Пан - Гамсун Кнут

Ми ще побачимось,— і простягла руку.

Проте мені не хотілось подавати їй руки. Я підвівся, заклав руки за спину й низько вклонився.— Цим я віддячив їй за ласкаві відвідини.

— Вибачте, що не можу вас провести,— сказав я.

Коли вона пішла, я сів і ще раз усе обміркував. Я написав листа з намогливим проханням прислати мені мундир.

ХХ

Перший день у лісі.

Я радію і відчуваю, як ослаб. Звірі підходили так близько, що могли мене роздивлятися, на листі дерев сиділи жуки, а безкрилі майки лазили по землі. "Здорові були!" — думав я. Настрій лісу зливався з моїми почуттями, я плакав од любові і був до краю щасливий, не тямлячись від вдячності. Любий лісе, моя домівко, Божа благодате, я до тебе — від щирого серця… Зупиняюсь, обертаюсь на всі боки і крізь сльози вимовляю назви птахів, дерев, каміння, трави й мурашок, роззираюсь навкруг і називаю їх по черзі. Зводжу очі на гори й думаю, немовби відповідаючи на якийсь клич: "Так, я зараз прийду!" Там, у верхогір’ї висиджувалися соколята. Я знав, де їхні гнізда. І думка про тих соколят, що сиділи в горах у гніздах, завели мою фантазію бозна-куди.

Опівдні я поплив човном у море, причалив до невеличкого скелястого острівця за пристанню. Там росли на довгих стеблах квіти бузкового кольору, що сягали мені до колін. Я блукав поміж чудернацькими рослинами, кущами малини, в дебелих трав’яних хащах; ніде я не бачив ані звіра і, мабуть, не було тут і людей. Хвилі лагідно пінились при березі й огортали мене якимось гомінким серпанком; далеко звідси над Еґґегольменном з вереском літали всілякі прибережні птахи. А море з усіх боків ніби брало мене в обійми. Благословенні будьте, життя. Земля і небо! Благословенні будьте, мої вороги! Цієї миті я волів би мати милосердя до найзапеклішого свого недруга й зав’язати шнурки на його черевиках…

Зворушлива голосна пісня долітає до мене з яхти добродія Мака, і ті знайомі звуки наповнюють мою душу сонячним світлом. Я веслую до пристані, йду мимо халуп рибалок і прошкую додому. День догасає, я сідаю вечеряти, годую Езопа і знов чешу в ліс. Погідні вітри безшелесно обвівають моє обличчя. "Благословенні будьте,— кажу я їм,— благословенні будьте за те, що пестите моє лице,— навіть кров у моїх жилах складає вам подяку!" Езоп кладе одну лапу мені на коліна.

На мене звалюється втома, і я засинаю.

Люлі-люлі! Невже це видзвонюють дзвони? За кілька миль звідси у морі стоїть гора. Я проказую дві молитви: одну за свого пса, а другу за самого себе, і ми входимо всередину гори. За нами зачиняється брама, я здригаюсь і прокидаюся.

Небо червоне, як жар. Сонце засліплює мені очі. Ніч. Крайнебо тремтить від світла. "Ні, ми більше не спатимемо,— кажу я Езопові.— завтра підемо на полювання, нам світитиме оте червоне сонце, ми не зайдемо всередину гори"… В моїй душі зароджуються дивні настрої, і кров шугає мені в голову. Збуджений і кволий, я відчуваю, що хтось цілує мене і лишає той цілунок на моїх устах. Я озираюсь — анікогісінько. "Іселіно!" — кажу я. Щось шарудить в траві, може, то упав додолу листок, а, може, й чиясь хода. Лісом перебігає якийсь трепет, і я думаю: "Може, дихання Іселіни?" У цих лісах вона блукала. Тут вона вислуховувала благання мисливців у жовтих чоботях і зелених плащах. Вона жила за півмилі звідси в своїй садибі, і, поки змінилось чотири покоління, вона сиділа біля свого вікна й слухала, як по всьому лісу сурмили мисливські сурми. Тут водились олені, вовки, ведмеді; мисливців було видимо й невидимо, і всі вони дивилися, як вона зростала, і кожен з них очікував на неї. Один бачив її очі, а другий чув її голос; та якось одному юнакові не спалося, він схопився серед ночі, просвердлив дірку до Іселіниного покою. А тоді крізь неї угледів білий її оксамитовий живіт. Коли Іселіні виповнилось дванадцять, з’явився Дундас. Він був шотландець, торгував рибою і мав силу-силенну кораблів. У нього був син. А коли Іселіні виповнилось шістнадцять, вона вперше зустрілася з юним Дундасом. Він був її першим коханням…

Поки я там сиджу, мою душу проймають отакі дивні настрої, голова стає важкою, мов камінь. Заплющивши очі, я знов відчуваю Іселінин цілунок. "Іселіно, коханко життя, ти тут?— питаю я.— Чи стоїть за деревом Дідерік?"… Проте моя голова дедалі важчає, і я запливаю на хвилі сну.

Люлі-люлі! Озивається чийсь голос, ніби співає у моїй крові Волосожар,— то голос Іселіни:

— Спи, спи! І поки ти спатимеш, я розкажу тобі про своє кохання і про свою першу ніч. Я пам’ятаю, як забула замкнути двері; мені виповнилось шістнадцять, буяла весна, і віяв теплий вітерець. З’явився Дундас. Прилинув, як орел, залопотівши крилами. Я зустріла його якось вранці перед полюванням, йому було двадцять п’ять років, і він прибув з далеких мандрів. Ми з ним прогулювались садом, а коли він доторкнувся до мене рукою, я в нього закохалась. На його чолі темніли дві багряні цятки, й мені закортіло поцілувати ті дві цятки.

Увечері після полювання я пішла в сад глянути, чи він там, хоч і боялася його знайти. Я промовляла його ім’я сама про себе, і мені було страшно, що він його почує! Та ось він виходить з кущів і шепче: "вночі о першій". А тоді зникає.

"Вночі о першій,— кажу я сама собі.— Що він мав на думці? Нічого не розумію. Напевно, хотів сказати, що їде звідси вночі о першій, та що мені до того, що він їде?"

Сталося так, що я забула замкнути свої двері…

О першій годині він заходить.

— Невже двері не замкнені?— питаю я.

— Я їх замкну,— відповідає він і замикає двері.

Тепер ми обоє замкнені в моїй кімнаті.

Я була дуже налякана тупотом його здоровенних чобіт.

— Не збуди моєї служниці!— попросила я.

А ще я страшенно боялась, що зарипить стілець, і сказала:

— О ні, не сідай на той стілець, бо він рипить.

— А може сісти біля тебе на канапі?— спитав він.

— Так,— згодилась я.

Але я так сказала лише тому, що рипів стілець.

Ми сиділи на моїй канапі. Я відсунулась, він присунувся до мене. Я опустила очі.

— Тобі холодно,— сказав він, узявши мою руку. Трохи згодом він додав: — Як ти змерзла!— і обняв мене однією рукою.

Мене зігріли його обійми. Деякий час ми так і сидимо. Кукурікаємо півень.

— Чуєш?— спитав він.— Проспівав півень, уже світає.

І він так пригорнув мене до себе, що я обімліла.

— По-твоєму, півень справді проспівав?— мимрю я.

І знов я помітила дві багряні цяточки на його чолі й хотіла звестися на ноги. Та він мене втримав, і я поцілувала ті дві любі мені цяточки, заплющивши очі…

Тоді настав день, все розвиднілось. Я прокинулась і не впізнала стін у себе в покої. Підвелася з канапи і не впізнала своїх черевичків. У мені щось заструменіло. "Що це в мені струменить?— подумала я на радощах.— І котру годину зараз вибило?" Я нічого не розуміла, пам’ятала тільки, що забула замкнути двері.

Заходить моя служниця.

— Ти не полила квіти,— каже вона.

Я забула про свої квіти.

— Ти зім’яла сукню,— веде далі вона.

"Де б це я зім’яла свою сукню?— думаю я, а серце моє сміється.— Хіба цієї ночі?"

До хвіртки в саду під’їздить карета.

— І твоя кицька не нагодована,— каже моя служниця.

Однак, забувши про квіти, сукню і кицьку, я питаю:

— То Дундас під’їхав? Попроси нехай зараз же йде до мене, я жду його… Щось було… щось…

А сама думаю: "Може, він знов, як увійде, замкне двері на ключ?"

Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.

— Іселіно!— скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.

— Я не посилала по тебе,— шепчу я.

— Не посилала?— питає він.

Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:

— Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.

І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.

— Здається, знов співає півень?— спитав він і прислухався.

Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:

— Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.

Він поцілував мої перса.

— То просто заквоктала курка,— сказала я наостанок.

— Стривай-но, я замкну двері,— сказав він, підводячись з місця.

Я не пустила його й зашепотіла:

— Вони вже замкнені…

Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...

Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш — на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…

Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.

— Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!— радісно вигукую я, простягаючи руки.

Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.

— Зникла!— кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.— Ніде нікого, нікогісінько!

Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.

Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.

— Ви не думайте… — бурмоче вона.

— Що мені думати, Ево?

— Я не збиралася вас побачити, просто йшла мимо…

Її обличчя зайнялося кармазином.

ХХІ

Моя нога й досі непокоїла мене болем, ночами часто так свербіла, що не давала спати; бувало, зненацька в ній починалися кольки, а на переміну погоди її діймав ревматизм. Так тягнулося хтозна-скільки. Проте я не став кульгати.

Один за одним збігали дні.

Повернувся добродій Мак, і мені відразу далося взнаки його повернення. Він забрав у мене човен, і я попав у скруту, бо полювання ще не відкрилось і я не міг стріляти. Але чого він отак, без всякого попередження, забрав у мене човен? Двоє портовиків добродія Мака вранці плавали в море з якимось чужаком.

Я стрів лікаря.

— У мене забрали човен,— похвалився я.

— Сюди приїхав гість,— сказав він.— Щодня доводиться випливати з ним у море, а ввечері вертатися назад.