Пан - Гамсун Кнут

Вона підійшла просто до мене: щось лепече, кидається мені на шию, міцно обіймає її руками й кілька разів цілує мене в уста. За кожним цілунком вона щось каже, та я не чую що. Я нічого не збагнув, моє серце завмерло, мене вражав тільки її палкий погляд. Коли вона зняла з мене руки, я побачив, як схвильовано дихали її маленькі груденята. Вона — смаглява на виду, струнка, худенька, з блискучими очима — ще перебувала в цілковитому забутті. Всі дивилися на неї. А я вдруге замилувався її чорними бровами, що здіймалися високими дугами на чолі.

Але ж, Боже ти мій, мене поцілували привселюдно!

— Що таке, панно Едвардо?— спитав я, а сам чую, як пульсує моя кров, чує десь у горлі її клекіт, що заважає мені розбірливо говорити.

— Нічого.— відповідає вона.— Просто мені так захотілось. Та й усе.

Я стягаю з голови кашкет, машинально пригладжую чуприну й дивлюсь на Едварду. "Невже усе?" — вертілось на думці.

Та ось із другого краю острова долітає голос добродія Мака: він щось говорить, а що — хтозна; однак я радію, що добродій Мак нічого не бачив і нічого не знав. Хвалити Бога, він тепер на другому краю острова! Мені відлягає від серця, я підхожу до гурту, сміюсь і з вельми вдаваною байдужістю кажу:

— Дозвольте мені перепросити всіх вас за те неподобство, що я оце вчинив. Мене самого бере розпач. Я скористався хвилиною, коли панна Едварда хотіла обмінятися зі мною квіткою, і образив її. Прошу вибачення у неї і у вас. Уявіть себе на моєму місці: живу сам, відвик від жіночого товариства; до того ж сьогодні я випив вина, а я і до вина не звик. Будьте до мене поблажливі.

Я сміявся і вдавав, що мене зовсім не обходять такі дурниці, які варто викинути з голови, та в душі мені було не до жартів. Мої слова ніяк не вплинули на Едварду, вона не збиралась щось приховувати й згладжувати враження від свого нерозважливого вчинку; навпаки, вона сіла поруч і пасла мене очима. Інколи вона зі мною забалакувала. А згодом, коли ми бавилися в молодого і молоду, вона на повен голос сказала:

— Я вибираю лейтенанта Ґлана. Ні за ким іншим я не бігатиму.

— А хай йому біс! Замовкніть, ви що?— зашепотів я і тупнув ногою.

Її обличчя перебіг якийсь подив, вона зморщила носа, як від болю, і зніяковіло всміхнулась. Я був настільки вражений, що не мав сили опиратися цьому сиротливому виразу її очей і всій її худенькій поставі. Я спалахнув до неї коханням і взяв її довгу, тоненьку руку в свою.

— Іншим разом!— сказав я.— не тепер. Ми ж завтра побачимось.

ХІ

Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму кутку й заходився гарчати; саме тоді мені снилось полювання, тож це гарчання вписувалося в мій сон і я не прокинувся. Коли вдосвіта я вийшов з хати, то помітив на траві сліди від двох людських ніг: хтось тут був, спершу підходив до одного вікна, тоді до другого. Сліди губилися внизу на дорозі.

Вона йшла мені назустріч — щоки пашать, обличчя аж сяє.

— Ви ждали?— спитала вона.— Я так боялася, що ждатимете.

Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.

— Ви гарно спали?— спитав я, бо не знав, що казати.

— Ні, я зовсім не спала,— відповіла вона.

І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.

— Хтось був під моєю хатиною вночі,— сказав я.— Вранці я бачив у траві сліди.

Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:

— Може, то ви приходили?

— Атож,— відповіла вона й притулилась до мене.— То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.

ХІІ

Кожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір’їн, то розкажу про них трохи згодом.

Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.

— Добридень!— гукала вона завжди перша, а я відповідав:

— Добридень!

— Ти сьогодні веселий, співаєш,— каже вона, а очі її іскряться.

— Так, веселий,— відповідаю я.— Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.

І то була чиста правда — вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.

Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.

— Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?— питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра…

— Що не до добра?— питаю я.

— Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.

— О, й зі мною так само,— відповідаю я,— і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.

Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.

— О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,— каже вона.

Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.

Потім ми пішли дорогою далі. "Чи не розгнівив її мій жарт?" — спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:

— Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов’язала мені її. Увечері я сказав тій пані: "Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть". "Ні,— відповідає вона,— віддайте зараз, я збережу її такою, як вона є, цілком такою, як ви носили". І я віддав їй хустку. Через три роки я знов зустрів ту молоду пані. "А хустка?!" — спитав я. Вона показала. Хустка була загорнена в папір і досі не випрана, я бачив її на власні очі.

Едварда крадькома глянула на мене.

— Он як? А що було далі?

— Нічого,— сказав я.— Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.

Мовчання.

— А де тепер та пані?

— За кордоном.

Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:

— Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.

Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.

— Дякую тобі, Едвардо,— сказав я. А тоді додав від щирого серця: — Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.

— То нічого,— відповіла вона.— Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби… Я так тебе кохаю!

Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.

Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу — подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.

ХІІІ

Літні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.

Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п’ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це — шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.

Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.— я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.

А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них — розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.

Легка хода, чийсь подих, повне радості "добрий вечір".

Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.

— Добрий вечір, Едвардо!— кажу я ще раз, виснажений щастям.

— Як ти мене кохаєш!— шепоче вона.

— Який я тобі вдячний!— відповідаю я їй.— Ти моя, і моє серце цілий день лежить нишком у мене й думає про тебе. Ти найпрекрасніша на цім світі дівчина; і я тебе цілував. Часто я спалахую радістю, згадуючи, що я тебе цілував.

— Чого це ти сьогодні мене так любиш?— питає вона.

А в мене на те безліч причин: варто було мені лише подумати про неї — і все. Отой погляд з-під високих дугастих брів і ота смаглява, знадлива шкіра!

— Хіба я можу тебе не любити!— кажу я.— Никаю лісом і дякую кожному дереву за те, що ти жива й здорова. На одному балу якась молоденька дівчина цілий вечір просиділа на місці й ніхто не повів її до танцю. Я не знав, хто вона така, але її обличчя так мене вразило, що я вклонився їй: "Прошу?" — "Ні," — хитнула вона головою.— "Панна не танцює?" — спитав я.— "Розумієте,— відповіла вона,— мій батько був дуже вродливий, а мати — неперевершена красуня, о, як він її добивався! А я від народження кульгава".

Едварда глянула на мене.

— Сядьмо,— мовила вона.

Ми сіли у верес.

— А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?— спитала вона.— Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.

Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:

— І що це за товаришка?

— Не скажу,— відповіла вона,— але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.

— Он як,— зронив я.

І ми перевели мову на інше.

— Цими днями батько поїде в Росію,— сказала вона,— і тоді я влаштую свято.