Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм
Коли саме прийшло розуміння, що з Жанною щось трапилось, Тихін не пам’ятав. Воно просто прийшло, і все. Відчинило двері з ноги і повідомило, що буде відтепер жити в голові.
Таке вже бувало. Хоч пошуки зниклих людей й не специфіка відділення Маєвського, однак кілька разів брати участь в масштабних пошуках доводилось. Особливо страшно було, так відверто страшно і Тихін цього не соромився, коли шукали дітей.
Пам'ятав він і відчуття, коли зі сповненого надії “Та посварились, та загрався з друзями чи заблукав” вмикалась червона лампочка: “Все не просто так. Викрадення, чи інший злочин”.
І тоді ж приходило розуміння, що кожна хвилина на вагу золота. А точніше, на вагу людського життя. Але тоді Тихін ще міг зберігати холодною голову, аналізувати, співставляти, відмічати якісь умовні “стрілочки”.
У випадку з Жанною все було значно складніше, бо, по-перше, було вже витрачено багато часу, а по-друге діяти і думати холодно й професійно Тихін не міг. Шалений коктейль з провини, що відпустив, гніву на себе, що не копнув глибше, тривоги, страху, і жахливих думок, раптом шукати вже пізно пошукам не сприяв.
Майже фізично відчуваючи, як час спливає крізь пальці, Тихін прийняв важке, але, можливо, єдино прийнятне зараз рішення.
І тому стояв перед Петром Миколайовичем і чітко бачив в дзеркальних дверцятах шафи, як виглядає хтось “як у воду опущений”.
– … … … – спочатку дуже віртуозно вилаявся шеф. Навіть в теперішньому своєму стані, Тихін відмітив оригінальність та вишуканість зворотів, якими його щойно щедро наділили. – Ти розумієш, що стільки шуму навколо “Пера”, щоб йому! – то прямий шлях до провалу розслідування?
– Так, розумію.
– Ні біса ти не розумієш! Мене зверху вже тричі відлюбили в хвіст і гриву. А тепер взагалі порвуть на шмаття!
– На кону життя людини.
– Дякую, що нагадав! А на іншій шальці – твоя кар'єра. І, можливо, моя теж.
– Я знаю.
– Молодець! – і додав ще кілька конструкцій “не для друку” шеф. – Дай мені годину. Зберу інфу в “камерників” (так Миколайович назвивав зазвичай власників закладів з власними камерами). Дай її адресу, звідки вона виїхала?
Стиснувши зуби, Тихін глибоко вдихнув і назвав.
– Стривай. Це ж… твоя адреса? – шеф розстебнув верхній ґудзик і послабив сорочку на горлі.
– Моя.
– Тобто… – підозріло м’яким тоном спитав Петро Миколайович, – в 9 чи 10 ранку обєкт Жанна, наш свідок і навіть підозрюваний, був, тобто була в тебе вдома?
– Так. – ще нижче опустив голову Тихін.
– А чому вона була в тебе?
– Ну… по справах агентства приїхала…
– Коли? – іронічно (чи то вже судомно) поповзла брова шефа вгору.
– Вчора по обіді. – сказав приречено. Ну зате тепер кар’єра не на шальках вагів. Бо те, чого нема на ваги не покладеш. Навіть на віртуальні.
– … … … – хвилин дві, розсилаючи з ноутбука інфу, видавав трьохповерхові конструкції Миколайович. – Ти ідіот! – врешті спромігся на щось цензурне. – Головоногий, неповноцінномізкий, задомдумаючий телепень! – додав на десерт.
– Я знаю. Готовий відповісти за все. Але, будь ласка, допоможіть її знайти.
– Йди в кабінет зятька мого. Увімкни його ноут, туди прийде інфа з камер. Передивись. Сашка пришлю до тебе. Хай контролює. А тепер іди, доки в мене напад не трапився!
***
Любі читачі, йдемо далі! Дякую за вашу підтримку! Ще кілька розділів - і фінал. А щоб нам разом не було сумно - і старт гарячої новиночки) Не забудьте підписатись, щоб тримати руку на пульсі)
Ваша Анна Шторм
***
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно