Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Сподівався на золоті гори, а скуштував облиз— ІІЯ. Але чого йому тут треба? Його сестра нидіє у злиднях, бо всі оті Давіди та Люсьєни ні бельмеса не тямлять у справах. У комерційному суді ми розглядали його справу, і мені, як судді, довелось підписати вирок!.. Нелегко мені було! Я не певен, чи за нинішніх обставин Люсьє— нові слід з’являтися до сестри. Але, зрештою, кімнатка, В якій’ він тут жив, вільна, і я не проти, щоб він оселився в ній знову.
— Це добре, Постель,— сказав священик, надіваючи свого трикутного капелюха, і, перш ніж вийти з крамниці, старий поцілував малого, що спав на руках Леоні.
— Ви, звичайно, пообідаєте з нами, дядечку? — сказала пані Постель.— Бо вам доведеться затриматись тут надовго, якщо ви хочете з’ясувати, що то за халепа з тими людьми. Потім чоловік відвезе вас додому в двоколці.
Подружжя дивилося вслід дорогоцінному дядечкові, який побрався нагору, до Ангулема.
А він здається молодцем як на свої літа,— сказав аптекар.
Поки шановний церковнослужитель береться крутим схилом ангулемського пагорба, не зайве буде розповісти, який клубок інтересів він збирався розплутати.
Після від’їзду Люсьєна в Париж Давід Сешар, цей ро— зумпиії і мужній віл, схожий на того, якого майстри живопису дають у супутники євангелістові, надумав швидко забагатіти, про що він почав мріяти — не так для себе, як для Єви та Люсьєна — у той вечір, коли вони з Євою сиділп на березі Шаранти поблизу греблі й вона віддала йому руку й серце. Подарувати дружині багатство й розкоші, серед яких їй личило жити, впевненою рукою спрямовувати честолюбні поривання брата— ось яка програма була накреслепа вогняними літерами перед його мисле— ним зором. Газети, політика, бурхливий розвиток книготоргівлі й письменства, розвиток науки, прагнення виносити державні проблеми на громадський розгляд, суспільне бродіння, яке почалося, коли, здавалось, Реставрація вже усталилась,— усе це вимагало чи не вдесятеро більше паперу, пі ж та кількість, яку сподівався виробляти на початку Революції знаменитий Уврар, керуючись тими самими міркуваннями. Але в 1821 році паперових фабрик у Франції було надто багато, щоб мати надію об’єднати їх у одних руках, як це свого часу зробив Уврар, котрий зумів заволодіти найголовнішими фабриками, перед тим скупивши всю їхню продукцію. Одначе Давід не мав ні ділової заповзятливості, ні капіталів, необхідних для такої операції. На той час у Англії вже почали запроваджувати машини для виробництва рулонного паперу. А у Франції досі лишалася вельми нагальною потреба пристосувати паперову промисловість до вимог французької цивілізації, яка загрожувала все піддати обговоренню і спиралася на постійний обмін особистими думками,— справжнє— лихо, бо народи, які надто полюбляють міркувати, мало здатні до дій. Отож — за якимсь дивовижним збігом обставин! — поки Люсьєна втягував у себе грандіозний механізм Журналістики, загрожуючи пошматувати на клапті його честь і совість, Давід Сешар у своїй провінційній друкарні вивчав розвиток періодичної преси з боку її технічного процесу. Він хотів підняти технічні засоби на рівень, необхідний для досягнення результату, якого прагнув дух тієї еОохи. Він сподівався забагатіти на виробництві дешевого паперу, і події цілком підтверджували слушність його розрахунку. Протягом останніх п’ятнадцяти років у контору видачі патентів на випаходи надійшло близько ста заявок від осіб, що претендували на відкриття нової сировини для виробництва паперу. Цілком переконаний у корисності цього скромного, але надзвичайно прибутко
ве
вого відкриття, Давід зразу по від'їзді шуряка в Париж весь поринув у ті нескінченні турботи, яких завдавала ця проблема кожному, хто намагався розв’язати її. Видатки, пов’язані з одруженням та від’їздом Люсьєпа, поглинули всі його заощадження; через те на самому початку свого сімейного життя він опинився у надзвичайній скруті. Він був відклав тисячу франків на потреби друкарні й ще стільки позичив під вексель у аптекаря Постеля. Отже, перед цим глибоким мислителем стояло подвійне завдання: по-перше, треба було винайти дешеву сировину для виробництва паперу і винайти якомога швидше; по— друге, він мав знайти спосіб здобути вигоду з такого відкриття і для свого діла, і для своєї родини. Яким же похвальним словом можна винагородити розум, здатний відвернутися від жорстоких тривог, спричинених і злиднями, які доводиться старанно приховувати, і видовищем голодної родини, і буденними потребами праці, такої копіткої, як праця друкаря, відвернутись від усього цього й витати у сферах невідомого, з палкою і самозабутньою пристрастю вченого намагаючись упіймати таємницю, що день у день втікає від найвигадливіших дослідів. Гай-гай! Як ми далі побачимо, чимало й інших нещасть випадає на долю винахідників, не кажучи вже про невдячність юрби, якій усякі ледарі та нездари твердять про геніальну людину: "Він і народився, щоб бути винахідником, він і не міг стати кимось іншим. За його винахід ми зобов’язані йому не більше, ніж принцові за те, що той народився принцом! Він скористався обдаруванням, яке дістав від природи! У своїй праці він і знаходить для себе винагороду".
Одруження — це завжди різкий злам у житті дівчини, як у буденному, так і в духовному. А коли до того ж ідеться про одруження в умовах міщанського життя, то це, крім усього, зобов’язує дівчину ввійти в коло цілком нових для неї інтересів і справ; через те протягом якогось часу їй доводиться спостерігати, а не діяти. Любов Давіда до дружини, на жаль, тільки затримала її участь у чоловікових справах, бо він не наважився озпайомити з ними Єву ні другого дня після весілля, ні наступними днями. Попри тяжкі злидні, па які прирекла його батькова жадібність, він не посмів затьмарити медовий місяць, навчаючи Єву свого нелегкого ремесла та прилучаючи її до турбот, неминучих у житті дружини комерсанта. Отож тисячу франків — увесь їхній статок — проковтнула не
так друкарня, як господарство. Сешарова безтурботність і невідання його дружини тривали чотири місяці! Пробудження було жахливе. Коли настав термін сплати по векселю, що його видав Давід аптекареві Постелю, грошей у молодого подружжя не було, але Єва надто добре знала причину, з якої вони опппилися в боргу, і, щоб вчасно розквитатися, вона пожертвувала і своїми весільними коштовностями, і столовим сріблом. Того ж таки вечора, коли було погашено вексель, Єва вирішила поговорити з Даві— дом про його справи, бо вона давно помітила, що він занедбав друкарню заради праці над винаходом, про який мимохідь згадував у розмові з нею. Уже на другий місяць після весілля Давід став проводити більшу частину свого часу в прибудові у глибині двору, в невеликій комірчині, пристосованій для відливання валків. Через три місяці після повернення до Ангулема він замінив шкіряні тампони для накатування фарби кіпсеєм із дошкою та циліндром, який розтирає фарбу й наносить її на форму за допомогою пругких валків, зварених із клею та патоки. Це перше вдосконалення, яке Давід запровадив у друкарській справі, було настільки очевидне, що брати Куенте скористалися з нього, тільки-но побачили його вигоди. Біля внутрішньої стіни своєї своєрідної кухні Давід обладнав піч з мідним казаном під тим приводом, що це дозволить йому менше витрачати вугілля на переливання валків, чиї ваіржавілі форми вишикувались уздовж стіни, а проте він не переливав їх навіть двічі. Він поставив до цієї комірчини міцні дубові двері, оббиті зсередини бляхою, а крім того, замінив брудні шибки, крізь які погляд усе ж таки проникав, рифленим склом, щоб знадвору не було видно, над чим він працює.
Та коли Єва заговорила про їхнє майбутнє, Давід з тривогою поглянув на дружину й урвав їй мову такими словами:
— Дитино моя, я знаю, які думки можуть виникнути в тебе, коли ти дивишся на цю занедбану майстерню. Звичайно, моя комерція не процвітає. Але річ у тім,— провадив він, підводячи дружину до вікна їхньої спальні й показуючи на таємничу хатину,— що наше багатство там... Нам доведеться помучитися ще кілька місяців. Але будьмо терплячі. Дай мені розв’язати відому тобі промислову проблему, і тоді пашим злидням настане край.
Давід був такий добрий, у його відданості не було жодних підстав сумніватись, і тоді бідолашна жінка, тривожачись, як і всі жінки, повсякденними витратами, перебрала на себе турботи по господарству, щоб звільнити від цього чоловіка. Вона покинула гарну біло-голубу кімнатку, де. розмовляючи з матір’ю, займалася жіночим рукоділлям, і спустилася в одну з двох дерев'яних кліток, розташованих у кутку майстерні, щоб опанувати діловий механізм друкарні. І хіба це не було героїзмом з боку жіпки, уже вагітної? Протягом перших місяців по одру— женні Дапіда робітники, доти необхідні в ділі, один по одному покинули бездіяльну друкарню. Брати Куенте, завантажені замовленнями, наймали не тільки місцевих ремісників, приваблених можливістю високого поденного заробітку, а й робітників з Бордо, звідки з’являлися переважно підмайстри, які вважали, що вже досить опанували своє ремесло і можуть знехтувати роки учнівства. Вивчаючи засоби, які ще мала у своєму розпорядженні Сешарова друкарня, Єва виявила, що там лишилося тільки троє робітників. По-перше, Серізе — підмайстер, якого Давід привіз із Парижа; потім Маріон, прив’язана до дому, як дворовий пес; і, нарешті, Кольб, ельзасець, колишній чорнороб у друкарні панів Дідо. Призваний до війська, Кольб випадково опинився в Ангулемі, де Давід якось побачив і впізнав його на параді, незадовго до закінчення терміну його служби. Кольб навідав Давіда і закохався у гладуху Маріон, відкривши у ній усі якості, що їх чоловік його суспільного стану шукає у жінці: могутнє здоров’я,— воно аж пашіло в неї на щоках рум’янцем цеглистого кольору,— чоловічу силу (Маріон легко підіймала важезну форму з пабором), бездоганну чесність, так високо ціновану ельзасцями, відданість господарям,— а це свідчить про лагідну вдачу,— й нарешті ощадливість, якій вона завдячувала капіталець у тисячу франків, дещо з білизни, кілька суконь, а також чисто провінційну любов до чистоти та охайності. Маріон, жінка могутня й дебела, мала вже тридцять шість років і була, звісно, потішена увагою статурного, міцного, як бастіон, кірасира заввишки п’ять футів шість дюймів.
