Пан - Гамсун Кнут

Ви були в заповідній зоні.

— Я це визнаю,— сказав я.— Раніше мені таке не спадало на думку.

— А треба було, щоб спало.

— Я і в травні стріляв з обох цівок десь на тому самому місці. Тоді, як ми плавали на острів. Я стріляв на ваше прохання.

— То інша річ,— відрубав добродій Мак.

— А хай вам дідько! Тоді ви знаєте, що робити.

— Ще й як знаю,— відповів він.

Ева була напоготові; тільки я ступив за поріг, як і вона вийшла слідом, запнувши хустку. Я бачив, що вона гайнула вниз до пристані. Добродій Мак подався додому.

Я обдумував те, що сталося. З якою гнучкістю він знайшов вихід! Як пропікали мене його очі! Постріл, другий, дві гагарки, штраф, сплата. От і по всьому. Більш нічого мене не в’яже з добродієм Маком та його домом. По-суті, все минулося надто гарно і швидко…

Почали падати великі, м’які краплі дощу. Низько над землею літали сороки, і, коли я прийшов додому і відпустив Езопа, він кинувся їсти траву. Зашумів вітер.

ХХІІІ

За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.

Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…

Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: "Бог знає, де вони всі опиняться". Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…

Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.

Пополудні я йду додому, дощ і досі не перестає. Мене чекає несподіванка. На стежці переді мною стоїть Едварда. Вона змокла до нитки, наче довго ходила по дощу, але всміхається. "Ти ба!" — нараз думаю я, в мені спалахує обурення, я щосили впинаюсь пальцями в рушницю і так простую їй назустріч, хоч вона й усміхається.

— Добридень!— гукає вона перша.

Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:

— Вітаю вас, кралечко!

Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.

— Ви ходили сьогодні в гори?— питає вона.— Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна… Ви мене не пізнаєтé.

Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.

— Хустка?— питаю, скривившись від гніву й подиву.— А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.

Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.

— Ради Бога, вдягніться!— скрикує вона.— Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!

Я вдягнув куртку.

— Куди ви йдете?— глухо спитав я.

— Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…

— А де ваш барон сьогодні?— питав я далі.— Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…

— Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…

Я перебиваю її:

— Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?

Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю:

— Відверто кажучи, панно Едвардо, дайте ви тому принцові одкоша. Який з нього для вас чоловік? Будьте певні, що всі ці дні він ходить і роздумує, чи брати йому вас заміж чи ні, а це вам ні до чого.

— Годі, не будемо про це говорити, добре? Ґлане, я думала про вас, ви здатні з себе зняти куртку задля когось іншого й змокнути до рубця. Я йду до вас…

Я знизую плечима й кажу:

— Замість себе пропоную вам лікаря. Що ви проти нього маєте? Чоловік у розповні літ, тямущий. Подумайте про це.

— Послухайте мене хоч хвилинку…

— Вдома мене чекає Езоп, мій пес.— Я зняв кашкет, уклонився їй і знов сказав: — Вітаю вас, кралечко!

Потім я рушив з місця.

Вона перейшла на крик:

— О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з’явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. Сьогодні я сиділа в кімнаті, коли це зайшов якийсь чоловік, я, не глянувши на нього, знала, хто то такий. "Вчора я провеслував чверть милі," — сказав він. "І ви не стомились?!— спитала я. "О, страшенно стомився ще й понатирав на долонях пухирі," — ошелешено сказав він. Я подумала: "Ти ба, чим він переймався!" За якусь мить він сказав: "Цієї ночі я чув під своїми вікнами якийсь шепіт, ваша покоївка і один з ваших прикажчиків вели між собою інтимну розмову". "А, вони кохають одне одного",— відповіла я. "Гаразд, але ж була друга година ночі!" "Ну й що?— спитала я і додала трохи згодом: — Ніч належить їм". Тоді він підсунув угору свої окуляри в золотій оправі й зауважив: "Але ж, хіба вам не здається, що шептатись посеред ночі непристойно?" Я все ще не підводила очей, і так ми просиділи хвилин з десять. "Може, вам на плечі принести шаль?" — спитав він. "Ні, дякую," — відповіла я. "І кому дістанеться ваша маленька ручка?" — спитав він. Я не відповіла. Своїми думками я була десь в іншому місці. Він поклав мені на коліна якусь шкатулочку, я відкрила її й побачила, що там лежить шпилька. Вона була з короною, на якій я налічила десять камінців… Ґлане, ось та шпилька, хочеш глянути? Вона геть розтоптана. Йди глянь, як вона розтоптана… "Ну, то що ж мені робити з цією шпилькою?" — спитала я. "Вона вам буде за оздобу," — відповів він. Але я простягнула йому ту шпильку назад і сказала: "Дайте мені спокій, я думаю про іншого". "Про кого іншого?" — спитав він. "Про одного мисливця,— відповіла я.— Він подарував мені на згадку тільки дві чудові пір’їни, але заберіть свою шпильку". Однак він не схотів її брати. Отоді я вперше подивилась на нього — його очі проймали наскрізь. "Я не візьму шпильки назад, робіть з нею, що завгодно, хоч і розтовчіть," — сказав він. Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. "Куди це ви?" — спитав. "До Ґлана,— відповіла я,— хочу його попросити, щоб не забував мене…" Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…

Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.

— А й справді,— мовив я і знов зупинився.— Ви ж хотіли щось мені сказати?

Цей глум відштовхнув її від мене.

— Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.

Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.

ХХIV

Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля своєї хатини Едварду.

За ніч я все зважив і зробив свій вибір Е, ні, навіщо мені далі піддаватися засліпленню цією примхливою істотою, якоюсь там рибачкою, неотесаним дівчам? Хіба не надовгий час засіло її ім’я в моєму серці й виссало його? Годі з мене! Я ще, було, подумав, що, мабуть, став їй ближчим саме через вияв своєї байдужості й глуму. О, як дивовижно я взяв її на сміх! Після того, як вона стільки балакала, я спокійно кажу: "А й справді, ви ж хотіли щось мені сказати…"

Вона стояла біля каменю. Була страшенно збуджена й мало не кинулась мені назустріч. Ось вона вже готова була обійняти мене та, заломивши руки, не зрушила з місця. Я доторкнувся до кашкета й мовчки їй вклонився.

— Сьогодні, Ґлане, я хочу переконатися в єдиному,— впевнено почала вона.

Я не ворухнувся, чекаючи, що вона казатиме далі.

— Я чула, що ви заходили до коваля в хату. Одного вечора. Ева була сама вдома.

Я сторопіло спитав:

— Хто це вам приніс таку вістку?

— Я не шпигую,— скрикнула вона,— я почула це вчора ввечері від батька. Коли, змокнувши до нитки, я вернулась додому, батько дорікнув мені: "Сьогодні ти взяла на глум барона". Я заперечила. "Тоді де ти була?" — допитувався батько. Я сказала: "У Ґлана". І батько все мені розказав.

Я намагаюсь подолати свій відчай і кажу:

— Ева навіть сюди приходила.

— Вона й тут була? В цій хатині?

— Багато разів. Я змушував її заходити. Ми бавили час у балачках.

— І тут!

Мовчання. "Тримайся!" — думаю я і кажу:

— Оскільки ви така ласкава до мене, що встряєте в мої справи, мені не хочеться пасти задніх. Учора я порадив вам лікаря. Чи ви думали над цим? Бо ж принц надто ненадійний.

У її очах спалахує гнів.

— Щоб ви знали, він ц і л к о м надійний!— не стримується вона.— О, він кращий за вас, він може приходити в гості й не розбивати чашок і склянок, він не глумиться з моїх черевиків.