Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Чи то був який звір, чи по річці плив бурелом — не знаю. Сутінки, похмурий ліс, густий туман і найголовніше ця мертва тиша створювали картину невимовно моторошну і тоскну. Мені стало страшно. Я встав і хутенько подався назад. Хвилин через десять я підходив до бівуаку.

Люди ходили біля вогню і здавалися довгими привидами. Вони підводилися кудись угору, потім раптом меншали і припадали до землі. Я спитав Захарова, чи не пропливало що повз них річкою. Відповів, що ні.

Тоді я розказав їм про привид і спробував пояснити це явище грою туману.

— Гм, яке погане місце,— почувся голос Дерсу,

Я обернувся. Він сидів біля вогню і хитав головою,

— Треба його ганяй,— сказав він і взяв сокиру.

— Кого? — запитав я.

— Чорта,— відповів гольд цілком серйозно.

Потім він пішов у ліс і почав рубати сиру ялину, осику, бузок і т. д., тобто такі породи, які тріщать на вогні. Коли дров уже було багато, старий склав їх і підпалив. Яскраве полум'я знялося вгору, тисячі іскор закружляли в повітрі. Коли дрова досить обгоріли, Дерсу, вигукуючи, почав розкидати їх на всі боки. Стрільці зраділи такому випадкові і прибігли йому допомагати. Вони розмахували палаючими головешками і кидали їх угору. Чудову картину являє собою така ракета, що кружляє, розкидаючи на всі боки іскри. Два поліна впали у воду. Вони зразу погасли, але довго ще диміли. Нарешті, багаття було знищено. Розкидані в лісі головешки повільно гасли.

Після цього ми почали чаювання, а потім стали вкладатися на ніч. Я хотів ще трохи почитати, але не міг боротися зі сном і непомітно заснув. Мені видалося, що я спав довго. Раптом відчув, що хтось торсає мене за плече.

— Вставайте швидше!

— Що сталося? — запитав я і розплющив очі.

Було темно — темніше, ніж раніш. Густий туман, ніби вата, лежав по всьому лісі. Мрячило.

— Якийсь звір з того берега у воду плигнув,— злякано відповів вартовий.

Я скочив на ноги і .схопив рушницю. За хвилину почув, що хтось справді вийшов з води на берег і сильно обтрушувався. В цей час до мене підступили Дерсу та Чжан Бао. Ми стали спиною до вогню і намагалися роздивитись, що коїться на річці, але туман був такий густий і ніч така темна, що за два кроки зовсім нічого не було видно.

— Ходи є,— тихо сказав Дерсу.

Справді, хтось тихенько йшов по гальці. Через хвилину ми почули, як звір знову обтрусився. Мабуть, тварина почула нас і зупинилась. Я глянув на мулів. Вони тисну-лись один до одного і, нашорошивши вуха, дивилися десь до річки. Собаки теж були занепокоєні. Альда залізла в куток намету і тремтіла, а Лісовик підібгав хвоста, притис вуха й боязко озирався.

І ось знову почала шарудіти галька.

Я наказав розбудити всіх і вистрілив. Звук мого пострілу сколихнув сонну тишу. Луна підхопила його і далеко рознесла по лісу. Дочулось швидке шарудіння гальки і сплеск води. Злякані собаки скочили з місця, загавкали.

— Хто це був? — звернувся я до гольда.— Ізюбр?

Він заперечливо похитав головою.

— Може, ведмідь?

— Ні,— відповів Дерсу.

— Так хто ж? — запитав я нетерпляче.

— Не знаю,— відповів він.— Ніч кінчай, слід подивись

тоді розумій. V

Після переполоху сну наче й не було. Всі говорили, всі висловлювали свої догадки і раз у раз зверталися до Дерсу із запитаннями. Гольд казав, що це не міг бути ізюбр, бо він важче стукає копитами по гальці; це не міг бути й ведмідь, тому що він пихтів би.

Ми ще трохи посиділи і нарешті почали дрімати. Решту ночі взялися вартувати я і Чжан Бао. Через пів-% години всі вже знову спали міцним сном, наче нічого і не трапилось.

Нарешті настали передсвітанкові сутінки. Туман став сірувато-синім і похмурим. Дерева, кущі і трава на землі вкрилися краплинами роси. Сумний ліс дрімав. Річка здавалася нерухомою і сонною. Тоді я заліз у свій накомарник і міцно заснув.

Прокинувся о восьмій годині ранку. Як і раніше, мря-чило. Дерсу ходив на розвідку, але нічого не знайшов. Тварина, що вночі підходила до нашого бівуаку, після пострілу кинулась назад через річку. Коли б на обмілині був пісок, можна було б побачити її сліди. Тепер нам лишалося тільки догадуватись. Коли це був не лось, не ізюбр і не ведмідь, то, певно, тигр.

Але Дерсу мав свої міркування щодо цього.

— Риба говори, камінь стріляй, тобі, капітан, в тумані погано подивись, уночі якийсь поганий люди ходи... Моя думай, в цьому місці чорт живи. Другий раз тут моя спи не хочу!

Годині о дев'ятій ранку ми кинули бівуак і пішли вверх по річці Білімбе. Погода не покращала. Дерева наче плакали: з гілок на землю весь час падали великі краплі; навіть стовбури були мокрі.

Чим далі, тим вужча ставала долина. По дорозі нам трапилося кілька порожніх мисливських фанз. У них я побачив тільки те, що помітив би кожен спостерігач, але Дерсу побачив набагато більше. Так, наприклад, оглядаючи шкури, він сказав, що в невідомого був тупий ніж, і, ріжучи шкуру, чоловік тримав її за один кінець зубами. Шкурка білки, яку залишили звіролови, розповіла йому, що тварину задавлено колодою. В третьому місці Дерсу визначив, що у фанзі було багато мишей і господар немилосердно воював з ними і т. д.

Ми трохи затрималися в останній фанзі, а перед полуднем досягли верхів'я річки. Стежка давно кінчилася, і ми йшли деякий час цілиною, переходячи часто з одного берега на другий.

Ближче до Сіхоте-Аліню ліс густішав і здебільшого був завалений буреломом. Дуб, тополя і липа лишилися позаду, і чорну березу замінила біла.

Під ногами з'явилися мохи, на яких росли розкішні плауни, папороть, дрібна лісова осока і заяча кислиця.

У верхів'ях річка Білімбе поділяється на дві річки. Коли піти понад правою, то можна перебратися на річку Кулумбе (верхня притока Іману), коли ж піти понад лівою (до північного заходу), то вийдеш в одну з верхніх приток річки Арму. Ми пішли уздовж правої річки, яка незабаром привела нас до підніжжя Сіхоте-Аліню. Тепер Білімбе скидалася на гірський струмок, русло якого завалено великим камінням. Вона маленькими струмочками збігала по них донизу, зникала в траві і несподівано знову появлялася де-небудь збоку біля бурелому.

Підйом на перевал від моря досить крутий. У цих місцях гребінь Сіхоте-Аліню голий. З великими зусиллями вибралися ми на хребет. Я хотів зупинитися тут і роздивитись, але за туманом нічого не було видно. Давши відпочити мулам, ми рушили далі. Рідкий замшілий хвойний ліс, зарості багпа і густий килим моху вкривають західні Схили Сіхоте-Аліню.

Спустившись трохи з вододілу, ми стали бівуаком біля першого ж струмка.

Надвечір погода не змінилася: земля, як і раніше, наче саваном, була вкрита густим туманом. Цей туман із мжичкою вже набридав. Іти лісом в таку погоду — все одно що в дощ. Кожний кущ, кожне дерево, які випадково торкнеш плечем, пбдають тисячами велйких крапель.

Після вечері, почистивши рушниці, стрільці одразу лягли спати. Я хотів було взятися до зйомки, однак робота у мене якось не клеїлась. Я завернувся в бурку, ліг до вогню і теж заснув.

Наступний день було присвячено оглядові західних схилів Сіхоте-Аліню. Тут нема справжніх гірських струмків. Вода безшумно просочувалася під мохом. Річки течуть спокійно серед невисоких берегів, зарослих ялиною, смерекою, модриною і вільхою.

Я хотів зійти по річці Кулумбе до того місця, де минулого року зустрів удегейців, але Дерсу і Чжан Бао не радили заходити далеко від вододілу. Вони казали, що треба сподіватися великих дощів, і на підтвердження своїх слів показували на небо. Тепер туман піднявся вище й був схожий на дощові хмари. Обидва мої провідники пояснили мені, що коли під час штилю туман раптом перестає мря-чити і починає підніматися вгору і коли при цьому зникає розкотиста луна, треба чекати великого дощу. Справді, всі ці дні земля наче намагалася вкритись туманом, сховатися від чогось загрозливого, і раптом туман зрадив її і, наче у згоді з небом, відійшов убік, даючи небесним стихіям розправитися з землею на свій розсуд.

Чжан Бао радив повернути назад на Білімбе і постаратися дійти до мисливських фанз. Його порада була цілком слушна, і тому ми в той же день рушили назад. Ще вранці на перевалі красувалася хмарка туману. Тепер замість неї через хребет повзли важкі хмари. Дерсу і Чжан Бао йшли попереду. Вони часто позирали на небо і про щось розмовляли між собою. З досвіду я знав, що Дерсу рідко помиляється, і коли він непокоїться, то, мабуть, на те є поважні причини.

Годині о четвертій дня ми дійшли до першої мисливської фанзи. Раптом знову з'явився такий густий туман, що, здавалося, пройти крізь нього можна тільки з великими зусиллями. Дерсу вистрілив у повітря. В лісі розкотисто озвалася луна. Після цього я зовсім заплутався в метеорології і попросив у Дерсу пояснень. Він був задоволений. За його словами виходило, ніби нова поява туману з мжичкою і гучна луна вказували на те, що дощу не буде до світанку. Отже, можна йти далі. Ми пішли швидше і до смерку дісталися до другої фанзи. Вона була затишніша і більша.

За кілька хвилин фанза мала вже вигляд заселепого житла. Розкидане майно ми склали в один куток, підмели долівку, затопили піч. Через туман, а може, й через те, що в печі давно не топилося, в комині не було тяги, і вся фанза наповнилася димом. Довелося прогрівати піч жаром. Аж увечері, коли було вже зовсім темно, появилась тяга і кани стали нагріватися. Стрільці розклали надворі велике багаття, гріли чай і сміючись розповідали щось один одному. Біля другого вогню сиділи Дерсу і Чжан Бао. Обидва вони мовчки курили люльки. Порадившись з ними, я вирішив, що коли завтра великого дощу не буде, підемо далі. Треба було за всяку ціну пройти "щоки", бо як почне прибувати вода в річці, то доведеться зробити великий обхід через скелясті сопки Онку, Чжугдині, що означає по-удегейському "Чортове житло".

Ніч минула щасливо.

Було ще темно, коли всіх нас розбудив Чжан Бао. Ця людина без годинника умудрялася точно визначати час. Ми хутенько напилися чаю і, ждучи сходу сонця, рушили в дорогу. Судячи по часу, сонце давно зійшло, але небо було сіре і похмуре. Гори теж повив чи то туман, чи дощова пилюка. Незабаром почав накрапати дощ, а невдовзі до шуму дощу домішався ще якийсь шерех. Це був вітер.

— Починай є,— сказав Дерсу, показуючи на небо.

Справді, крізь розірвану завісу туману зовсім чітко визначився рух хмар.