Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Правда, здібності Пті-Кло живила ненависть. Глибока ненависть — це могутня сила. Існує чимала різниця між паризьким стряп— чим і стряпчим провінційним, і Куенте-великий був надто хитрий, щоб не здобути собі вигоду з дрібних пристрастей, якими живе адвокатська братія. У Парижі видатний стряпчий — а таких там багато — неодмінно обдарований якостями, притаманними дипломатові; велика кількість справ, глибина інтересів, значущість довірених йому завдань звільняють його від необхідності вбачати в судочинстві лише засіб збагачення. Судочинство для нього уже не джерело прибутків, як було колись, а тільки зброя — наступальна чи оборонна. У провінції ж, навпаки, стряпчі вельми охочі до того, що в паризьких конторах називається крутійством, тобто вони складають безліч дрібних актів, які обтяжують справп судовими зборами і поглинають гербовий папір. Подібні дрібнички дуже цікавлять провінційного стряпчого, і він штучно побільшує видатки, пов’язані.з судочинством, тоді як паризький адвокат задовольняється винагородою. Винагорода — це ті гроші, що їх клієнт зобов’язаний заплатити понад судові видатки своєму повіреному за більш або менш успішне ведення справи. Половину судових видатків державна скарбниця забирає собі, тоді як винагорода цілком дістається повіреному. Будьмо відверті! Сплачена винагорода рідко відповідає винагороді домовленій і гідній послуг, зроблених досвідченим у своєму ділі повіреним. Паризькі стряпчі, лікарі, адвокати ставляться до обіцянок своїх клієнтів 8 великою осторогою, як ото куртизанки до палких запевнень випадкових коханців. Клієнт до і після судового розгляду міг би стати темою для двох чудових жанрових картин, гідних пензля Мейсоньє, картин, які, безперечно, припали б до душі вельмишановним стряпчим. Існує ще одна різппця між паризькими стряпчими і провінційними. Паризький стряпчий рідко захищає клієнта в суді, лише іноді він виступає при викладенні справи; але уже 1822 року в більшості департаментів (згодом таких адвокатів-захис— ників розвелося безліч) спряпчі почали брати на себе й обов’язки по захисту і самі виступати в суді. З цієї подвійної ролі випливає і подвійна робота, що наділяє провінційного стряпчого всіма професійними вадами адвоката, не звільняючи його від марудних обов’язків повіреного. Провінційний стряпчий стає базікалом і втрачає ясність розуму, таку необхідну для ведення справ. Отак роздвоюючись, навіть людина високих здібностей почуває себе якоюсь дволикою посередністю. А в Парижі стряпчий не розмінюється на пусті теревені в суді, не зловживає доводами "за" й "проти", і йому значно легше зберегти прямоту поглядів. Нехай він володіє балістикою права, нехай знаходить собі зброю в арсеналі юридичних суперечностей, він усе ж таки має власну думку про справу, за яку з таким завзяттям воює. Коротко кажучп, думка п’янить куди менше, ніж слово. Захоплена власним крас-

номовством, людина кінець кінцем починає вірити в те, що вопа каже; а тим часом можна виступати проти власної думки, не спотворюючи її, можна виграти несправед7 ливе діло, не доводячи його справедливості, як то робить у суді захисппк-адвокат. Тому старші паризький стряпчий скоріше може виявитися справедливим суддею, ніж ста^ рий адвокат. А в провінційного стряпчого, як ми бачимо, більше ніж досить причин стати людиною пересічною: він заплутується в дрібних пристрастях, він веде дрібні справи, він годується коштом судових видатків, він зловживав казуїстикою судочинства і сам захищає справу в судії Одне слово, у нього багато слабостей. Але якщо серед провінційних стряпчих ви зустрінете людину з розумом, то будьте певні: це людина справді видатна!

— Я гадав, ласкавий папе, що ви запросили мене задля власних справ,— сказав Пті-Кло, обертаючи це зауваження у шпильку самим тільки поглядом, яким він зиркнув на непроникні окуляри Куенте-великого.

— Я розмовлятиму з вами відверто,— сказав Боніфас Куенте.— Отож слухайте...

По цих словах, які провіщали довірчу розмову, Куенте сів на лавку, запрошуючи Пті-Кло зробити те саме.

— Коли тисяча вісімсот четвертого року пан дю Отуа, їдучи до Валенсії, куди його призначили консулом, опинився проїздом у Ангулемі, він зійшовся тут із папі де Се— нонш, тоді ще мадмуазель Зефіріною. Удвох вони й прижили дочку,— сказав Куенте майже пошепки на вухо співрозмовникові.— Не дивуйтеся,— провадив він у відповідь на здивований порух Пті-Кло,— весілля Зефіріни з паном де Сепоншем справили незабаром після її таємних пологів. Дівчинку вигляділа на селі моя мати, і це та сама Франсуаза де Ляе, якою нині так опікується пані де Сенонш, видаючи себе, як то заведено, за її хрещену матір. А що моя мати, фермерша старої пані де Кардане, Зефіріниної бабусі, зпала про таємницю єдиної спадкоємиці роду де Кардане та старшого пагона де Сеноншів, то коли знадобилося якомога вигідніше прилаштувати капіталець, що ним Франсіс дю Отуа вирішив забезпечити посаг своїй дочці, цю справу доручили мені. Оті десять тисяч, що нині виросли до тридцяти, і поклали початок моєму статкові. Пані де Сенонш теж дасть дещо за своєю вихованкою — срібло, які-небудь меблі. Так от, голубе, ту дівчину я висватаю вам,— сказав Куенте, ляснувши Пті— Кло по коліну.— Одружившись із Франсуазою де Ляе, ви

здобудете практику серед доброї половини апгулемського дворянства. Породпчання з бічним пагоном аристократичного роду відкриє перед вами блискуче майбутнє... А з вашим становищем адвоката-стряпчого рідня змириться. Про більше вони і не мріють, я знаю.

— То що я маю робити?..— з жадібною цікавістю запитав Пті-Кло.— Адже ваш повірений — метр Кашан.

— До чого тут метр Кашан? Я не збираюся розлучатись

із ним так одразу заради вас. Вам я доручу свої справи хіба трохи згодом,— люб’язно сказав Куенте-великий.— А що я.нині хотів би від вас, мій друже? Щоб ви взяли на себе справи Давіда Сешара. Той бідолаха мусить за" платити нам по векселях тисячу екю, і він, звичайно, їх не заплатить. Ви захищатимете його проти судового пере слідування, але так, щоб увігнати у величезні видатки... Дійте спокійно, без поквапу, нагромаджуйте ускладнення. Метр Кашан подбає, щоб Дублон, пристав комерційного суду, не сидів склавши руки... Розумній людині з одного слова все ясно. Ну то як, юначе?..

Запала промовиста мовчанка, під час якої співрозмовники подивились один одному в очі.

— Ми з вами ніколи не бачилися,— знову заговорив Куепте,— я нічого вам не казав, ви нічогісінько не знаєте ні про пана дю Отуа, ні про пані де Сенонш, ні про мадмуазель де Ляе. Але десь місяців через два, коли настане ваш час, ви попросите руки цієї молодої особи. Коли нам треба буде переговорити, приходьте сюди увечері. Ніякого листування.

— Ви хочете розорити Сешара? — запитав Пті-Кло.

— Не зовсім так. Але було б непогано засадити його на якийсь час до в’язниці...

— А навіщо?..

— Невже я такий йолоп, що так зразу вам усе й скажу? Якщо у вас стане розуму здогадатися, то вистачить тями й змовчати.

— Татусь Сешар багатий,— сказав Пті-Кло, входячи в інтереси Бопіфаса і передбачаючи причину можливої невдачі задуму.

— Поки татусь живий, він не дасть синові жодного ліа— ра, а цей колишній друкар ще не збирається врізати дуба...

— Домовилися! — сказав Пті-Кло, який не став довго вагатись.— Я не вимагаю від вас ніякої запоруки, адже я стряпчий. Якщо ви мене одурите, ми з вами поквитає— — мося. ;

"Далеко піде, шельма!" — подумав Куенте, прощаючись із Пті-Кло. ^

Дру гого дня після цієї наради, ЗО квітня, брати Куенте ^ подали до сплати перший із трьох векселів, що їх під— ^ робив Люсьєн. На лихо, вексель вручили бідолашній пані * Сешар, яка, побачивши підпис, упізнала руку Люсьєпа.

Вона покликала Давіда і запитала в нього навпростець: !;

— Ти не підписував цього векселя?.. ^

— Ні! — відповів він.— Справа була надто нагальна, і^ твій брат підписався замість мене.

Єва повернула вексель службовцеві фірми братів Куенте, сказавши йому:

— Ми не в спромозі заплатити.

Потім, відчуваю1^, що зараз зомліє, вона піднялася до своєї кімнати. Давід пішов за нею.

— Мій друже,— сказала Єва чоловікові ледь чутним голосом,— сходи до панів Куенте, вони будуть до тебе иоблажливі. Попроси їх зачекати і, до речі, нагадай їм, що угода із Серізе скоро закінчується, а з її поновленням вони однаково муситимуть заплатити нам тисячу франків.

Давід негайно подався до своїх ворогів. Фактор завжди може стати друкарем, але далеко не завжди вмілий друкар буває спритним комерсантом. Тим-то Давід, який не дуже тямив у торгових справах, зазнав невдачі в переговорах із Куенте-великим. Коли, хвилюючись і заникую— чись, він став перепрошувати фабриканта і досить плутано виклав своє прохання, то почув у відповідь:

— Це нас не стосується, вексель ми отримали від Метів’є, Метів’є нам і заплатить. Звертайтеся до пана Метів’є.

— Ну, якщо вексель повернеться до Метів’є,— сказала Єва, почувши таку відповідь,— ми можемо бути спокійні.

Назавтра Віктор-Анж-Ерменежільд Дублон, судовий пристав панів Куенте, опротестував вексель. Акт протесту він приніс о другій годині дня, якраз о тій порі, коли на майдані Мюр’є буває повно народу. І хоча пристав подбав, щоб його розмова з Маріон і Кольбом біля дверей дому відбулася без свідків, надвечір уже весь діловий світ Ангулема знав про те, що вексель опротестовано. Та й чи могли лицемірні манери метра Дублона, якому Куенте-ве— ликий наказав поводитися з бездогаппою чемністю, врятувати Єву й Давіда від ганьби, неминучої для кожного, хто відмовляється вчасно платити по векселю? А от самі поміркуйте. Сподіваюся, наша подальша розповідь нікому не видасться надто довгою. Дев’яносто читачів зі ста будуть захоплені подробицями, що їх я наведу нижче, як найцікавішою новинкою. Таким чином зайвий раз буде доведено очевидну істину: нічого ми не зпаємо тат; погано, як те, що кожен із пас повинен знати: ЗАКОН!

Думаю, що для величезної більшості французів докладний опис того, як крутиться одне з коліщат банківського механізму, становитиме не менший інтерес, ніж розділ із книжки про подорож у невідомі краї.

Отож, як тільки комерсант пересилає свої векселі з міста, в якому він живе, особі, котра мешкає в іншому місті — як нібито зробив Давід, бажаючи виручити Лю— сьєпа,— він перетворює досить просту операцію розрахунку векселями по торгових оборудках між місцевими комерсантами в щось подібне до позикового листа, тобто у вексель, по якому платять не в тому місті, де його видано.