Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Я поклав телефон до кишені.
Скільки б не казав собі припинити сподіватися на щось більше, ніж статус її найкращого друга, все одно не міг нічого з собою зробити. Ми з Сашею познайомились ще в університетські роки, на першому курсі, це було вже майже десять років тому.
Потім всі роки навчання мої друзі з групи казали мені, що з першого погляду закохались в мою найкращу подругу, і все допитувались, чи ми не зустрічаємось і чи не можна до неї «підкотити». Мене такий їхній підхід відверто дратував.
Все тому, що я і сам кохав її. Але це не була якась там закоханість з першого погляду. Я не кохав її за зовнішність чи ідеальне почуття стилю, чи ще якусь маячню. Я закохався в її цілеспрямованість і бажання всього досягати самостійно. Коли батько запропонував їй очолити один з філіалів його фірми, Саша відмовилась і пішла працювати на якусь дівчинку помічником директора.
Трохи набравшись досвіду, вона й сама вирішила відкрити свою фірму. Так вона зробила це не без допомоги батька, однак потім... Потім вона сама керувала своїм бізнесом, і керувала доволі вміло. Найкраще їй давалось спілкування з іншими.
В неї буквально всі закохувались, а я, знаючи про статки її родини й те, що вона була безнадійно закохана у свого колегу, в принципі й не мав розраховувати ні на що, окрім цієї дружби. Не те щоб я не міг спробувати й ризикнути, просто знав, що вона відмовить мені, і що це, скоріш за все, поставить під удар і нашу дружбу.
— Славо, ти вже йдеш? Так рано? — до мене підійшов мій керівник, головний конструктор Київського бронетанкового заводу, Андрій Михайлович. — Рідко побачиш, щоб ти йшов з усіма.
— Так, — я кивнув. — Вже майже доробив складальне креслення. Завтра перевірю все ще один раз і буду відправляти на ЛБТЗ, — я подивився на годинник. До зустрічі з Сашею залишалось буквально десять хвилин. Хоча приблизно стільки мені й треба було для того, щоб доїхати до гідропарку на таксі.
На роботі мене визнавали і поважали, однак підвищення давати не хотіли. І все через те, що я був "надто молодий". Отака система...
— Був би ти хоч трохи старший, я б тебе підвищив прямо зараз, але ж ти розумієш…
— Так, я розумію, — я усміхнувся і ледь-ледь поборов в собі бажання знов глянути на час.
Не те щоб я розумів… Насправді, це взагалі нелогічно, але треба було давно змиритися з тим, що світ в принципі нелогічний.
— Але ти все одно збираєшся відмовитись від тої пропозиції у Львові, хоча тобі й пропонують високу для твого віку посаду... Чому не хочеш поїхати? — продовжував допитуватись Андрій Михайлович.
— Поки що я не можу покинути Київ і все ж лишусь працювати тут.
— Ні, ну для нас так тільки краще! Наступного місяця обов’язково виплачу тобі премію!
Я усміхнувся і мимоволі таки глянув на годинник на стіні й зрозумів, що вже запізнювався.
— Добре, гарних вихідних тобі, — нарешті відпустив мене начальник.
— І вам, Андрію Михайловичу.
Як тільки вийшов із зали конструкторів, одразу відкрив в телефоні Uklon і швидко викликав таксі на прохідну. Пришвидшив крок, і поки вийшов, таксі вже якраз приїхало. Я сів у машину і поїхав до нашого кафе.
Не те щоб у мене була купа грошей роз’їжджати на таксі, однак я не хотів запізнюватись на зустріч з Сашею. Вона про такі речі не сильно думає, бо ж сама на машині, та й місце я сказав близьке до мене. «Delini» був приємним ресторанчиком з не надто низькими, але терпимими для мене цінами. Авжеж, я не міг дозволити Саші платити, коли вона була зі мною, хоча вона постійно норовила це зробити.
Приїхав буквально хвилин за десять. Синій “форд-фієста” Саші під’їхав практично одночасно з моїм таксі.
Розплатившись, вийшов з машини та пішов до Саші, яка саме також замкнула двері авто і поспішала до мене.
— Привіт, — я обійняв її за плечі та чмокнув у щоку.
Бачив, що очі її були на мокрому місці. Вона або вже плакала, або мала ось-ось розревітися. Добре, що ми зустрілись тут, в цьому місці, де практично ніколи не було купи відвідувачів, навіть у вечір п’ятниці.
— Славо, я...
— Я, тут, мала, підемо, — я взяв її за руку і повів до кафе.
Як тільки зайшли всередину, то побачили, що зайнятими були буквально пару столиків: все як я і думав. Ця кафешка ідеально підходила для бесід по душах.
Ми пройшли до столика в кутку біля вікна, в ту частину зали, де не було жодного відвідувача. Я всадив Сашу на диванчик, а сам сів на стілець навпроти.
— Ну, розказуй, — я подивився їй в очі.
— Він мене відшив, — її голос почав тремтіти. — Я... Я не розумію, що зі мною не так.
Вона на секунду замовкла, щоб перевести подих і трохи заспокоїтись, та все ж не розревітися в мене на очах, а я тим часом взяв її за руку і мовчки дивився їй в очі.
Хотілось сказати, яка вона сильна характером, яка гарна і тендітна, хотілось сказати, що заради неї я б пішов на все, але сьогодні явно не час зізнань. Та й взагалі, я не хочу втрачати те, що в мене є. Не хочу втрачати принаймні нашу дружбу.
— Не завжди все складається так, як нам хочеться, — нарешті сказав я, подивившись їй в очі. — Але це не значить, що це твоя провина, Сашо. Ти найкраща, я точно знаю. А він — просто не твоя людина, ось і все.
