Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Я не міг зателефонувати. Не шуми, — мені здалося, він ледь усміхнувся, однак голос був стомленим, змученим і сумним.

— Чому ти говориш так тихо? Де ти? — не могла вгомонитися я.

— В лікарні...

— Що? — з моїх рук випала тарілка і з дзвінким брязкотом покотилася по паркеті. Я навіть не знала, що спитати. Шалено розгубилася. — Що сталося? Як ти? Мені приїхати?

— Не треба. В лікарню потрапила племінниця. Я зараз з нею і Ліною. Вже їхатиму додому.

— А що з нею? Може гроші потрібні? — мною аж трусило від хвилювань і бажання допомогти.

— Сашо, я не хочу тебе напружувати. Все добре... — почулося досить таке розмите і засмучене.

— Все зрозуміло! В якій ви лікарні? Я зараз буду!

— Сашо, я... Не треба їхати проти ночі. Я впораюся...

— Щоб я більше цього не чула! — вигукнула в телефон, однією рукою тримаючи його, а іншою скидаючи з себе домашні штани. Слід негайно перевдягнутися, взяти картку і мчати до Славка. Щось він темнить. Хіба я не знаю нашу медицину? Може там треба кошти чи мої зв'язки? Чи навіть просто підтримка... — Коли мені була потрібна допомога, ти був поруч! Дозволь мені зробити для тебе те саме! Скажи, де ти зараз, в якій лікарні? Я приїду... Я вже їду! Ну ж бо, не впирайся! Я все одно знаю, де ти живеш! Тобі купити щось дорогою? Можу заїхати в Макдональдс. прихопити щось, ти ж, певно, не вечеряв... Та пусте, сама розберуся. То де ти?

Вже за кілька хвилин я мчала нічними вулицями улюбленого міста туди, де на мене безсумнівно чекали.