще. Потім починає бігати по дорозі біля під’їзду, вже галасує не стримуючись. Тоді затихає, бо бачить очікувану машину швидкої, але тільки на півхвилини, тоді починає галасувати ще дужче.

Що роблять медпрацівники?

Вони бачать що у цього суб’єкта не все в порядку, і не з його ранами, бо вони майже загоїлись, і жодним чином не пускають юшки, хоч якби молодик намагався запевнити їх у зворотному і вив від болю.

Їх висновок – душевнохворий, деякий час пожив серед нормальних людей у стані ремісії, а зараз все повернулось.

Ітана заспокоїли, вклали на кушетку у кузові швидкої, пристебнули пасками – щоб не злетів, бо везти будуть швидко, не можна втрачати дорогоцінний час – від цього залежить життя.

Вони швидко, насправді швидко його привезли, втім не туди де він сам про те думав, і намагався чинити опір. Тоді викликали двох дужих санітарів, щоб запакувати хлопця у гамівну сорочку, тільки вдалося це їм після півгодинної боротьби. Зараз звірина сила проявляла себе як ні разу до цього, і відкидати санітарів вдавалось з мінімальним зусиллям.

Втім, досвід взяв гору на грубою силою і наш герой потрапив до психлікарні на примусовий курс лікування.

Треба вимкнути будильник.

Дзеленчить наче дзвоник на перерву чи на урок в школі. Знаєте таке враження справляє наче воно тебе тим звуком вбити намагається, або воскресити.

- Ну добре, добре, - бурмотів він. – Зараз встаю.

Потягнувся до будильника, треба його вимкнути врешті решт. Такі старі механічні годинники з будильником, один в один як шкільний. Такий що розірве тобі череп якщо не прокинешся.

Ітан мав такий у дитинстві, кожного ранку прокидався з цим звуком до школи.

Але як не тягнувся, то не міг зрушити руку з місця, вона наче прилипла до тіла. До речі він його відчував ледь-ледь, всі кінцівки (та і не тільки вони) були затерплі до нестями.

- Мамо?

Хлопець геть розгубився.

- Тату?

Він не пам’ятав учорашніх подій.

- Не ворухнутись. – «Я що, паралізований?»

Навіть забув скільки йому зараз років.