Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир
Просунути лапу в дупло йому заважало каміння. Ведмідь був терплячий. Він гарчав і трусив дерево з усієї сили. Навколо літали бджоли і жалили його в голову. Ведмідь тер морду лапами, кричав тоненьким голосом, валявся на землі, потім знову брався за ту саму роботу. Його хитрощі були дуже смішні. Нарешті він утомився, сів на землю, як людина, і, роззявивши рота, дивився на дерево, мабуть, щось міркуючи. Так просидів він хвилини дві. Потім підвівся, швидко побіг до липи і ПОЛІЗ на її верхівку. Видершись нагору, він протиснувся між скелею та деревом і, впершись передніми й задніми лапами в каміння, почав щосили тиснути спиною на дерево. Дерево трохи нахилилося. Ллє, певно, ведмедеві було боляче в спину. Тоді він змінив положення і, впершись спиною в скелю, почав лапами тиснути дерево. Липа затріщала і впала.
Цього й треба було ведмедеві. Тепер лишалося тільки розібрати заболонь і добути'стільники.
— Його дуже хитрий люди,— сказав Дерсу.— Треба його ганяй, а то скоро весь мед їсть.— Сказавши це, він крикнув: — Тобі який люди, тобі як чужий мед карабчі! 12
Ведмідь оглянувся. Побачивши нас, він побіг і швидко зник за скелею.
— Треба його лякай,— сказав Дерсу і вистрілив у повітря.
В цей час підійшли коні. Почувши наш постріл, О. І. Мерзляков зупинив загін і прийшов довідатися, в чому справа. Для добування меду вирішили залишити двох стрільців. Спочатку треба було дати бджолам вгамуватись, а вже потім морити їх димом і збирати мед. Коли б цього не зробили ми, то все4 одно весь мед з'їв би ведмідь.
Хвилин через п'ять ми рушили далі.
Йдучи узбережжям моря на північ, помічаєш, як один по одному зостаються позаду представники маньчжурської флори. Першою відстала груша. Я бачив її востаннє на
річці Іодзихе. Потім — акація Маака. Бухта Терней, мабуть, є для неї північним кордоном. Найдалі на північ проникає монгольський дуб. Зате модрина з'явилася на березі моря невеликими групами. Крім калини, якої тут сил а-силенна, ліщини і леспедеці, ми помітили перисті п'ятірні листочки і характерні блідо-жовті квіти перстача, потім кущі низькорослої горобини, що має дрібні і майже позбавлені смаку світло-червоні плоди, а поряд з нею даурський ялівець, що стелеться по землі і підіймає свої густі зелені гілки з матово-синім відтінком і торішніми сухими ягодами.
Дальша наша подорож до річки Саихобе минула без усяких пригод. До бухти Терней ми дісталися о четвертій годині дня, а через годину прибули й мисливці за бджолами, принісши з собою дев'ять кілограмів. чудового стільникового меду.
Ввечері козаки ловили в річці рибу. Крім горбуші, в сітку попалося кілька гольянів, м'ясо яких було трохи гіркувате.
Тут ми розсталися з П. П. Бордаковим. Він теж надумав повернутися в Джигіт, аби наздогнати М. А. Десула-ві і з ним доїхати до Владивостока. Шкода мені було втратити доброго товариша, але нічого не поробиш. Ми розсталися щирими друзями. На другий день П. П. Бордаков вирушив назад, а ще через добу (3 серпня) пішов із своїм загоном і я.
На річці Санхобе ми знову зустрілися з начальником мисливської дружини Чжан Бао 4 і пробули разом весь день. Він, виявилося, зпав багато що з тих пригод, які трапилися з нами торік на Імані. Від нього я довідався, що зимою він ходив розв'язувати земельну суперечку між тазами і китайцями, а весною був на річці Ното, де знищив ватагу хунхузів.
Я дуже зрадів, коли почув, що він хоче іти зі мною на північ. Це було подвійно вигідно. По-перше, віп добре знав географію прибережного району, по-друге, його авторитет серед китайців і вплив на тубільців значно сприяли виконанню моїх завдань.
Невелика річка Бея13 (по-удейському Ієля), по якій я пішов від бухти Терней, впадає в річку Санхобе за два кілометри від гирла. Вона має завдовжки близько дванадцяти кілометрів і проходить заболоченою долиною, па-* ралельно берегу моря. З правого боку її тягнуться пологі ували, з лівого — скелясті сопки, які складаються з кварцового порфіру, діабазу та діориту.
У верхоріччі Беї завертає на схід і доходить майже до моря. Стежку проклали китайці по увалах з правого боку долини. Навколишні гори, про які тут ідеться, вкриті ріденьким лісом, що складається переважно із клена, бархату, ліщини, липи і чорної берези. По берегах річки густо ростуть верболіз і вільха. Відкриті місця заросли леспедецею, таволжником, шипшиною і калиною. По низинах — царство очерету, підмаренника і полину. Є місця, де ці трави геть глушать усі інші рослини. Тільки польовий горошок, маючи талант чіплятися за них, міг ще боронити своє право на існування.
Ідучи вздовж річки, стежка ухиляється на схід, але не доходить до верхів'я, а знову повертає на північ і йде на перевал Кудя-лін14, висота якого становить 290 метрів. Підйом на нього з півдня і епуск на другий бік — круті. Куполоподібну гору з лівого боку перевалу китайців звуть Цзун-ганшань 15. Вона складається переважно з авгітового андезиту.
За перевалом ми натрапили на маленьку гірську річку Кудяхе 16, яка на морських картах зветься Кудія, а у тазів — Кудія-Бязані. Вона не має виходу в море: гирло її засипано піском і галькою. Внаслідок цього тут утворилася болотина. За словами тазів, це: найкращі солонці у
всьому прибережному районі. Справді, біля болрта було видно багато звіриних слідів. Від моря Кудяхе відокремлюють високі скелясті гори, вкриті з підвітряного боку хвойним лісом. У зоогеографічному відношенні це дуже цікаве місце. Тут проходить північний кордон поширення горалів.
Маленькі долини, оточені невисокими гостроверхими сопками, вкриті листяним рідколіссям, дуже зручні для оселення хуторами. Прибережні висоти складаються з фельзитових порфіритів, на яких зверху лежать пласти вулканічних туфів.
За річкою Кудяхе стежка переходить через мисок і спускається в долину другої гірської річки — Тавайзи 17 (по-удегейському Омускі), довжиною 7—8 кілометрів. Спуск у долину Тавайзи крутий, майже стрімкий. Ще один перевал, і ми опинились у гарній родючій долині невеликої річки Адімілу, яку на картах позначено Акма і яку удегейці називають Агама. Власне, тут дві річки сходяться разом за кілометр від моря. Біля гирла їх заглиблення берегової лінії створило дуже мальовничу бухточку. Тут ми знайшли судову китайську фанзу з назвою Дун-Тавайза 18. Від бухти Тернем до цього місця 27 кілометрів.
Із фанзи назустріч нам вийшли два китайці. Вони взяли від нас мулів, допомогли нам роздягнутись і запросили до себе в приміщення. Більш гостиннішого прийому я ніде не бачив. У цих китайців не було і тіні плазування — вони просто були гостинні і намагалися вгадати кожне наше бажання. Згодом від старовірів я чув про них саме таку ж думку. Де вони тепер? Один з них був дідусь; мабуть, його вже нема на світі. У всіх нас збереглися найкращі Спогади про цих людей. Тут було так добре і затишно, життя китайців, здавалося, таке тихе і мирне, що я вирішив і переднювати у них. Ввечері, сидячи біля жаровні з вугіллям, я пив чай з солоними коржиками і розпитував старого про дороги, що ведуть на північ.
Річка Фату (по-удегейському Фарту) впадає в річку Санхобе з лівого боку і тече з північного сходу паралельно берегу моря. Гірський хребет, що відокремлює її басейн від річок, які течуть безпосередньо в море, має в середньому висоту 600 метрів. Наступна велика річка, яка бере початок із Сіхоте-Аліню, буде річка Білімбе, що впадає в море біля гори Железняк, трохи на південь від мису Шанца.
Я мав вирядити стежкою групу людей і мулів уздовж берега моря, а сам з Чжан Бао, Дерсу і трьома стрільцями піти по річці Адімілу до її початку, потім піднятися по річці Білімбе до Сіхоте-Аліню і по ній же спуститися назад до моря.
Ранком 4 серпня ми почали збиратися в дорогу. Китайці не відпустили нас, поки не нагодували як слід. Мало того, вони щедро дали нам харчів на дорогу. Я хотів було заплатити їм, але вони рішуче відмовились од грошей. Тоді я поклав їм гроші на стіл. Вони потай передали їх стрільцям. Я теж потай поклав гроші під посуд. Китайці помітили це і, коли ми виходили з фанзи, покидали їх під ноги мулам. Довелося здатись і забрати гроші.
Річка Адіміл у верхів'ї складається з двох ручаїв, які біжать назустріч один одному. Кілометрів за п'ять од землеробської фанзи є друга, лудева фанза,— в ній живуть три китайці-мисливці, що ловлять оленів ямами.
В долині річки Адімілу ростуть листяні ліси; в горах скрізь видно сліди пожеж. На підвищеннях і по косогорах — густі зарості таволги, ліщини і леспедеці. Далі в горах є трохи кедра і смереки. Широкі смуги гальки по берегах річки і розкиданий бурелом у річищі свідчать про те, що хоч тут і не буває великої повені, але все ж у дощовий період вода біжить бурхливо і дуже розмиває береги.
Загін виступив од фанзи Дун-Тавайза досить пізно, тому довелося йти майже до смерку. Надвечір ми дійшли до початку річки Адімілу і стали бівуаком поблизу перевалу на річку Фату. Цього дня, хоч погода стояла дуже похмура і туманна, було душно і дуже парило. Я побоювався дощу і запитав думку Дерсу про погоду. Він сказав, що зараз така погода, коли "туман сам іще не знає, перетворитися йому в хмари чи розсіятися". Сказав він це по-своєму і знову назвав туман "люди". У нього це вийшло так, начебто туман міркував, перетворитися йому в дощ чи трохи зачекати.
Годині о сьомій вечора туман раптом швидко став підніматися. Одночасно почав накрапати дощ, який хвилин через п'ятнадцять перестав, а разом з ним розсіявся і туман. На небі з'явилися зорі.
На другий день ми встали дуже рано, напилися чаю і почали сходити на гору Тигрову (595 метрів), геть вкриту осипами.
Треба сказати, що в прибережному районі осипів більше, ніж на захід од Сіхоте-Аліню. Одні з них складаються з уламків завбільшки з метр, інші — з каменів, таких, як кінська голова. або як голова людини. Уламки здебільшого вугласті і лежать так щільно, що по них можна вільно пройти, як по сходах. Осипи давнього походження завжди сховані під густим покривом рослинності. А втім, мені часто доводилося бачити старі осипи, вкриті самими тільки лишайниками. Вони найчастіше бувають на вершинах гір і здалека видаються сірими плямами. Інколи ці осипи займають велику частину гори. Тоді, навпаки, ділянки з рослинністю на загальному сірому тлі осипів здаються зеленими плямами.
Як виникли осипи? Можна подумати, що тут були землетруси і скелі розпалися на уламки.
