Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- МАМО!!! – закричав він що духу. – ТАТО!!!

А клятий будильник не вимикався. Тепер не вимикався і Ітан. Він волав як навіжений, наче його ріжуть.

…

Доки він волає, доки навіть не усвідомив що очі можна відкрити, ми згадаємо.

Його запакували, вдягнули гамівну сорочку, зав’язали рукава, тож навіть з його фізичною силою він не міг ворухнути руками. Вкололи якийсь препарат від якого той згодом заснув, дуже, дуже міцно заснув. А привізши його, вже сонного і напівпритомного до лікарні, без опору замкнули у камері з м’якими стінами.

- Чуєш? – запитав один санітар у другого.

- Чую.

- Вимикай вже, він собі голос так зірве.

- Нехай волає, - відказав той і втиснув кнопку дзвінка ще дужче.

Вищий з них подивився в бік камери Ітана, маючи вигляд людини яка у чомусь сумнівається.

- Та воно вже мені по вухам б’є.

- Потерпи ще трохи, то йому за те що мало не зламав мені щелепу вночі, - вільною рукою санітар потер підборіддя. – Трясця, болить як дупа!

- Нічого було підставляти, сам знаєш що «ці» навіть худорляві, неймовірно сильні, а цей ще й такий… підкачаний наче.

- Ти ще його сходи поцілуй, виродок він, як і всі інші, нехай страждає. Ще трохи, от, все! Йдемо трохи поздоровкаємося з новеньким.

Дзвоник затих а наш хлопець ні, він продовжував кричати і не почув як важкі залізні, двері (оббиті м’яким з його сторони) відчинились. Відвідувачі, ті самі санітари, ввійшли тихо, вони знали що таке церемонія прийому у пацієнти, вони самі її впровадили.

Вищий з двох м’яко підняв Ітана на ноги (той навіть не усвідомлював що сам стоїть тепер на ногах, але трохи затих), другий сильно вдарив хлопця у ребра. Кисень вмить покинув легені, наш герой навіть розплющив очі, задихаючись якийсь час.

- Ну шо, впізнаєш мене, вилупку?

Ітан не відповів, він якраз почав переварювати всю інформацію, яка лавиною накрила його розум. Спогади про затримання, спогади про галюцинації, він вже давно не школяр, навіть не студент, батьків звати було тупо… крім того, вже зовсім трохи залишилося до повні.

- Затих? Ну, це тобі не поможе, ось цей маленький комарик, - він провів перед обличчям хлопця невеличким наповненим шприцом. – Все одно тебе вкусить, а ще ми тобі винні трохи масажу. Бачиш оцей ліхтар у мене під оком, то твоя провина.

Тож санітари вкололи ту речовину в його тіло а після зі смаком, по-черзі, били його. Навіть в такому нерівному бою один на двоє вони не змогли вийти неушкодженими, доки препарат не подіяв, хлопець знову показав їм свою (він вже не вважав її чимось чужорідним) силу, зміг відкинути вищого, відштовхнувшись ногами і одночасно ударивши йому затилком у щелепу. Другого встиг вкусити до крові в передпліччя.

А далі рухатись він вже майже не міг, тіло раптом стало важити цілу тонну, думки, наміри і навіть образи перед очима попливли, він ввесь раптом став наче ватний.

Біль все одно відчував, його дії у відношенні до санітарів роздратували їх, і тепер вони били з великим ентузіазмом аж допоки до камери не зайшов худорлявий чоловік з лисиною на чолі і круглими окулярами.

- Цього вже достатньо, - сказав він тихо, але санітари почули його і миттю припинили побиття. – Пан Міллер вже трохи заспокоївся, проведіть його до мого кабінету, маємо порозмовляти.

Випхали його мовчки, також мовчки і всадили його на крісло в кабінеті лікаря.

- Мене звати Фрідріх Гейст, я буду вас лікувати пане Міллер, - почав розмову лікар.

Санітари нікуди не ділися, посадивши Ітана, вони так навіть з місця не зрушили, нависаючи над хлопцем як дві колони.

- я-Якеесьооогордніічиисл-оо? – слова погано виходили з горлянки, думки плутались, тож таке осмислене питання вже було подвигом.

- Дуже добре число, та вам воно ні до чого. Нехай вас втішить що сьогодні погожий, сонячний день, ось, я навіть відкрию для вас штори, - і лікар дійсно піднявся зі свого місця лише для того щоб розкрити вікно за своєю спиною. – Тож, ви, мій любчики вирішили що на повний місяць перекидаєтесь на тварину, розкажіть нам, яку саме?

Ітан промовчав, не через власне рішення мовчати а тому що не зміг, його голова безпорадно впала на плече, створивши інерцію, завдяки якій тіло накренилося, ось-ось він впаде зі стільця і не може нічого вдіяти.

Цю невеличку сценку помітив санітар і підтримав хлопця, так що той залишився в положенні «сидячи».

- Ви зараз не в тому стані щоб підтримати розмову… нажаль. Втім може це вовк? Хворі на клінічну лікантропію часто уявляють себе вовками. Ви ж так кричали на всю вулицю? Що ви перевертень.

Лікар зняв окуляри і став їх ретельно протирати хустинкою.

- Маю вас розчарувати, перевертнів не існує. Насправді, ви хворі на рідкісну хворобу, але не хвилюйтесь, ми вам доведемо що ви – звичайна людина.

Не дуже-то лікар і був налаштований на розмову, бо після цих слів повністю втратив інтерес до Ітана, помахом руки велів санітарам вивести хлопця, котрий вже майже втратив свідомість.