Між нами контракт - Кетрін Огневич

Коли я вийшла з ванної, то побачила Влада. Він стояв у вітальні, спершись на диван, і роздумливо дивився на екран свого смартфона. Мушу визнати, що в костюмі він мав бездоганний вигляд. Але всі ми знаємо, що зовнішність оманлива. Почувши цокіт підборів, він підняв голову і витріщився на мене. Його щелепа відвисла, коли він повільно просканував мене поглядом зверху донизу, а потім нарешті видав:

— Ти маєш приголомшливий вигляд, руда! 

— Ти теж нічого, — тихо пробурмотіла у відповідь, коли він простягнув свою руку.

— Ну, до тебе мені далеко, —  хмикнув він, сховавши в кишеню свій смартфон. — Ну що, потренуємося?

—У сенсі?

— Батько сказав, що там буде фотограф, і нам... ну... скажімо так, нам доведеться погратися на камеру. 

— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що...

— Нам доведеться поцілуватися, руда, ось що я хочу сказати.

— А без цього ніяк? — запитала я, хоча й так знала, якою буде його відповідь. Він співчутливо похитав головою.

— Послухай, я розумію, що для тебе це важко, особливо після того, як... — він замовкає, а потім робить глибокий вдих перед тим, як продовжити. — Я зроблю все сам, добре? Тобі необов'язково це робити, але зараз ми маємо потренуватися, щоб потім ти, не дай Боже, не викинула там якийсь номер, що лише погіршить наше становище.

— Гаразд, — тихо пробурмотіла я у відповідь, розуміючи, що він має рацію. Якщо я цього не зроблю, то можу забути про свою майбутню кар'єру і репутацію, яку я так довго вибудовувала. Він обхопив руками моє обличчя, і варто було йому тільки наблизитися, як на мене знову нахлинули спогади, і я відразу ж відштовхнула його. — Вибач, я... Я не можу... — Я відчуваю, як стає важко дихати, немов... немов, я задихаюся. Він обхоплює моє обличчя руками, змушуючи подивитися на нього.

— Гей, руденька, дивись на мене, добре? Про що б ти зараз не думала, просто забудь. Дивись тільки на мене, і роби те, що я кажу, зрозуміла? — Я лише кивнула, а він усміхнувся. — Зроби глибокий вдих. А тепер видих... Подумки порахуй до п'яти. І знову вдих... Видих... — Я роблю те, що він каже, і розумію, що це працює. Моє серце вже не калатає так швидко, як до цього, а дихання приходить у норму. — Ну, що, порядок?

— Так.

— Спробуємо ще разок? — Я хочу сказати йому "так", але слова застрягають у горлі. — Так, слухай, щойно ми будемо там, просто вдай, що ти щаслива, ніби тобі є до цього якесь діло. Коли настане фотосесія, просто покладися на мене.

— Але що, якщо я знову почну панікувати?
 
— Тоді роби те, що й зараз, руденька. Зможеш?

— Думаю, так.

— Ось і чудово, ходімо, — він взяв мене за руку, і ми вийшли з квартири. Біля під'їзду нас, звісно ж, чекав лімузин, чому я не була здивована. Поки ми їхали, я зробила кілька ковтків шампанського, люб'язно запропонованого Владом. Коли ми опинилися всередині, у мене ледь щелепа не відвисла від тієї кількості людей, які були в приміщенні. І це вони називають вечіркою? Та це клятий бенкет!

Я робила те, що мені було наказано - виблискувала посмішкою, немов я до біса щаслива, і приймала привітання від усіх цих незнайомих мені людей. Цей покидьок теж був тут, крім цього він залучив до цього ще й моїх батьків, від чого я відчула, як починаю панікувати. Судячи з усього, Влад помітив це, оскільки сильно стиснув мою руку, ніби кажучи, не варто, не реагуй, і я відвела погляд убік. Коли вони підійшли до нас, щоб привітатися, я відчувала, ніби мене знову нудить від усієї цієї удаваності, але лише вимучено посміхнулася, і дозволила їм поцілувати мене в обидві щоки.

Незабаром настав час танцю, і Влад повів мене за собою на середину залу. Його рука лежала на моїй талії, а друга тримала мою праву руку, поки він упевнено вів мене в танці.

— Ти добре тримаєшся, руденька. 

— Руденька? Уже не руда? Навіть не ботанка? — здивовано перепитала я, дивуючись тому, як швидко він змінює мені прізвиська. 

— Так. Мушу визнати, я почав хвилюватися, коли побачив тут твоїх батьків.

— Не ти один.

— Так, я помітив, але, як я і сказав, ти добре тримаєшся. 

— Дякую.

— Нема за що, руденька... — Невдовзі почулися оплески, коли закінчився танець, від чого я миттєво згадала, де перебуваю. — Зараз почнеться фотосесія, ти готова?

— Угу... —  Я бачила спалахи камери, але вважала за краще не дивитися на фотографа, дивлячись лише на свого чоловіка. Він посміхався мені, тим самим показуючи, що все добре, і я чомусь вірила йому. Його руки ніжно торкнулися мого обличчя, коли він злегка нахилився.

— Зараз я тебе поцілую, руденька. Ти готова?

— Просто зроби це... — тихо прошепотіла я, дивлячись йому в очі, а потім відчула легкий, немов легке пурхання крилець метелика, поцілунок на своїх губах. Поцілунок був таким цнотливим, що я трохи зніяковіла. Коли він відхилився, то провів рукою по моїй щоці. 

— Усе добре, руденька?

—Так.

— От і добре, — сказав він, а потім ми знову повернулися до гостей, які завалювали нас якимись запитаннями, але відповідав здебільшого Влад. Коли ж усе це закінчилося, і ми нарешті приїхали додому, я насамперед зняла туфлі і тихенько застогнала.

— О Боже, я думала, що у мене скоро відваляться ноги... Хто придумав кляті підбори? — Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як раптом опинилася на руках у Влада. 

— Так краще?

— Угу... — пробурмотіла я, відчуваючи, що алкоголь усе-таки трохи вдарив у голову. Він опустив мене на ноги у вітальні, перед диваном, на який я одразу плюхнулася.

— Ти впоралася, руденька. Ти проявила сьогодні силу і хоробрість, коли пішла на ту вечірку...