Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

А що йому авт.— лишалось робити? Тієї миті вже годі було сумніватися, що подорож до Рима виявилась недаремною, бо це вимушене, ледь чутно вимовлене "так" відкрило перед авт. високі якості витонченої целібатно-платонічної еротики, про яку сестра Цецілія змогла йому дати тільки невиразне уявлення.

Навіть сестра Клементина, видно, відчула, що зайшла трохи задалеко; вона враз пригасила променистий чар своїх очей, кисло скривила свої — треба визнати — вишневі уста, і те, що вона далі сказала, авт. сприйняв як зумисний психологічний душ. Не скажемо, що й оком не змигнувши — навпаки, Гї на диво прозаїчні, короткі, на вигляд майже цупкі, як щітка, вії дуже затремтіли,— вона промовила: "А втім, якби ми тепер обговорювали проблематику "Маркізи д'О...", учениці нам холодно відповіли б: "Хай би ковтнула таблетку, дарма що вдова" — і після цього навіть поезія такого майстра, як Клейст, була б зведена до рівня дешевих ілюстрованих журнальчиків. Але я не ухиляюся від теми. Найгірше у випадку з сестрою Гінцбург не те, що їй приписують чудо, як ви собі, мабуть, уявляєте! Навпаки: ми не можемо того чуда спекатись! Не можемо спекатись троянд, що ростуть узимку на тому місці, де поховано сестру Рахель! Не заперечую, ми не підпускали вас до сестри Цецілії і Шойкенса — між іншим, він дуже добре забезпечений, можете про нього не турбуватися,— але не тому, що ми порядкуємо чудом, а що чудо порядкує нами. Ми не підпускаємо до себе газетярів не тому, що хочемо влаштувати канонізацію праведниці, а тому, що не хочемо цього! Тепер ви вірите мені, як обіцяли?" Цього разу авт., перше ніж відповісти, глянув на неї задумливо й "допитливо": сестра Клементина раптом ніби змарніла — інакше ніяк не скажеш,— нервово зсунула з голови каптур, через що її темно-руде — на жаль, це теж правда — волосся стало видно у всій його пишноті, знову взяла з пачки сигарету, цього разу стомленим рухом звиклої до куріння студентки, яка о четвертій годині ранку, охоплена розпачем, бачить, що її реферат про Кафку, який вона має виголосити через шість годин, нікуди не годиться. Вона налила чаю, додала молока й цукру якраз стільки, як авт. любить, навіть поколотила ложечкою, підсунула чашку і благально — так, саме благально — глянула на нього. Ще раз уявімо собі ситуацію: сонячне весняне надвечір'я. Рим. Пахощі піній. Помалу затихає сюрчання цикад. Церковні дзвони, мармур, моррісівське шкіряне крісло, в дерев'яній діжечці розцвітають півонії, все навколо просто випромінює католицтво, про яке часом так захоплено мріють протестанти; Клементина, ще кілька хвилин тому така квітучо-вродлива, а тепер стомлена й змарніла, її тверезе зауваження про "Маркізу д'О..." Вона, зітхаючи, дістає з ясно-зеленої теки стосики паперів, скріплені канцелярськими скріпками або гумками; п'ять, шість, десять, вісімнадцять — разом двадцять шість. "Щороку звіт і завжди те саме: троянди, що в грудні раптом проростають із землі. Троянди, що відцвітають аж тоді, коли звичайні троянди ще тільки розцвітають! Ми вдавалися до найвідчайдушніших заходів, що, може, здадуться вам моторошними,— викопали її... ну, те, що залишилося від неї після стількох років, і перенесли на інший монастирський цвинтар, а як і там почали рости ті жахливі троянди, знову відкопали й перенесли назад, потім ще раз, зробили кремацію, а урну поставили в каплиці, де вже справді не було поблизу ані жмені землі: однаково троянди! Вони погналися з урни, розрослися на всю каплицю. Ми закопали її попіл у землю — і знов троянди. Я певна, що якби ми навіть скинули ту урну з літака, то й в океані, в пустелі забуяли б троянди! Ось який у нас клопіт. Ми прагнемо не розголошувати, а приховати все це. І тому, саме тому ми змушені були не пускати вас до сестри Цецілії, а Шойкенса влаштувати управителем у монастирському маєтку під Вюрцбургом; тому нас хвилює і пані Пфайфер. Ми не боїмося, що вона заперечуватиме це... ну, скажімо, цей феномен, навпаки: з того, що я про неї знаю, а тепер ще й почула від вас, можна припустити одне — вона, мабуть, вважатиме за звичайну річ, що з попелу її Гаруспіки щороку десь серед грудня виростають троянди, густий, колючий трояндовий живопліт, наче в казці. Ось що нас лякає. Якби це все було в Італії, то ми б нікого не боялися, навіть комуністів, але в Німеччині! Це ж було б повернення хтозна в яке сторіччя. Що тоді сталося б з реформою літургії і з фізико-біологічним поясненням так званих чудес! А крім того: хто може гарантувати, що троянди й далі ростимуть, коли справа набуде розголосу? І в якому ми опинимося становищі, коли вони раптом перестануть рости? Навіть досить реакційні римські кола ввічливо радять нам зам'яти справу. Ми попросили ботаніків, біологів і теологів поглянути на той феномен з умовою, що вони триматимуть усе в цілковитій таємниці. І знаєте, хто був схвильований, хто добачив у цьому надприродне? Ботаніки й біологи, а не теологи. А подумайте про політичний бік події: з попелу єврейки, яка прийняла католицтво, пішла в монастир, відразу ж після того була усунена від викладання, а потім — скажемо відверто —за досить сумних обставин померла, з її попелу від 1943 року виростають троянди! Просто якесь чаклунство. Магія. Містика. І мені, якраз мені, що критично висловлювалась про біологізм Бенна, мені передали цю справу! Знаєте, що вчора, хихочучи, сказав мені по телефону один високий прелат? "Святий Павло явив нам досить чудес, не являйте їх ще й ви. Нам вистачає little flowers 1 , тож ми квітками вже забезпечені". Ви нікому про це не скажете?" Тут уже авт. похитав не тільки головою, а й усім тілом, та ще й підкріпив свою обіцянку чітким "ні". Тоді Клементина стомлено всміхнулася, порожньою пачкою з-під сигарет згорнула недокурки зі свого блюдця в блюдце авт., потім, так само стомлено всміхаючись, висипала їх у блакитний пластмасовий кошик на сміття і більше не сіла, тим самим натякаючи, що пора прощатися. Авт. дивився на її усмішку й не знав, чи не творять тут усе-таки чуда, заперечуючи його.

Невимушено розмовляючи з авт. про літературу, Клементина провела його до брами. Йти було далеченько, метрів чотириста розлогим парком. Звичайно ж, кипариси, пінії, олеандри. Біля виходу на вулицю, де відкривався краєвид на жовтаво-червонясте вічне місто, авт. простяг Клементині другу, не почату ще пачку сигарет, і вона, всміхаючись, засунула її в широкий, туго стягнений гумкою рукав чернечої ряси, куди можна було б сховати не тільки сигарети. Тут, чекаючи на автобус, що їхав у бік Ватікану, авт. вирішив, що цілком доречно буде розвіяти платонічні чари,— він затяг Клементину між два молоді кипариси і безцеремонно поцілував спершу в чоло, далі в праву щоку, а потім у губи. Вона не тільки не пручалася, а навіть сказала, зітхнувши: "Ох, так",— тоді хвилинку помовчала, усміхаючись, і сама поцілувала авт. в щоку, а коли вже надходив автобус, мовила: "Приходьте ще, тільки прошу вас, без троянд".

Легко зрозуміти, що цю подорож авт. уже не вважав даремною, і так само неважко збагнути, що він не хотів баритися з від'їздом, щоб не створити надто швидко коно>ліктної ситуації для декого. А що він не визнає приказки: "пішов навпростець — не скоро прийде", то вибрав літак. Душу його краяли — та й досі крають — сумніви, пов'язані

1 Квіточок (англ.). "Квіточки" або "Діти-квітки" — групи молоді, часто з заможних родин, що відкидали офіційну мораль буржуазного суспільства, проповідували вільну, братерську любов. Були поширені в Європі наприкіи-Щ 60-х pp. XX ст.

з оплатою подорожі: чи в ній до службової мети не домішалася ще й приватна зацікавленість, а якщо домішалася, то наскільки? А ще його мучило, хоч набагато менше, питання, такою ж мірою службове, як і приватне: чи Клементина хитро домагалась publicity для герзеленського чуда з трояндами, чи так само хитро хотіла перешкодити йому? І якщо йому пощастить прочитати на губах К., тепер своєї коханої, її бажання, то як він має повестися: безсторонньо, як велить йому обов'язок, чи виходячи зі своїх уподобань і з прагнення догодити їй?

Обтяжений цією чотириповерховою проблемою, знервований, навіть роздратований, він попав із римської весни у вітчизняну зиму: сніг у Ніфельгаймі, слизькі вулиці, сердитий шофер таксі, що весь час хотів послати когось до газової камери, розстріляти, вбити чи принаймні набити, і — гірке розчарування! — невдача біля монастирської брами в Герзе-лені, де літня сестра, насуплена й неговірка, зустріла його незрозумілою відмовою: "Ми вже маємо журналістів по саму зав'язку!" А все-таки він знайшов якусь розраду: пройшовся стежкою навколо монастирського муру (загальна довжина близько півкілометра), помилувався краєвидом на Рейн, на сільську церкву (це в ній колись прислужували священикові ті хлопці, що так захоплювалися шкірою Маргрет). Тут жила Лені, тут поховано Гаруспіку, викопано, знов поховано, ще раз викопано, піддано кремації — і ніде, ніде жодної дірки в мурі! Лишилося тільки податися до сільського заїзду. Виявилося, що він зовсім не такий мирний, сонний і тихий, як на батьківщині Альфреда Бульгорста. Ні, тут стояв гамір, авт. зустріли недовірливими поглядами, в заїзді було повно нетутешніх тилів, фах яких можна визначити з першого погляду: справді журналісти, що відповіли авт. глузливим хором, коли він біля прилавка спитав у господаря, чи б вільна кімната. "Кімната в Герзелені, та ще й сьогодні!—І ще глузливіше: — Може, навіть кімната з вікнами у монастирський сад, га?" І коли авт. наївно кивнув головою, знявся несамовитий регіт. Коли ж він знову впіймався на їхню удавану люб'язність і сказав, що неодмінно хоче дивитися в засніжений монастирський сад, модно вбране товариство, остаточно зарахувавши його до категорії дурнів, поласкавішало і — поки господар наливав і брав гроші, брав гроші й наливав — пояснило, в чім річ. Невже він не знає того, про що гуде весь світ? У монастирському саду відкрито гаряче джерело, біля якого взимку розквітає старий трояндовий кущ;

сестри, посилаючись на те, що це їхня територія, власноручно обгородили місце з трояндами щитовим парканом; доступ до церковної дзвіниці закрито; до сусіднього університетського містечка (саме до того, де Б.