Пан - Гамсун Кнут

І так збігло чимало тижнів. Отож-бо!

Якось лікар завів мову про Едварду. Я чув її ім’я, чув про те, що вона казала й робила, та це мене більше не зачіпало заживе, так начебто він говорив про якийсь далекий сторонній предмет. Я з подивом подумав: як швидко можна забути!

— Ну, якої ви думки про Едварду, якщо вже зайшлось про неї? Правду кажучи, я кілька тижнів її не згадував. Хвилиночку, мені здається, що між вами щось було, ви з нею просто нерозлийвода, а коли ми плавали на острів, ви обоє були за господарів. Не заперечуйте, лікарю, щось у вас було, певне порозуміння. Тільки, Христа ради, не відповідайте, ви нічого не повинні мені пояснювати, я у вас нічого не випитую з цікавості. Якщо ваша ласка, поговорімо про щось інше. Коли я вже ходитиму?

Я сидів і роздумував про те, що сказав. Чого я всім серцем боявся, щоб лікар, бува, не виповів мені свою душу? Що мені до Едварди? Я її забув.

Як тільки трохи згодом зайшлось про Едварду, я знов обірвав лікареву мову. Бог його знає, що я страхався почути.

— Навіщо ви мене перебиваєте?— спитав він.— Чи вам так нестерпно чути від мене її ім’я?

Лікар недовірливо зиркнув на мене.

— Що думаю я сам?

— Може, ви сповістите мені сьогодні якусь новину? Може, ви навіть посваталися до неї і вона дала згоду? То, може, вас привітати? Ні? Отакої! Вухам своїм не вірю! Ха-ха-ха!

— То от чого ви боялися?

— Боявся? Лікарю мій, голубчику!

Мовчання.

— Ні, я не сватався і вона не давала мені згоди,— сказав він.— То, може, ви підбивали до неї клинці? До Едварди не сватаються, вона сама накидає оком на кого схоче. Гадаєте, що вона якась там мужичка? Ви самі бачите, яке створіння зустрілось вам у нас в Нурланні. Вона ніби дитина, яку замало шмагали різками, й ніби жінка з купою примх. Чи холодна? Не бійтесь цього. Чи палка? Крига, скажу я вам. То хто ж вона? Дівча шістнадцяти-сімнадцяти років, правда ж? А спробуйте тільки вплинути на це дівча, і воно висміє всі ваші зусилля. Сам батько не може дати з нею ради: вона про людське око слухається його, а насправді сама ним верховодить. Вона каже, що у вас звірячий погляд…

— Ви помиляєтесь, це хтось інший каже, що в мене звірячий погляд.

— Хтось інший? А хто?

— Не знаю. Котрась із її приятельок. Ні, Едварда так не каже. А стривайте-но, може, то й справді сама Едварда…

— Вона каже, що коли ви дивитесь на неї, то якось впливаєте на неї. Думаєте, що це хоч на волосинку наближає вас до неї? Навряд. Та дивіться, скільки вам заманеться! Але як тільки вона помітить від вас небезпеку, то скаже собі: "Гляди, он той добродій не зводить з мене очей і думає, що його зверху!" І якимось одним поглядом або холодним словом вона відіпхне геть від себе миль на десять. Гадаєте, я її не знаю? Скільки, по-вашому, їй років?

— Вона ж народилась тридцять восьмого року?

— Неправда. Жарти жартами, а я перевірив. Їй двадцять років, хоча запросто можна дати й п’ятнадцять. Її душа не відає щастя, а в маленькій голівці вирують самі протиріччя. Коли вона дивиться на гори й на море, то її губи кривляться, як від болю; видно, вона нещаслива, але надто горда й затята, щоб заплакати. Її неабияк ваблять пригоди, у неї бурхлива фантазія, вона чекає принца. А що за оказія з якимись п’ятьма талярами, які ви нібито ткнули весляреві?

— Жарт. Нічого особливого…

— Який там жарт?! Одного разу щось подібне вона втелентувала зі мною. Рік тому. Ми зійшли на палубу поштового пароплаву, поки він стояв на пристані. Йшов дощ, і холод проймав до кісток. На палубі сидить, хапаючи дрижаки, якась жінка з дитям. Едварда питає її: "Ви змерзли?" Так, жінка змерзла. "І мале змерзло?" Авжеж, і воно змерзло. "Чого ж ви не зайдете в каюту?" — питає Едварда. "Бо це моє місце," — відповідає жінка. Едварда дивиться на мене й каже: "Жінка має місце на палубі". "Що ж удієш?" — мурмочу я собі під ніс, хоча розумію Едвардин погляд. Я не вродився багатим, я вибився в люди з нічого і грошей на вітер не викидаю. Тож я відхожу від тієї жінки подалі й думаю: "Якщо за неї треба заплатити, то нехай Едварда сама й платить, вона та її батечко куди заможніші за мене". Так воно й вийшло — Едварда платить сама. У цьому вона бездоганна, ніхто не закине їй бездушності. Та, ніде правди діти, вона сподівалась, що я заплачу за місце в каюті для тієї жінки з дитям,— це видно було по її очах. Що ж далі? Жінка підвелася й подякувала за таку великодушність. "Не мені дякуйте, а ось цьому панові," — відповіла Едварда й спокійнісінько показує на мене. Що ви на це скажете? Чую, як жінка й мені дякує, а я не можу їй нічого відповісти, просто лишаю все, як є. Бачите, це лише одна її риса, а я міг би ще багато чого розказати. А щодо тих п’яти талярів, то вона сама дала їх весляреві. Якби це вчинили ви, вона кинулась би вам на шию; ви стали б для неї героєм, який здатен на таку нерозважність задля її зношеного черевика; саме так вона це собі й уявляла, це жило в її мріях. І через вашу нездогадливість вона сама це зробила від вашого імені. Отака вона і є — водночас і несамовита, і обачна.

— То чи може її хто-небудь приборкати?— спитав я.

— Її слід було б покарати,— ухильно відповів лікар.— Погано, що вона має повну волю чинити все, що заманеться, й здобувати стількох, скількох заволіє. Нею цікавляться, немає таких, що були б до неї байдужі, завжди під руками знаходиться той, на кому вона випробує свій вплив. Чи ви помітили, як я з нею поводжуся? Наче з школяркою, наче з якимось дівчиськом: напучую її, виправляю мову, стежу за нею і присаджую. Думаєте, вона цього не розуміє? Ой, ні, вона горда й норовлива, це постійно її ображає, та вона ще й занадто горда, щоб виявляти свою образу. Але так їй і треба. До вашого приїзду я вже цілий рік тримав її в руках, вона почала піддаватися, плачучи від страждань і досади, і стала якоюсь поступливішою. Аж тут з’явились ви, і все пішло шкереберть. Отак воно і є: один її втрачає, а другий знаходить; напевно, після вас прийде третій, хтозна.

"Еге, та лікар має за що мститися," — подумав я і спитав:

— А тепер скажіть мені, лікарю, навіщо ви так старалися все це мені розказати? Може, я поможу вам приборкати Едварду?

— До того ж вона гаряча, як вулкан,— вів він далі, не зважаючи на моє запитання.— Ви спитали, чи може хто-небудь її приборкати? А чом би й ні? Вона очікує свого принца, а його нема; вона без кінця помиляється, он і вас прийняла за того принца, насамперед тому, що у вас звірячий погляд, ха-ха. Слухайте, пане лейтенанте, вам про всяк випадок треба б було прихопити з собою мундир. Тепер він став би вам у пригоді. А чом би її комусь і не приборкати? Я бачив, як вона заламувала руки й чекала того, хто прийшов би, забрав би її та й повіз звідси, оволодівши її тілом і душею. Отак. Але він мусить прибути здалеку, впасти як грім з ясного неба ще й бути не таким, як усі. По-моєму, добродій Мак не просто мандрує чужими краями, він щось замислив. Колись він так уже мандрував, а додому повернувся з якимось паном.

— З якимось паном?

— Та, на жаль, він не підійшов,— сказав лікар, болісно всміхаючись.— То був чоловік мого віку, ще й кульгав так само, як я. Який же з нього принц?!

— А куди він подівся?— спитав я, не зводячи з лікаря очей.

— Куди подівся? Звідси? А хтозна,— спантеличено мовив він.— Ну, та скільки можна про це балакати! Через тиждень ви ходитимете. Бувайте здорові!

ХІХ

Я чую знадвору жіночий голос, кров шугає мені в голову — то голос Едварди.

— Кажуть, що Ґлан… Ґлан хворий?

І моя праля, стоячи біля дверей, відповідає:

— Він майже видужав.

Оте "Ґлан, Ґлан" пронизало мене наскрізь, вона двічі вимовила моє ім’я, і мене це вразило. Вона говорила дзвінко і з трепетом.

Не постукавши, вона відчинила двері, влетіла в хатину й глянула на мене. Переді мною в одну мить постали давні дні, вона була в своїй перефарбованій піджачині, в фартусі, зав’язаному нижче талії, щоб стан видався гнучкішим. Я побачив усе відразу: її погляд, смагляве лице, високі брови на чолі, чудний і ніжний вираз її рук,— усе це з такою силою насіло на мене, що я збентежився. "Я її цілував," — промайнуло в моїх думках. Я підвівся.

— Ви зводитесь на ноги й можете стояти,— сказала Едварда.— Однак сядьте, у вас хвора нога, ви її прострелили. Боже мій, як це сталося? Я аж тепер довідалась про це. А то тільки й думала: куди подівся Ґлан? Чого він більше не приходить? Я нічогісінько не знала. Коли це чую, що кілька тижнів тому ви себе підстрелили, а я сном-духом про це не знала. Як тепер ваше здоров’я? Ви блідий. Як стіна, я вас не впізнаю. А нога? Ви кульгаєте? Лікар каже, що ви не будете кульгати, Бог милував. Сподіваюсь, ви пробачите, що я зопалу сюди прилетіла, я швидше всього бігла, а не йшла…

Вона схилилась до мене й була так близько, що я, відчувши на обличчі її подих, простягнув до неї руки. Тоді вона відсахнулась. Її очі ще були вологі.

— Сталось це так,— бурмотів я,— хотів відставити рушницю в куток, а тримав її неправильно, ось так — дулом донизу. І раптом почув постріл. Оце й уся лиха пригода.

— Лиха пригода,— в задумі мовила вона, кивнувши головою.— Дайте мені глянути, це ліва нога; та чого саме ліва? Ага, випадково…

— Так, випадково,— урвав її я.— Хіба я знаю, чого саме ліва нога? Ви самі бачите: рушницю я тримав отак, тож ніяк не міг попасти в праву ногу. О, то було не вельми приємно.

Вона дивилась на мене, і її бентежили якісь думки.

— То ви вже одужуєте.— сказала вона й роззирнулась по хаті.— Чого ви не посилали своєї господині до нас по їжу? З чого ви жили?

Ми ще трохи погомоніли. Я спитав її:

— Коли ви прийшли. Ваше обличчя було схвильоване, а очі сяяли, ви подали мені руку. А тепер ваші очі знов байдужі. Чи я помиляюсь?

Мовчання.

— Не можна завжди бути однаковою…

— Скажіть мені хоч єдиний раз,— вів я далі.— Що, наприклад, сьогодні я не те сказав чи не те зробив, чим ви невдоволені? Може, це послужить мені наукою на майбутнє.

Вона не відводила погляду від вікна, від далекого небокраю, замислено видивлювала свої очі ген перед себе й відповідала, стоячи до мене спиною.

— Все гаразд, Ґлане. Іноді напливають всякі такі думки. Ви розгнівались? Пам’ятайте: одні дають мало і для них це забагато, а інші віддають все і це їм за виграшки. То хто ж дає більше? Який ви похмурий після своєї недуги! Та з якого це дива ми завели таку балачку?— І раптом вона озирається на мене, незбагненна радість рум’янить її лице, і вона каже: — А тепер швидше видужуйте.