Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Привівши його назад у палату, санітари вкололи йому в плече вже інші ліки. Хоча ліками то було назвати складно, бо галюциногени не лікують. Навіть бити не стали, просто вийшли за палати і закрили за собою двері.

Напівпритомному Ітану багато що примарилось з того моменту, він ще не міг ворушитись, і заснути не міг також, ніякого спротиву не міг задіяти, ідеальна лялька.

Першим прийшов демон у якійсь трикутній масці, одягнений у добру сорочку з галстуком, з золотими запонками на рукавах, гарними туфлями і високими шкарпетками на ногах, втім без штанів і без спіднього. Ця тварюка… я не стану описувати що воно почало робити до Ітана.

З’явились і чортенята, маленькі, чорні, волохаті, схожі на мавп зі свинячими рильцями і козячими рогами. Ці ховались в кутках кімнати і тихенько сміялись.

На щастя марення демона розвіялось як тільки увага хлопця перемістилась на цих маленьких потвор.

А привернувши до себе увагу вони почали розважатись усілякими вульгарними речами.

Тоді ж крізь маленьке віконце в дверях «просочилась», наче вона була рідка, старенька бабуся.

- ОНУЧОК! – кричала вона до Ітана.

Хоча жодним чином не була йому бабусею. Та ця жінка не стала осторонь забавок чортів, навпаки, вона взяла одного з них і з розмаху насадила його дупою на ніжку стільчика в своїй руці.

Допоки вона тією ніжкою колупала в дупі чорта, прийшов зі стелі другий демон з пірамідо-подібною мордою, без рота і носа зате з очами на стінах геометричною фігури. Цей був одягнений ніяк, зовсім голий з працюючою бензопилою поміж ніг. Вона видимо заміняла йому причинний орган.

Цією ж зброєю він мигцем порубав усіх в кімнаті окрім Ітана і розчинився у тій кривавій бані яку сам і зчинив. Кров, що мирно розплескалась на підлогу і стіни «перепливла» на стелю і звісилась звідти велетенською краплею. Застали в формі червоного сталактиту, поряд з яким виросли сталагміти з чогось синьо-фіолетового. В проріхах між ними з’явились якісь силуети що спочатку рвали один-одного на шматки, а потім мирились між собою у формі статевої оргії.

Тепер саме такими стали дні Ітана. Кожен день йому давали «ліки», хоч як би він пручався, а тоді його свідомість поринала у таке марево з демонів, привидів, різноманітних глюків, які увесь час то бились між собою розчленовуючи один одного, то трахали один одного, бувало і те і інше одночасно. Старці, мудреці з велетенськими бородами, старі жінки з велетенським ентузіазмом, роботи, звірі. Він бачив багато чого в цей проміжок часу і майже нічого з того не було йому приємним.

До купи, іноді поверталось марення з якого почався його візит у цей заклад. Рани на його тулубі відкривались, сочились чорним гноєм прямо через гамівну сорочку і змішувалось з наркотичними галюцинаціями. Втім боліли його рани по-справжньому і навіть крізь медикаментозну слабкість він примудрявся кричати, персонал з цим змирився, але їм довелось запхнути до рота хлопцеві спеціальний кляп. Навіть не для того аби заглушити його, ні, від болю він так сильно стискав щелепи, що зламав декілька зубів.

Вранці, коли в його тіло поступав через шприци тільки гамівний засіб (так мікстуру називали санітари і саме через неї був наче паралізований), його ще везли митись. Саджали у інвалідне крісло, везли до душових, роздягали, підвішували на ціпок і обливали зі шлангу. Їм подобалось коли струмінь бив сильно, так щоб було боляче. Попри це, після душу, його перев’язували (рани насправді досі не загоїлись і хоча не кровоточили, виглядали паршиво), а вже тоді одягали і пакували у сорочку.

Фрідріх Гейст проводив йому «лекцію»:

- Потвор не існує, Ітане, це все лише ваша уява. Ви не звір. Я не звір. Хлопці, котрі піклуються про вас кожен день не звірі. Ми всі люди. Дивіться, - він показував йому на великому екрані кадри як люди, бавлячись ведуть себе наче тваринки. – Ось так ви виглядаєте у повний місяць, вам лише здається що ви перетворюється, а насправді ви лишаєтесь самі собою, тільки занадто заглиблюєтесь у власні фантазії, - бла-бла-бла.

Це тривало близько години, відео кожен день повторювалось. А тоді його знову пічкали наркотиками і замикали у камері, один-на-один зі «своїми фантазіями», як вони казали.

Були правда і добрі глюки. Лише один у формі невеличкої лисички з цілим віялом хвостів, окрашеної у напівпрозорий голубуватий колір з слабенькою аурою по контуру. Наче привид.

- Щось ти зовсім поганий хлопчик, - мовила вона йому, коли вперше з’явилась.

Я б навряд чи здогадався, дякую. – відповів він в своїй уяві.

- А ти спробуй не язвити, може допоможу чимось.

Ти лише чергова ілюзія, чим ти мені допоможеш? Тебе не існує.

- Може й так.

Марення навколо неї, що як завжди бушували в своїй похоті і кровожерливості трохи притупились, вони стали наче розмиті.

Як ти мене взагалі чуєш? Я не можу поворухнути тілом, і язиком також, мій рот на замку.

- Ти що, забув? Мене ж не існує. Я – частина твоєї уяви, звісно я можу чути твої думки.

Тоді скажи мені скільки лишилось до повні?

- Вже скоро, навряд чи той лікар випустить тебе до того як вона прийде.