Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Висхлин і худий, з жовтим, як віск, обличчям, ітоцятковапим червоними плямами, з міцно стуленими губами, Боніфас, у чиїх очах було щось котяче, ніколи не дратувався; з незворушним спокоєм святого вислуховував він пайдошкульніші образи і відповідав на них єлейним голосом. Він справно ходив до церкви, сповідався і причащався. Під своїми скрадливими манерами, під зовнішньою млявістю він ховав незламну впертість, шанолюбність священнослужителя і жадобу купця, якого спопеляла жага до багатства й почестей. Ще в 1820 році Куен— то-неликий мріяв про те, чого французька буржуазія домоглася тільки з революцією 1830 року. Сповнений нена— впсті до аристократів, цілком байдужий у питаннях віри, ріп був таким самим святим, як Бонапарт — якобінцем. З діівовпжпою гнучкістю хилився він перед знаттю та високими урядовцями, вдаючи із себе смиренного й догідливого бідака. Нарешті, щоб змалювати цього чоловіка одним штрихом, значення якого зуміють оцінити досвідчені в справах люди, скажемо, що він носив окуляри із синіми скельцями під тим приводом, ніби вони захищають очі від сопячного світла, занадто сліпучого в місті, розташованому на високогір’ї, де повітря розріджене, а вапняковий грунт і стіни будинків — білі. Насправді ж під тими синіми окулярами Куенте-великпй ховав свій погляд. Будучи лише трохи вищим за середній зріст, він, проте, здавався високим через свою худість, яка свідчила про тривожну заклопотаність справами, про постійне нурту— вання думок. Його єзуїтську зовнішність довершувало гладеньке, довге, шпакувате і підрізане, як у священика, волосся та одежа, що ось уже сім років складалася з чорних папталоиів, чорних панчіх, чорного жилета і брунатного сукпяного левіта (так па півдні називають сюртук). Йому дали кличку Куенте-великий на відміну від брата, якого звали Куенте-гладкий, підкреслюючи різницю не тільки в зовнішності, а й у здібностях обох братів — здібностях, утім, однаково небезпечних. І справді, Жан Куен— те, добродушний товстун з обличчям фламандця, обпале— ппй ангулемським сонцем, коротенький і присадкуватий, череватий, як Санчо Панса, з вічною усмішкою на губах, з пухкими плечима, становив цілковиту протилежність старшому братові. Жан відрізнявся від Боніфаса пе тільки зовнішністю та складом розуму, він хизувався своїми мало не ліберальними поглядами, він належав до лівого центру, він ходив до церкви тільки в неділю і чудово вмів порозумітися з ліберально настроєними промисловцями. В Умо були торговці, які запевняли, що розбіжність у поглядах між братами була чистим комедіантством. Куенте-великий спритно використовував облудну простодушпість брата, Жан правив йому ніби за палицю. Куенте-гладкий брав на себе дражливі розмови, продаж майна з торгів — тобто справи неприємні для лагідного вдачею брата. Жан виходив наперед, коли виникала потреба гніватись, він гарячкував, він висував пропозиції настільки безглузді, що навіть жорсткі умови його брата починали здаватись прийнятними. І в такий спосіб, рано чи пізно, обидва домагалися свого.

Завдяки чуттю, притаманному кожній жінці, Єва зразу розгадала вдачу братів і в присутності таких небезпечних супротивників трималася насторожено. Давід, уже попереджений дружиною, вислухав пропозицію своїх ворогів із неуважним виглядом.

— Домовляйтеся з моєю дружиною,— сказав він обом Куенте, вийшовши зі своєї заскленої клітки-лабораторії, щоб зразу туди й повернутися,— вона краще від мене знає, як стоять справи в моїй друкарні. Я нині заклопотаний ділом куди прибутковішим, аніж це вбоге підприємство, і невдовзі сподіваюся покрити збитки, яких я зазнав через вас.

— І як же ви їх покриєте? — сміючись, запитав Куен— те-гладкий.

Єва подивилась на чоловіка, остерігаючи його поглядом від необережних слів.

— Ви ще платитимете мені данину — і ви, і всі, хто споживає папір,— сказав Давід.

— І що ж ви там винаходите? — запитав Бенуа-Бопі— фас Куенте.

Коли він скрадливим і приязним голосом поставив це запитання, Єва знову глянула на чоловіка, намагаючись сказати йому поглядом, що відповідати не слід, а як і відповідати, то ухильною і незначущою фразою.

— Я шукаю спосіб наполовину знизити вартість виробництва паперу...

Давід пішов, не помітивши, як переглянулись між собою брати-фабриканти, мовби кажучи: "Цей чоловік, мабуть, і справді винахідник; люди такого складу не бувають ледарями".— "Скористаємося з його винаходу?" — сказав Боніфас. "А як?" — запитав Жан.

— Давід розмовляє з вами, як і зі мною,— сказала пані Сешар.— Коли я виказую цікавість, він, хоч я й дружина йому, відповідає такими ж туманними фразами. Все це мрії, більше нічого...

— Якщо ваш чоловік здійснить свої мрії, він, звичайно, забагатіє скоріше, ніж працюючи в друкарні, і я більше не дивуюся, що він так занедбав свої справи,— сказав Боніфас і, обернувшись, загляпув до порожньої майстерні, де Кольб, сидячи на дошці, на якій обрізають папір, натирав зубчиком часнику окраєць хліба.— Але нам зовсім не хочеться, щоб ця друкарня потрапила до рук конкурента — моторного, кмітливого, честолюбного. То, може, все-таки ми з вами порозуміємося? Скажімо, ви погодилися б за певну суму віддати ваше устаткування в оренду одному з наших майстрів; він працював би на нас, але під маркою вашої фірми, як це заведено в Парижі. А ми підтримали б хлопця, надали б йому змогу платити за оренду, та й йому дещо перепадало б.

— Усе залежить від суми,— відповіла Єва Сешар.— Скільки ви пропонуєте? — запитала вона, поглядом даючи зрозуміти Боніфасові, що його хитрощі для неї не таємниця.

— А скільки ви правите? — жваво втрутився до розмови /Кап Куенте.

— Три тисячі франків за півроку,—сказала Єва.

— Даруйте, мила ви моя дамочко, але ж ви самі сказали, що хочете продати друкарню за двадцять тисяч,— солодким голосом сказав Боніфас.— Річний прибуток з двадцяти тисяч при шести відсотках становить тільки тисячу двісті франків.

На якусь мить Єва розгубилась, і тільки тут вона зрозуміла: найцінніша якість у ділових переговорах — уміння мовчати.

— Ви скористаєтеся з наших верстатів і шрифту, з яких я мала певний прибуток, ви ж самі пересвідчилися в цьому,— відказала вона.— А крім того, нам доводиться платити за оренду приміщення Сешару-батькові, а він не має звички робити нам подарунків.

Після двох годин боротьби Єва домоглася двох тисяч за півроку, з яких тисячу мали виплатити наперед. Коли про все було домовлено, брати Куенте повідомили, що хочуть доручити друкарню з усім устаткуванням не кому іншому, як Серізе. Єва не змогла приховати подиву.

— Хіба не найкращий вихід — доручити майстерню тому, хто добре знає її? — сказав Куенте-гладкий.

Єва па це не відповіла нічого. Мовчки розкланявшись із братами, вона дала собі слово, що віднині очей не спускатиме з Серізе.

— Отакої! Вороги уже в кріпості! — сказав, сміючись, Давід, коли за обідом дружина подала йому на підпис угоду.

— Нехай!— сказала Єва.— Я ручаюся за відданість Кольба і Маріон. Удвох вони тут за всім доглянуть. Зате ми тепер матимемо чотири тисячі франків річного прибутку з устаткування, яке, зрештою, коштувало тобі чималих грошей. А головне — у тебе попереду прппаймпі рік, щоб здійснити свій задум!

— Тобі судилося бути дружиною винахідника. Недарма ти мені це сказала колись біля греблі,— мовив Давід, ніжно потискуючи руку дружини.

Хоча Давідова сім’я і мала тепер досить грошей, щоб перебути зпму, проте він опинився під наглядом Серізе і, сам того не усвідомлюючи, потрапив у залежність від Куенте-великого.

— От вони й у наших руках! — сказав, виходячи від Сешарів, паперовий фабрикант своєму братові-друкаре— ві.— Ці злидні звпкпуть жити на орендну плату з друкарні, вони розраховуватимуть на неї й залізуть у борги. А через півроку ми відмовимось поновити угоду, і тоді ми з’ясуємо, що там вариться в голові у нашого генія, бо ми йому напрямки скажемо: ми вам допоможемо, але приймайте пас до спілки по застосуванню вашого вина' ходу.

Якби людина тямуща й досвідчена в справах побачила Куенте-великого в ту мить, коли він вимовляв слова "але приймайте пас до спілки", їй би стало очевидно: підписаний у мерії шлюбпий договір становить куди меншу небезпеку, аніж угода, укладена в комерційному суді. Нещадні мпсливці взяли слід — хіба могла дичина сподіватись на порятунок? Давід і його дружина були цілком безпорадні проти підступів Боніфаса Куенте — навіть із такими вірними слугами, як Маріон та Кольб.

Коли папі Сешар настав час родити, п’ятисотфранковий білет, надісланий Люсьєном, а також друга виплата Серізе дали змогу покрити всі видатки. Єва, її мати й Давід, які вже думали, що Люсьєп їх забув, спізнали радість не меншу, аніж тоді, коли довідалися про перші успіхи поета, чпї блискучі виступи у світі журналістики дістали в Ангулемі ще більший розголос, ніж у Парижі.

Заколисаний відчуттям оманливого спокою, Давід відразу втратпв грунт під ногами, отримавши від шуряка такого жорстокого листа:

"Любий Давіде, я дисконтував у Метів’є три векселі за твоїм підписом, видані тобою мені на один, два і три місяці. Я не зважився на самогубство і тому вдався до такого страшного засобу порятунку, хоча знаю, яких прикрощів це тобі завдасть. Згодом я розповім тобі, в якій безвиході я опинився, і, звичайно, зроблю все від мене залежне, щоб вислати гроші до терміну сплати по векселях.

Спали мого листа і пе кажи нічого сестрі й матері. Не стану приховувати, що я дуже розраховую на твою мужність, так добре відому

твоєму безталанному братові Люсьену де Рюбампре"

— Твій бідолашний брат у жахливій скруті,— сказав Давід дружині, яка тільки-но почала одужувати після пологів,-— і я послав йому три векселі, кожен на тисячу франків, терміном на один, два і три місяці. Занеси це до рахунків.

І він пішов у поле, щоб уникнути неминучої розмови з дружиною. Обговорюючи цю зловісну новину з матір’ю, Єва, уже й до того стривожена мовчанкою брата, який не писав півроку, сповнилася лихих передчуттів; вона прагнула їх розвіяти, і розпач підказав їй, що робити. На той час Растіньяк-син приїхав на кілька днів погостювати в батьків, і він розпускав про Люсьєна досить-таки погані чутки; багаторазово повторені й прикрашені язиками місцевих пліткарів, ці паризькі новини незабаром дійшли і до сестри та матері журналіста.