Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Пощастило, що таксі приїхало швидко, та й водій виявився непоганим: відвіз мене буквально за хвилин двадцять, хоча зазвичай така дорога зайняла б хвилин сорок.

Подякувавши йому, я буквально вибіг з машини й знов зателефонував сестрі. Дізнавшись, на якому вони поверсі, швидко піднявся до них. Лікарка буквально стояла яструбом над Ліною, чекала на свої гроші. Ось така вона — безкоштовна українська медицина.

— Ви можете мені пояснити, що відбувається? Який діагноз? — сказав я, засовуючи їй до кишені трикляті триста гривень.

— Я все написала у виписці, — незадоволено сказала вона. — Ще мала чекати на вас! Дитину треба класти в стаціонар, в неї запалення легенів, причому запущене. Для такої крихітки це дуже небезпечно.

— Ви дасте направлення?

— Так, — вона кивнула.

А тим часом Яра на руках Ліни заплакала. Ліна почала її колихати, щоб та заспокоїлась.

— А де Максимко? Вдома?

— Так, він з Вітею.

— А чому Вітя не на роботі? Хіба в нього оплата не позмінна?

— Він прихворів, вже тиждень вдома, — вона знизала плечима. — Можливо, він і заразив Яру... — їй на очі почали навертатися сльози. — Я погана мама... Погана...

— Заспокойся, — я обійняв сестру за плече, а тим часом Яра на її руках знов почала скиглити. — Все буде добре, поїдьмо до лікарні.

Я викликав таксі й ми поїхали до центральної лікарні. Там почали казати, що місць нема, і мені знов довелось давати хабаря, щоб Яру і Ліну поклали сюди. Потім я дав ще один хабар черговому педіатру, а всю іншу готівку, яка в мене була, віддав Ліні.

Коли за все домовився, мене попросили покинути територію стаціонару, бо ж був не час відвідувань.

Я вийшов з лікарні з однією п’ятисоткою на картці і думав, куди ж мені переїхати буквально до авансу... Ситуація здавалась патовою, я взагалі не бачив жодного нормального розв'язання проблеми.