Пан - Гамсун Кнут

А повітря аж лускає від шепоту.

Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:

— Тепер я мушу тебе покинути.

І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.

А з-за дерева виступає Дідерік і питає:

— Іселіно, що ти робила? Я все бачив.

Вона йому відповідає:

— Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.

— Іселіно, я бачив усе, що ти робила,— повторює він.— Я все бачив.

Тоді лісом розлягається її гучний, веселий сміх і вона, взявши з собою Дідеріка, зникає — радісна й грішна з голови до п’ят. І куди вона піде? До першого-ліпшого парубійка, до якогось мисливця в лісі.

Була північ. Езоп зірвався з прив’язі й полював собі сам. Я чув, як він розгавкався високо в горах і, коли врешті-решт його знайшов, минула перша година. Лісом ішла якась пастушка, поправляючи підв’язку на панчосі, мугикаючи й роззираючись навкруг. А де її худібка? І чого вона никає лісом опівночі? Просто так, знечів’я. Може, чогось схвильована, а може, на радощах, їй видніше. Я подумав: вона чула Езопів гавкіт і знала, що я в лісі.

Коли вона підійшла, я підвівся з землі й тепер побачив, яка вона тендітна й молоденька. Езоп і собі витріщився на неї.

— Звідки ти йдеш?— спитав я її.

— З млина,— відповіла вона.

Та що ж вона глупої ночі робила у млині?

— Невже тобі не страшно так пізно ходити лісом?— спитав я.— Ти ж така тендітна й молоденька.

Вона засміялась і відповіла:

— Я не така й молоденька, мені вже дев’ятнадцять.

Проте їй не могло бути дев’ятнадцять, напевно, років з два прибрехала, а виповнилося їй хіба сімнадцять. Але навіщо вона прибрехала, щоб бути старшою?

— Сядь-но,— мовив я,— та скажи мені, як тебе звати.

І вона зашарілася, сіла біля мене й сказала, що її звуть Генрієта.

Я спитав:

— У тебе є коханий, Генрієто? І чи обіймав він тебе коли-небудь?

— Так,— відповіла вона, зніяковіла й засміялась.

— А скільки разів?

Вона мовчить.

— Скільки разів?— допитуюсь я.

— Двічі,— тихенько сказала вона.

Я пригорнув її до себе й спитав:

— А як він обіймав? Може, отак?

— Отак,— тремтячи, прошепотіла вона.

Була четверта година.

ІХ

Я мав розмову з Едвардою.

— Скоро буде дощ,— сказав я.

— Котра година?— спитала вона.

Я глянув на сонце й відповів:

— Близько п’ятої.

Вона спитала:

— Ви вмієте так точно визначати час по сонцю?

— Так,— відповів я,— умію.

Ми мовчали.

— Ну, а коли сонця немає, то як тоді?

— Тоді я шукаю інші прикмети. Скажімо, морський приплив і відплив, траву, що нишкне у певний час, спів птахів, що змінюється: ті починають співати, а ті вмовкають. А ще я визначаю час по квітах, що надвечір стуляються, по зеленому листю, колір якого то світлішає, то темнішає; до того ж, я просто це відчуваю.

— Он як,— сказала вона.

Я очікував дощу, й ради самої Едварди мені не хотілося її довше затримувати серед дороги; я взявся за кашкет. Зненацька вона спинила мене ще одним запитанням, і я зостався. Зашарівшись, вона спитала, чому я, власне сюди приїхав, навіщо вибираюсь на полювання, чого те та чого се. Чи я стріляв тільки щоб прохарчуватися? Чи я давав Езопові спочити?

Вона почервоніла й засоромилась. Я зрозумів. Що хтось при ній говорив про мене й вона все знає з чужих слів. Я співчував їй, бо вона скидалась на покинуте дитя; раптом я згадав, що в неї немає матері. Через худі руки в неї був якийсь занедбаний вигляд. Так мені здалося.

Атож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось — і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,— тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця...

Коли я спитав її, чи вона все зрозуміла, то вона відповіла:

— Так.

Я заговорив далі, бо вона не зводила з мене свого погляду.

— Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою думаю: а що коли це світ звела судома і він просто в мене на очах розбивається в друзки? І мені… як мені поталанило побачити метеорит! А коли надходить літо, я бачу мало не на кожнім листочку якісь створіннячка, деякі з них безкрилі й нікуди не можуть піти, вони до самої смерті мусять жити на тому листочку, де побачили світ. Уявляєте? Іноді мені трапляється синя муха. Звісно, про все це майже не говорять, хтозна, чи й ви мене розумієте.

— Ні-ні, я вас розумію.

— Так от. Часом я дивлюсь на траву, а може, й трава дивиться на мене, хіба ми знаємо? Я прикипаю очима до звичайнісінької бадилинки, вона ледь помітно тремтить, і мені здається що в цьому щось є. Я сам собі думаю: як тремтить ця бадилинка! А коли я дивлюся на сосну, то навіть якась її гілка змушує мене трішки подумати про неї. Та буває, що серед пустки гір я зустрічаю і людей, буває й так.

Я подивився на неї. Вона, схилившись уперед, ловила кожне моє слово. Я її не впізнавав. Вона з такою уважністю мене слухала, що геть забулася про себе й перетворилася на якусь простачку чи дурепу з обвислою губою.

— Он як,— мовила вона й випросталась.

Замрячило.

— Дощ,— сказав я.

— Ти ба, дощ,— мовила й вона і зараз же пішла.

Я її не проводив, вона сама подалася своєю дорогою, а я побіг до хатини. Через кілька хвилин дощ полив, як з відра. Коли це чую, що хтось мене доганяє, зупиняюсь і бачу Едварду. Вона розчервонілася від натуги й усміхалася.

— Дірява моя голова,— засапано мовила вона.— Ми попливемо на скелі, туди, де в’ялять рибу. Завтра повертається лікар, а чи ви маєте час?

— Завтра? Звичайно. Так. Я маю час.

— Дірява моя голова,— ще раз мовила вона й усміхнулась.

Коли вона йшла, мені в око впали її худі, красиві литки, мокрі аж до колін, і зношені черевики.

Х

Я добре пам’ятаю ще один день. То був день, коли надійшло моє літо. Сонце світило з самої ночі й до ранку висушило мокру землю; повітря після недавнього дощу стало лагідне й чисте.

По обіді я вже був на пристані. Вода лежала рівно, як долоня, з острова, де чоловіки й дівчата поралися біля риби, до нас долітали сміх і гомін. Яке веселе пообіддя!

А хіба ж не веселе? Ми взяли з собою кошики, повні їжі та вина; наш чималий гурт усівся в два човни, молоді жінки вбралися у світлі сукні. Я був страшенно задоволений, мугикав собі під ніс.

У човні мене мучила одна думка: де взялася вся ця молодь? Тут сиділи дочка ленсмана й дочка окружного лікаря, дві гувернантки, пані з садиби священника. Я перед цим ніколи їх не бачив, вони були мені чужі, однак так довірливо позирали на мене, ніби ми хтозна-відколи знайомі. Я трохи промахнувся, бо відвик спілкуватися з людьми, і часто звертався до молодих жінок на "ти", хоч вони на мене не гнівались. Раз у мене вирвалось "люба" чи "моя люба", а мені й це вибачили: вдали, наче я такого не казав.

Добродій Мак своїм звичаєм надягнув сорочку з ненакрохмаленою маніжкою, вчепивши на неї защіпку. Здавалось, настрій у нього був чудовий, і він загукав до гурту з другого човна:

— Гей ви, навіженці! Пильнуйте кошиків з пляшками! Лікарю, ви відповісте мені за пляшки.

— Гаразд,— відповів лікар.

І вже самі ці перегуки морем від човна до човна лунали для мене святково й весело.

На Едварді була вчорашня сукня, так наче вона не мала ніякої іншої чи не схотіла перевдягтися. І черевики взула ті самі. А її руки мені видалися не дуже чистими; зате на голові в неї був новесенький капелюх з пером. Свою перефарбовану піджачину Едварда взяла з собою, щоб було на чому сидіти.

Коли ми сходили на берег, добродій Мак зажадав, щоб я вистрілив з рушниці — двічі з обох цівок; тоді гримнуло: "Браво!" Ми рушили вглиб острова; люди, що в’ялили рибу, привіталися з нами, а добродій Мак перекинувся словом зі своїми робітниками. Зірвали ми маруни та жовтецю й заткнули собі в петлиці; дехто нарвав дзвіночків.

Сила силенна морських птахів з вереском і криком носилися в повітрі та по мілкому після відпливу березі.

Ми розташувалися на галявці, де росла купка чахлих білокорих беріз, розпакували кошики, і добродій Мак відкоркував пляшки. Світлі сукні, блакитні очі, дзенькіт келихів, море, білі вітрила. Ми трохи поспівали.

І щоки зайнялися вогнем.

Через годину мене всього поймають радощі; на мене впливають навіть дрібнички: он на чиємусь капелюшку в’ється вуаль, хтось розпускає коси, хтось від сміху заплющує очі,— все це мене зворушує. О, той день, той день!

— Я чула, пане лейтенанте, що у вас потішна хатинка?

— Так, мов гніздо. Господи, та воно мені над усе! Приходьте коли-небудь до мене в гості, панно; така хатина єдина в світі. А за нею — величезний ліс.

Підходить ще одна й привітно каже:

— Ви не були в нас на півночі раніше?

— Ні,— відповідаю.— Але я вже все знаю, люба пані. Ночами я сам на сам із горами, землею і сонцем. Утім, не хочу бути пишномовним. У вас тут дивовижне літо! Підкрадається вночі, коли все спить, а вранці, мов з-під землі вродиться. Я дивився з вікна і сам його бачив. У мене два віконця.

Підходить третя. Зачаровує мене своїм голосом і рученятами. Я в них усіх просто закохуюсь. Третя каже:

— Може, обміняємось квітами? На щастя.

— Гаразд,— сказав я, простягнувши руку,— обміняймося, буду вдячний вам за це. Ви така вродлива, у вас чарівний голос, слухаю — не наслухаюсь.

Але вона притискає свої дзвіночки до грудей і коротко та ясно каже:

— Що з вами? Я не вас мала на думці.

Вона не мене мала на думці! Як боляче, що я так помилився! Мене потягнуло додому, подалі звідси, в свою хатину, де зі мною гомонить хіба що вітер.

— Вибачте,— кажу я,— даруйте мені.

Решта пань переглянулися й відійшли, щоб не бачити мого приниження.

Цієї миті до нас хтось підбіг, усі бачили, що то Едварда.