Пан - Гамсун Кнут

Можна купляти й готових мух, вони мов лялечки.

Едварда кинула на мене й на коробочки байдужий погляд і далі базікали зі своїми приятельками.

— Тут і матеріал для них,— сказав лікар.— Гляньте, які красиві пір’їни.

Едварда приглянулась.

— Зелені красиві,— мовила вона,— дайте подивитись, лікарю.

— Візьміть їх собі,— вигукнув я.— О, візьміть! Я прошу: візьміть їх саме сьогодні,— ці дві зелені пір’їни! Зробіть мені таку втіху, нехай вони будуть вам на спомин.

Вона роздивилась пір’їни й сказала:

— Вони то зелені. То золотисті, залежно від того, як їх тримати проти сонця. Спасибі, я візьму, якщо вам так хочеться їх мені подарувати.

— Так, я хочу вам їх подарувати,— сказав я.

Вона сховала пір’їни.

Трохи згодом лікар віддав мені коробочку й подякував. Він підвівся й спитав, чи не пора вже нам збиратися додому.

Я сказав:

— О, ради Бога! В мене вдома лишився пес; бачте, я маю пса, він мені товариш: лежить і думає про мене, а коли я повернусь, стане передніми лапами на підвіконня,— так він мене привітає. День видався надзвичайно гарний, він скоро згасне, пливімо ж додому. Я вдячний вам усім.

Я чекав оддалік, щоб побачити, який човен вибере Едварда і самому сісти в другий. Та раптом вона мене покликала. Я здивовано глянув на неї, її лице паленіло. Вона підійшла до мене, дала руку й лагідно мовила:

— Дякую за пір’їни… Слухайте, ми ж пливемо в одному човні?

— Як хочте,— відповів я.

Ми сіли в човен; вона зайняла місце на лавці поруч зі мною, торкаючись до мене своїм коліном. Я дивився на неї, вона й собі зиркнула в мій бік. Мені приємно стало від самого дотику її коліна, я відчув себе винагородженим за цей нещасливий день, і до мене верталась моя радість, та Едварда ні з того ні з сього змінила позу, повернулась до мене спиною й завела балачку з лікарем, що був за стернового. Чверть години мене для неї не існувало. Тоді я встругнув таке, за що каюсь і чого досі не забув. У неї з ноги спав черевик, я його підхопив і пожбурив далеко у воду — чи на радощах від її близькості, чи з потреби привернути до себе увагу й нагадати їй, що я тут,— сам не знаю. Все сталося блискавично, і я нічого такого не думав, просто щось найшло. Дами зчинили крик. Я сам ніби остовпів через свій вибрик, та нічого не вдієш. Що зроблено, то зроблено. Лікар кинувся мені допомагати й закричав:

— Веслуйте ж!

Човен підплив до черевика, і саме тієї миті, як у нього набралося води й він став тонути, весляр схопив його в руку, змочивши собі рукав. Тоді на обох човнах з нагоди врятованого черевика гримнуло багатоголосне "ура".

Я згоряв од сорому й так скривився, що сам на себе не був схожий, поки витирав того черевика своєю носовою хустинкою. Едварда мовчки його взяла. Трохи згодом вона сказала:

— Зроду такого не бачила.

— Та невже?— озвався і я.

Я всміхався і бадьорився, вдавав, ніби мав якісь причини викинути такого коника, ніби за цим щось крилося. Проте що б воно там крилося? Лікар уперше зміряв мене зневажливим поглядом.

Минуло ще трохи часу, човни пливли додому, кепський настрій товариства розвіявся, ми, співаючи, наближались до пристані. Едварда сказала:

— А тепер послухайте мене, ми випили не все вино, лишилось ще багато. Тож влаштуймо десь згодом якесь інше свято: будемо танцювати, зібравшись на балу в нашій вітальні.

Коли ми зійшли на берег, я перепросив Едварду.

— Як я стужився за своєю хатиною!— сказав я.— Це був жахливий день.

— Хіба для вас, пане лейтенанте, це був жахливий день?

— Як на мене,— почав я і відвернувся,— як на мене, то я його зіпсував і собі, й іншим. Я пожбурив вашого черевика у воду.

— Еге, то була чудернацька витівка.

— Вибачте мені!— сказав я.

ХVI

Чи могло бути щось гірше? Я поклав собі держати себе в руках, хай там що, — Бог мені свідок. Я ж не добивався її перший? Ні, ніколи в світі, — просто одного звичайного дня я стояв на тій дорозі, де вона йшла. І що воно за літо на півночі! Вже перелітали хрущі, а люди стали ще незбагненніші, хоча сонце й освітлювало їх удень і вночі. Куди обертали вони погляди своїх блакитних очей і які думки снувалися за їхніми химерними лобами? Втім, що мені до їх усіх?! Я брав свої волосіні й ловив рибу два дні, чотири дні, а вночі лежав з розплющеними очима в хатині…

— Едвардо, я не бачив вас чотири дні!

— Чотири дні? Справді. Щоб ви знали, мені не було коли вгору глянути! Ходіть побачите.

Вона завела мене до зали. Столи звідси повиносили, стільці присунули до стін, всі речі поприбирали, а люстра, кахляна піч і стіни були казково прикрашені вересом та чорним крамом з крамнички. Рояль стояв у кутку.

Так вона готувалась до "балу".

— Як вам?— спитала вона.

— Чудово,— відповів я.

Ми вийшли з зали. Я спитав:

— Слухайте-но, Едвардо, ви мене зовсім забули.

— Я вас не розумію,— здивувалась вона.— Ви ж бачили, що я робила. Хіба я могла прийти до вас?

— Ні,— сказав я,— мабуть, ви й справді не могли.— Я був невиспаний і виснажений, плів нісенітниці. А душа кипіла, я цілий день відчував своє безталання.— Ні, ви ж і справді не могли прийти до мене. Що я хотів би сказати? Словом, зайшли якісь переміни, щось стало нам на заваді. Так. Тільки я не вчитаю по вашому обличчю, що саме. Яке у вас загадкове чоло, Едвардо! Аж тепер я це бачу.

— Але я вас не забула!— спаленівши, скрикнула вона і взяла мене під руку.

— О, так, Може, ви мене й не забули. Тоді я сам не тямлю, що кажу. Те чи те.

— Завтра ви отримаєте запрошення. Ви повинні танцювати зі мною. Ну й натанцюємося ж ми з вами!

— Ви не хочете мене трішки провести?— спитав я.

— Зараз? Ні, не можу,— відповіла вона.— Скоро приїде лікар, він мені дечім допоможе, лишилась ще жменька роботи. То ви кажете, що зала вийшла нічогенька? А вам не здається...

Біля будинку зупиняється коляска.

— Це вже лікар приїхав?— питаю я.

— Так, я по нього посилала коня, я хотіла…

— Пожаліти його недужу ногу, еге? Ні, дозвольте мені піти геть… Добридень, добридень, лікарю! Радий знов вас бачити. Живі-здорові? Сподіваюсь, ви мені пробачите, як я зникну.

На сходах я обернувся: Едварда стояла край вікна й дивилась мені вслід, розсунувши обома руками гардини, щоб краще бачити; її обличчя було повите в задуму. Мене проймають якісь дурненькі радощі, я швиденько йду звідти, не чуючи під собою землі й немов у тумані. рушниця в моїй руці така легенька, як тростина. "Якби Едварда була моя, з мене вийшли б люди," — подумав я. Дійшов до лісу, а думки обсідали мене й далі: "Якби вона була моя, я служив би їй з більшою невтомністю, ніж хто інший, і навіть якби вона виявилась недостойною мене, якби їй заманулось вимагати від мене чогось неможливого, я зробив би все, що міг, і тішився б тим, що вона моя… Я зупинився, став навколішки і з почуттям сумирності й надії припав губами до травинок при дорозі; тоді знов підвівся.

Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.

Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.

— Добридень, Ево!— гукнув я.

Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.

— Ево, що з тобою?— спитав я.

— Мене вкусив Езоп,— відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.

Я глянув на її палець. Вона сама себе вкусила. Я відразу ж здогадуюсь про це й питаю:

— Ти давно чекаєш?

— Ні, недавно, відповіла Ева.

А потім, не мовивши більше ні слова, я взяв її за руку й повів у хатину.

ХVII

З риболовлі я не заходив додому, а так, із рушницею та ягдташем, і подався на бал. На мені, правда, був мій найкращий шкіряний одяг. У Сірілунн я дістався пізно й почув, що у вітальні танцюють. Згодом хтось вигукнув:

— Ось і мисливець, лейтенант!

Мене обступив гурт молоді — кожне просило показати, що я вполював. Я підстрелив двох морських птахів і зловив трохи пікші. Едварда, усміхаючись, запросила: "Прошу". Вона розчервонілася від танців.

— Перший танець зі мною, сказала вона.

І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,— мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!

Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.

Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.

— Як ця чорна сукня… — почав був я.

Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. "Гаразд,— подумав я,— нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!"

Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:

— Ні, я зараз ітиму додому.

Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:

— Додому? О, ні, ви не підете.

Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.

— Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,— похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.

Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.

— Ви мене не так зрозуміли,— палко мовила вона.— Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх.