Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Насправді це робота повільна, вікова і непомітна для ока. Спочатку в кам'яній породі виникають тріщини; вони стають більші й більші, сила зчеплення поступається перед силою ваги, камені один по одному обриваються, падають, і поступово на місці скелі утворюється осип. Уламки скочуються вниз, поки не затримає їх якась перепона.

Іти по осипах, вкритих мохом, завжди досить трудно: то ставиш ногу на ребро, то попадаєш у щілину між камінням. Внизу осипи вкриті землею і травою так густо, що їх не бачиш зовсім, але чим вище, тим менше рослип-ності, і нарешті вона зникає зовсім.

Влітку, в гарячі дні, багно виділяє так багато ефірних масел, що незвична людина може зомліти. За багном іде мох і лишайник. Осипи для людей не становлять перешкоди, але для коней та мулів вони є серйозною перепоною. Доводиться обходити їх далеко стороною.

Піднявшись на хребет, ми повернули на північ і деякий час ішли по його гребеню. Тепер ліворуч од нас була лісиста долина річки Фату, а праворуч — маленькі річки, що течуть у море: Секуму, * Одега Перша, Одега Друга, Танія, Вязтнгні, Хотзе, Ієля та ІПакіра.

Вздовж берега моря прокладено стежку для пішоходів. Вона перетинає всі згадані річки за три — п'ять кілометрів од їхніх річищ. Твердий грунт стежки допускає рух в'ючних обозів. Перевали через гірські відроги між річками не перевищують 125 метрів.

На всій відстані від річки Секуму до річки Шакіри послідовно лежать~ такі гірські породи: вапняки, вапнякові пісковики, граніти, гнейси і кристалічні сланці.

Годині о четвертій дня пішов дощ. Ми зійшли з хребта і, як тільки знайшли в ручаї воду, одразу стали бівуаком. Стрільці взялися розв'язувати мулів, а ми з Дерсу, як завжди, вирушили на розвідку. Я пішов угору, а він униз по ручаю.

Дощ у лісі — це подвійний дощ. Кожен кущ і кожпе дерево при найменшому дотику обдають подорожнього водою. Особливо багато дощової води затримується на листках леспедеці. Через п'ять хвилин я був мокрий, наче шубовснув з головою в річку.

Хотів уже повернути назад, коли раптом побачив якусь дивну тварину. Вона спускалася з дерева на землю. Я прицілився і вистрілив. Тварина почала борсатися на землі. Другим пострілом я припинив її страждання. Це, виявилося, був дикий кіт (по-китайському єліза). Мене вразили його розміри. Спочатку я гадав, що то рись, але довгий хвіст і вуха без китичок переконали мене, що це кіт. Довжина його — 1 метр 9 сантиметрів: забарвлення — бу-рувато-жовтувато-сіре з ледь помітними плямами по всьому тілу, живіт і внутрішній бік ніг —— бруднувато-білі. Хвіст коротший, ніж у свійського кота, без поперечних темних смуг. Від свійського кота він відрізняється не тільки великими розмірами, а й іншими ознаками: міцнішими зубами, довгими вусами і густою шерстю.

Дикий кіт живе самотньо і водиться в густих похмурих лісах, де є стрімкі скелі та дуплисті дерева. Ця надто обережна і боязка тварина може люто нападати під час самозахисту. Мисливці пробували Приручати молодих котенят, але марно. Удегейці кажуть, що котенята дикої кішки, навіть коли їх узяти зовсім малими, ніколи не приручаються.

Спеціально на дикого кота ніхто не полює, і вбивають його випадково. Місцеві китайці із котячої шкури роблять зимові коміри і шапки.

В Уссурійському краї дикий кіт живе скрізь, але найчастіше трапляється біля Владивостока — на Руському острові.

Забравши свій трофей, я повернувся на бівуак, Усі були вже в зборі, намети поставлені, горіло багаття, варилася вечеря. Незабаром повернувся і Дерсу. Він сказав, що бачив кілька свіжих слідів тигра і один з них недалеко від нашого бівуаку.

Десь о восьмій годині вечора дощ перестав, хоч небо, як і раніше, було похмуре. До півночі взявся вартувати Дерсу. Він взув унти, підправив багаття і, ставши спиною до вогню, почав щось по-своєму голосно кричати в ліс.

— Кому ти кричиш, з ким розмовляєш? — спитали його стрільці.

— Амба,— відповів він.— Моя кажи йому: на бівуаці багато солдатів є. Солдати стріляй, т;оді моя винуватий ні.

І він знову почав кричати протяжно і голосно: "А та-та-ай, а-та-та-ай". Луна відповідала йому, наче хтось перегукувався в лісі, повторюючи на різні голоси останній склад — "ай". Крики линули далі й далі і десь там завмирали.

Зненацька якийсь сильний шум, схожий на стрекотання, оточив нас. Щось боляче вдарило мене в обличчя, і водночас я відчув щось у себе на шиї. Швидко підняв руку, схопив щось тверде, колюче і злякано скинув на землю. Це був здоровенний жук, схожий на оленя, тільки без рогів. Другого такого жука я скинув з руки і раптом побачив ще трьох у себе на сорочці і двох на ковдрі, їх було багато. Вони повзали біля багаття і падали на пломеніючий жар. Особливо страшними здавалися ті, що літали і намагалися сісти на голову, Я скочив з постелі і відбіг убік. Жуки довго ще попадалися то на ковдрі, то на шинелі, то в кого-иебудь у сумці, то в головному уборі.

Дерсу пояснив:

— Моя раніше такий люди,— він показав на жука,—

багато подивись нема; один-один кожний рік найди... Як його там багато зібралося? г

Я впіймав одного жука і згодом узнав його наукову назву — гігантський вусач. Це представник фауни, що лишилася в Уссурійському краї ще з третинного періоду. Жук був коричневого кольору з пушком на спині, з міцними щелепами, загнутими догори, і дуже скидався на жука-ву-сача, тільки вуса в нього були коротші. Довжина його тіла — 9,5 сантиметра, а ширина — 3 сантиметри. Невеликі трикутні очі були розташовані по боках голови; вони темного кольору і начебто прикриті дрібного сіткою.

Довго ми морочилися з жуками і заспокоїлися тільки після полуночі.

Розділ п'ятий ПОВІДЬ

Річка Вілімбе— Погані прикмети.— Чортове місце.— Нічна тривога.— Сіхоте-Алінь.— Негода.— Мисливська фанза. Тайфун.— Триденна злива.— Розбурхані стихії.— Затоплений ліс.

На другий день ми мандрували далі на північ по хребту і годині о десятій ранку дійшли до гори Гострої, заввишки 678 метрів. Роздивившись, спустилися до одного джерельця, яке привело нас до річки Вілімбе.

Всі ці дні погода була похмура; кілька разів починав мрячити дощ; віддалені гори були оповиті чи то туманом, чи то якоюсь імлою. По небі, вкритому хмарами, на східному обрії простягнулися світлі смуги, і це давало надію, що невдовзі розгодиниться.

Коли мули напаслись, ми пішли вверх по річці Білім-бе, яку удегейці називають Білі, а китайці Бінь-лянь-бей19. Ця річка, завдовжки близько 90 кілометрів, бере початок із Сіхоте-Аліню. Перевалів з Білімбе буде три: один ліворуч (коли стояти лицем до верхів'я), на річку Санхобе, другий праворуч, на річку Такему, і третій — просто на Іман. Білімбе тече порівняно вузькою долиною і на всій відстані бере в себе тільки чотири більш-менш значні притоки, по два з кожного боку. Найбільша з них — річка Забута. Вона впадає в Білімбе зліва (по течії), за 26 кілометрів од гирла. Верхів'я її лежить у гірському вузлі, звідки починаються річки Амагу і Кулумбе, про які буде сказано далі.

Річку Білімбе тоді можна було назвати пустинною. В нижній половині річка має ширину близько 20 метрів, глибину до 1,5 метра і швидкість течії від 8 до 10 кілометрів на годину. У верхів'ї річки є кілька мисливських фанз. Китайці приходили сюди з Санхобе зимою тільки на час соболювання.

Цього дня нам пощастило пройти кілометрів тридцять; до Сіхоте-Аліню лишилося ще стільки.

Білімбе — царство рослин. По обох берегах річки ліс росте так густо, що здається, ніби річка тече в коридорі. Нахилені дерева в багатьох місцях переплуталися гіллям і створили мальовничі арки.

По берегах протоки ростуть кущі, які люблять світло і вологу. Я зібрав тут гербарій; у ньому є: даурська шипшина без колючок, з опущеними дрібними листочками і з квітами середнього розміру; рожевий верболистий таволжник, що створює разом з леспедецею густі зарості. Тут же можна було бачити срібно-білі пушки ломиноса з дрібними листками на довгих черешках, що відходять убік від стебла; великий крислатий гречковик, який може пристосовуватись і цвісти за будь-яких умов, інколи невпізнанно міняючи свій зовнішній вигляд; особливий вид айстри, що завжди росте швидко, і високу вероніку, яка видає себе висотою і суцвіттям з білих колосоподібних китиць.

Годині о четвертій дня ми почали вибирати місце для бівуаку. Тут річка робила великий вигин. Наш берег був пологий, а протилежний — крутий. Тут ми і зупинилися. Стрільці заходилися ставити намети, а Дерсу взяв казанок і пішов по воду. Через хвилину він повернувся дуже невдоволений.

— Що сталося? — спитав я гольда.

— Моя думай, це місце погаце,— відповів він.— Моя річка ходи, хочу вода бери, риба лається.

— Як лається? — здивувалися солдати, падаючи зо сміху.

— Чого ваша сміється? — сердився Дерсу.— Плакати скоро будете.

Нарешті я довідався, в чому річ. Коли він хотів зачерпнути казанком води, із річки вигулькнула голова риби. Вона дивилася па Дерсу і то відкривала, то закривала рота.

— Риба теж люди,— закінчив Дерсу свою розповідь.— Його теж можуть говорити, тільки тихо. Наша його розумій нема.

Тільки-но чайник повісили над вогнем, як раптом один камінь, нагрівшись, тріснув з такою силою, що розкидав вугілля на всі боки. Наче хто з рушниці стрілив. Одна жарина впала Дерсу на коліна.

— Тьфу! — сказав він спересердя.— Моя добре розумій, це місце погане.

Стрільці знову засміялися.

Після вечері я взяв рушницю і пішов погуляти поблизу бівуаку. Відійшовши з півкілометра, сів на бурелом і почав слухати. Навколо панувала тиша, тільки вгорі, на перекатах, глухо шуміла вода. На другому березі, мов вартові велетні, стояли могутні кедри. Вони дивилися суворо, наче знали якусь таємницю і хотіли за всяку ціну приховати її від людей. Після теплого дощу від землі почали здійматися важкі випари. Вони дедалі густішали, і незабаром уся річка потонула в тумані. Часом легкий подих вітерця ворушив туман, і тоді крізь нього неясно вимальовувались обриси протилежного берега, порослого хвойним лісом.

В цей час я побачив у тумані щось громіздке і велике, Воно рухалося по річці мені назустріч повільно і зовсім безгучно. Я завмер, серце моє почалб швидко калатати. Але я ще більше здивувався, коли побачив, що темний предмет зупинився, потім позадкував, і через кілька хвилин так само таємниче зник, як і з'явився.