Пан - Гамсун Кнут

До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,— раптом додала вона, і очі її засяяли,— ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.

Я стояв з роззявленим ротом — переможений і спантеличений.

— Вам до вподоби жарти,— сказав я.— Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.

— То ви не дали?— вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.— Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?

— Пам’ятаю,— відповів Якоб.

— Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?

— Еге ж, мені дали…

— Добре. Йди собі…

"Що вона затіває цією вигадкою?— думав я.— Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію".

Я сказав голосно і чітко:

— Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.

— Танці тривають,— мовила вона, зморщивши чоло.— Чого ми не танцюємо?

"Вона мусить мені це пояснити",— сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я — за нею.

— Будьмо!— сказав я, воліючи з нею випити.

— У мене порожній келих,— відрубала вона.

Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.

— Хіба це не ваш келих?

— Ні, не мій,— сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.

— Тоді вибачте,— мовив я.

Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.

Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:

— Та все-таки ви повинні мені пояснити…

Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:

— Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…

Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.

Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.

— Я ніколи не вчилась грати,— каже вона й дивиться на мене туманними очима.— Якби я вміла!

Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав:

— Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!

— Сама не знаю, чого,— відповіла вона.— Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,— всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.

— І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.

— Він ішов слідом за мною з вулиці до вулиці та все всміхався мені,— оповідала вона.

— Либонь, він був сліпий,— скрикнув я на догоду Едварді, ще й знизав плечима.

Юна дама відразу зрозуміла мої грубощі й відповіла:

— Авжеж, сліпий, інакше хіба б він переслідував таку стару й потворну жінку, як я?

Але я не здобувся Едвардиної подяки, вона потягнула свою приятельку за собою, й вони зашепталися, хитаючи головами. Відтепер я був покинутий на самого себе.

Минає ще година, у шхерах уже прокидаються морські птахи, їхні крики залітають в наші розчахнені вікна. Якийсь радісний порив пойняв мене через ті перші пташині крики, і мене поманило в шхери…

Лікар знов був у доброму гуморі й привертав до себе всю увагу,— дами тільки біля нього й крутились. "Невже він мій суперник?" — подумав я, а ще згадав його кульгаву ногу й непоказну поставу. Він доп’яв десь дотепну присягу: "До скону й до страждань!" І щоразу, коли він присягав тією чудною присягою, я на повен голос реготав. Через свою змученість я наділяв ту людину всіма перевагами, бо мав його за свого суперника. Я тримав лікаря на видноті й кричав:

— Та слухайте ж, що каже лікар!— і намагався голосно сміятися з його фраз.

— Я люблю цей світ,— говорив лікар.— Руками й ногами чіпляюсь за життя. А як помру, то маю надію дістати собі місце у вічності прямісінько над Лондоном або над Парижем, щоб можна було безперестанку слухати шум людського канкану, безперестанку.

— Чудово!— скрикнув я і від сміху зайшовся кашлем, хоч аніскілечки не сп’янів.

Здавалось, що й Едварда була в захваті.

Коли гості розійшлись, я подався в суміжну кімнату й сів чекати. Я чув, як на сходах по черзі казали: "До побачення". Лікар також попрощався й пішов. Скоро всі голоси завмерли. Моє серце від чекання аж тенькало в грудях.

Та ось зайшла Едварда. Угледівши мене, вона на мить сторопіла, а тоді усміхнулась і сказала:

— О, ви тут! Як мило з вашого боку, що ви лишились до кінця. Я страшенно втомилась.

Вона не рушала з місця.

Тоді і я підвівся зі словами:

— Так, тепер вам треба відпочити. Сподіваюсь, Едвардо, що ваш лихий настрій розвіявся. Недавно ви були дуже смутні, і я страждав через вас.

— Все минеться, коли я висплюсь.

Мені не було чого більше додати, і я пішов до дверей.

— Ага, дякую за сьогоднішній вечір,— сказала вона й подала мені руку. А коли намірилась проводити мене до сходів, я став її одмовляти.

— Не треба, просив я.— Не турбуйтесь, я сам…

Та вона все-таки пішла мене проводити. В передпокої вона терпляче дожидала, поки я знайду свого кашкета, рушницю і ягдташ. У кутку стояв ціпок, я його запримітив і придивився до нього: то був ціпок лікаря. Побачивши, куди я дививсь, вона зашарілась: з її обличчя було видно, що вона невинна й не знала про ціпок. Збігає ціла хвилина. Зрештою її бере шалений нетерпець, і вона з трепетом у голосі каже:

— Ваш ціпок. Не забудьте свого ціпка.

І вона простягає до мене лікарів ціпок.

Я глянув на неї, вона все ще тримала поперед себе той ціпок, її рука тремтіла. Щоб покінчити з цим, я взяв ціпка й поставив його назад у куток. І сказав:

— Це лікарів ціпок. Не можу збагнути, як це кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.

— А вам що до того кульгавого чоловіка?!— спересердя крикнула вона й ступила до мене крок ближче.— Ви не кульгаєте, ні! Але якби ви навіть кульгали, то й тоді вам би було далеко до нього, о, далеко, вам би було далеко до нього. Отак!

Я думав, що б відповісти їй, та все вилетіло з голови і я мовчав. Низько вклонившись, я позадкував до дверей і вийшов сходами надвір. Там я трохи постояв, вдивляючись вперед, а тоді подався своєю дорогою.

"Он як, він забув свого ціпка,— думав я,— і вертатиметься по нього цією дорогою. Він не допустить, щоб останнім чоловіком, що вийшов з того дому, був Я…"

Я ледве переставляв ноги, позираючи туди-сюди, на узліссі я зупинився. Аж ось через півгодини чекання показався лікар: він ішов у мій бік, а як побачив мене, то наддав ходи. Перше ніж він устиг щось мовити, я підняв кашкета, щоб побачити його реакцію. Лікар і собі підняв капелюха. Ми наблизилися один до одного, і я сказав:

— Я вам чолом не віддавав.

Він відступив крок назад і витріщився на мене:

— Не віддавали?

— Ні,— сказав я.

Мовчання.

— Та чи мені не однаково, що ви зробили,— відповів він, сполотнівши на виду.— Я забувся свій ціпок і йду по нього.

Я нічого на це не сказав, але відомстив інакше: я простягнув перед ним рушницю, як перед собакою, й звелів:

— Гоп!

Потім засвистів, заохочуючи його до стрибків через рушницю. Якийсь час він боровся сам із собою: його обличчя прибирало найдивовижніших виразів, коли він зціплював губи й потуплював очі в землю. Зненацька він прошив мене поглядом, якась напівусмішка висвітила риси його лиця й він сказав:

— Власне, навіщо ви все це робите?

Я не відповів, але його слова справили на мене враження.

Нараз він простягнув мені руку й глухо мовив:

— З вами щось діється. Якщо ви зізнаєтесь мені, що саме, то, може…

Тепер мною опанував сором і відчай, ці спокійні слова збили мене з пантелику. Мені знов захотілося йому щось приємне, і, схопивши його за пояс, я заторохтів:

— Вибачте мені за це, чуєте? Та що б же зі мною діялось? Нічого такого, мені не потрібна ваша допомога. Ви, мабуть, шукаєте Едварду? Ви знайдете її вдома. Тільки покваптеся, а то вона ляже спати до вашого приходу. Вона дуже стомилась, я сам це бачив. Я кажу вам те, що вас цікавить найдужче, те, що знаю. Це правда. Ви знайдете її вдома, тільки покваптесь!

І я розвернувся й помчав геть від нього, ступаючи лісом широкими кроками. Так добувся я додому, до хатини.

Довгенько я сидів у себе на полу так, як і прийшов,— з ягдташем за плечима та з рушницею в руці. Чудні думки зринали в моїй голові. Чого це я виливав лікареві душу? Я не тямився від того, що тримав його за пояс і дивився на нього повними сліз очима. Тепер, певно, зловтішається,— думав я,— може, сидять оце удвох і з Едвардою й беруть мене на глузи. Він поставив свого ціпка в передпокої. Ти бач, якби я навіть кульгав, то й тоді мені було б далеко до лікаря, дуже далеко, так вона сама сказала…

Я стаю посеред хатини, зводжу на своїй рушниці курок, повертаю її дулом до підйому лівої ноги й вистрілюю.

Куля прошиває ступню і застряє в підлозі. Езоп з переляку гавкнув.

Трохи згодом хтось стукає в двері.

Прийшов лікар.

— Вибачайте, що я вас турбую,— почав він,— ви так швидко пішли, я подумав, що нам не завадило б трохи погомоніти. Мені здається, тут пахне порохом?

Він був цілком тверезий.

— Ви бачили Едварду? Забрали свій ціпок?— спитав я.

— Ціпок забрав. А Едварда вже лягла… Що це таке? Боже правий, ви сходите кров’ю?

— Та ні, пусте. Я збирався відставити рушницю, а вона з доброго дива стрельнула. А хай вам чорт, хіба я повинен вам усе пояснювати?.. То ви забрали свій ціпок?

Він не зводив погляду з мого простреленого чобота, звідки цебеніла кров. Одним махом він поклав додолу ціпок і зняв рукавички.

— Не ворушіться, треба скинути чобіт. Недарма мені здалося, що я почув якийсь постріл.

ХVIII

І як же я потім каявся, що так по-дурному вистрілив! То було страшенно безглуздо, ні для чого не придалося, лише прив’язало мене на кілька тижнів до хатини. Всі неприємності й прикрощі досі не стерлися з моєї пам’яті; моя праля мусила щодня навідуватися до хатини: майже не відходила від мене, купувала мені їжу і господарювала.