Не дуже владний бос для залізної леді - Анна Шторм

Те, що ситуація вийшла з-під контролю, Тихін зрозумів ще в барі. Якби поряд не було Жанни, він би швидко пояснив тупоголовим охоронця що до чого. Однак, Жанна не просто була поряд, а й залишати його не збиралась, як виявилось. 

Як викручуватись в таких умовах Маєвський не знав. Знав він тільки, що товариство цієї жінки і її присутність поруч якось неправильно на нього впливають. Бо ж востаннє, він губився в словах і кидався в бійку заради дівчини в класі десь так сьомому-восьмому. А далі вже, без зайвої скромності можна сказати, що жінки й самі за нього ледь не бились. 

Але, не такі, як тендітна, аристократична, неймовірно гарна і самодостатня Жанна. Від думок, що жінка поїде з ним у відділок, у Маєвського закололо серце. 

“Так, треба щось робити!” – твердо вирішив він. 

– Жанно, принеси мені будь ласка водички. Тільки обов'язково холодної. Ну, тобто з холодильника – улесливо попросив Маєвський, сподіваючись, що, як тільки Жанна відійде, він зможе “поговорити” з охороною, що не зводила з нього очей. 

– Е ні, хай тут сидить, а то ще втече! – буркнув один з охоронців і Тихін ледь не загарчав з люті. 

– Вона взагалі додому може спокійно поїхати! – все-таки буркнув охоронцеві, за що отримав стусана. І єхидну усмішку їхніх непроханих гостей, що кривлячись від болю сиділи в іншому кутку. 

– Ти тут не включай розумника, бо ще й по зубах отримаєш! – заявив охоронець і підвівся. 

– Підійди, будь ласка ближче, – не витримав і попросив Тихін. 

– Що? А ще що забажаєш? Водички з льодом?  

– І її теж. Тобі робота офіціанта більше б пасувала!

– Ти мені побалакай, то ще отримаєш і по спині! 

Хтозна скільки б Тихін грався в “скажи щось дошкульніше” та “подививсь найлютіше”, якби у вхідні двері, ледь не з ноги двері відкривши, увірвались представники закону. 

Професійним поглядом окинувши напівпусту залу, вони відразу запримітили порушників. Троє з них з гарними синцями косились на красунчика з дамою, який чомусь, при їх появі почав активно відвертатись і ховати обличчя. 

Це бравим хлопцям не сподобалось, і залишивши трьох "битих" на десерт, коли швидко підійшли до одного “небитого”. 

А Тихін скривився, як від зубного болю. Одного з хлопців він точно знав. Він колись працював з Воровських, а потім його перевели в інший відділ за якийсь “косяк” на роботі. І Тихона він теж знав, до того ж особливою кмітливістю не вирізнявся. 

Тому, навіть розуміючи, що виглядає це підозріло, Маєвський намагався сховати обличчя, хоча б у тінь. 

– Що у вас тут? – буркнув один з хлопців, красномовно погладжуючи кийок на своєму стегні. 

– Та ось цей Рембо отих трьох, як кошенят порозкидав. – кивнув на Тихона охоронець, а той тільки тихо зашипів щось крізь зуби. 

– Неправда! – піднялась раптом Жанна. Навіть ховаючись у тінь, Тихін помітив, як справедливою люттю зблиснули її очі. Від цього вона стала ще гарнішою. 

Від її несподіваного випаду, колишній підлеглий Воровських аж сіпнувся. 

– Дамочко, ану сядьте! – насупив брови, намагаючись виглядати суворіше хлопчина. 

– Я вам не дамочка! Це що за панібратство?! Тихін захищав мене і себе, а не нападав! – ще з більшим натиском видала Жанна і ступила крок назустріч. – Ваше посвідчення, будь ласка! – додала вона, дивлячись десь трохи нижче грудей хлопця через різницю у зрості.  

– Жіночко, ви п'яні? – нарешті видав другий з поліціянтів. – А ну сядьте, швидко на місце! Ми тут того, при виконанні! – не надовго вистачило його апломбу “поганого поліцейського”. І Тихін його розумів. Жанна вміла глянути так, що й вода в склянці замерзала. 

Але цих хлопців і їх методи він знав, треба було щось робити, бо хтозна куди ця перепалка могла б їх завести. Вибору особливо й не було, але він вирішив спробувати. 

– Можемо відійти? В мене конфіденційна інформація! – звернувся до незнайомого хлопця, сподіваючись, що хоч щось з цього вийде. 

– Що?? Ти що, перепи… – та побачивши нарешті обличчя Маєвського, той враз дивно зблід. – Тихін Іго… – він не договорив, бо Тихін, схопившись, швидко штовхнув його, та ще й від нервів, на ногу наступив. Двох інших було смикнулись на допомогу, але “жертва” Тихона змахом руки зупинив їх. 

– Тихін Ігоревич?! Що ви тут робит? Чого зразу не сказа…

– Та не волай на всю залу, телепню! – зашипів на нього Маєвський, як тільки вони відійшли на хоч трохи безпечну відстань від Жанни. – На завданні я! Як звати? 

– Так я ж не бачив вас… Вибачте! Юра Марченко я… Думав, алкалоїд якийсь буянить…

– А ти, Юра, не думай! Значить так: у відділок загребеш тих трьох, хай проспляться. Нічого вони мені не зробили, але мають трохи на землю спуститись. Оформиш, як бійка між собою. Зрозумів? 

– Так! – виструнчився той і ледь честь не віддав. Маєвського хлопці у відділку знали навіть по за очі, як серйозного хлопця. Деякі поважали, деякі навіть побоювались. 

– А нас з моєю колегою урочисто виведете з цієї богадільні! І відпустите, типу ви розібрались, і ми не винні! Ясно?
– Так! – кивав головою, мов китайська іграшка на панелі авто, хлопець.