Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

Сам Курт був страшенно схожий на свою матір Лотту: та сама лінія чола, ті самі круглі очі. Невже це той Курт, який народився за таких драматичних обставин у тій кімнаті, де тепер живе португальське подружжя з трьома дітьми, і якого мати не захотіла охрестити? Невже він справді разом з тридцятип'ятирічним тепер Вернером, що здається куди суворішим за нього, продавав колись Пельцерові, який і досі не може їм цього пробачити, його власні недокурки, зробивши з них нові цигарки?

На мить виникло непорозуміння, бо авт. явно сприйняли як своєрідного парламентера, і йому довелося пояснити, чого він прийшов: щоб дістати інформацію, об'єктивну інформацію. Йдеться, сказав авт. у своєму короткому вступному слові, не про симпатії, наміри, пропозиції, контрпропозиції. Тут треба тільки з'ясувати ситуацію, а не ідеологічні суперечності; він — авт.— нікого не боронить, ні на що не уповноважений і не хоче ніяких повноважень; його ще навіть жодного разу не звели з особою, навколо якої точиться суперечка, він лише двічі або тричі бачив її на вулиці й не перемовився з нею жодним словом; він намагається хоча б фрагментарно, але якомога повніше, дослідити її життя; цього завдання йому — авт.— ніхто не накидав, ні якась земна, ні потойбічна інстанція, воно випливає з реальності. Досі Гойзери на превелику силу, тільки з увічливості, слухали його промову, і аж тепер на їхніх обличчях з'явилось сяке-та-ке зацікавлення, бо, видно, тільки в слові "реальність" вони добачили бодай якийсь матеріальний зміст. Тому авт. змушений був викласти всі аспекти реальності. Коли Курт Гойзер спитав його, чи він, бува, не ідеаліст, авт. жваво заперечив; на запитання, хто ж він тоді: матеріаліст, реаліст — він заперечив так само жваво; несподівано авт. влаштували своєрідний допит: старий Гойзер, Курт і Вернер почали один поперед одного закидати його запитаннями, чи він має університетську освіту, чи походить з-над Рейну, чи він католик, протестант, соціаліст, марксист, ліберал, чи він за чи проти хвилі сексу, пігулок, папи, Барцеля, вільного ринку, планового господарства; авт., як той пеленгатор, не встигав повертати голову від одного Гойзера до другого, що обсідали його з запитаннями, але непохитно й твердо відповідав на всі ті запитання одним словом: "ні". Нарешті з дверей, яких він досі не помічав, несподівано з'явилася секретарка, налила йому чаю, підсунула печиво з сиру, відкрила пачку сигарет, натиснула кнопку, і в рівній, без жодної щілини стіні відчинилися дверцята шафи. Секретарка — білява, бездушно-вродлива особа з середнього розміру грудьми, що нагадала авт. спокійну діловитість, з якою в певних фільмах обслуговують у борделях чоловіків,— дістала звідти три папки, записник, папір і люльку, поклала все те перед Куртом Гойзером і зникла. Перший узяв слово старий Гойзер. Він легенько постукав об папку ковінькою, яку поклав на столі й час від часу відбивав нею паузу між словами. "На цьому,— сказав він, і в голосі його навіть забринів сум,— на цьому мої стосунки з Груйтенами кінчаються. Сімдесят п'ять років я був тісно зв'язаний з ними, а тепер край. Як вам відомо, я в п'ятнадцять років став хрещеним батьком Губерта Груйтена — а тепер, разом зі своїми онуками, рву всі нитки, що єднали мене з цією родиною". Тут доведеться скористатися тільки дечим із промови старого Гойзера, бо він сягнув задалеко — почав іще з яблук, які шестирічним хлопцем — десь 1890 року — рвав у садку батька Губерта Груйтена, досить докладно змалював дві світові війни, наголошуючи на своїй демократичній позиції, перелічив різні помилки й хибні вчинки Лені (політичні, моральні й економічні), розповів життєписи майже всіх названих уже в цій книжці осіб,— одне слово, виголосив цілу доповідь на півтори години, що досить стомила авт., бо він мало не про все це, хоч і в інший спосіб, був уже поінформований. Мати Лені, батько Лені, молодий архітектор, з яким вона колись їздила в кінці тижня за місто, її брат, двоюрідний брат, мертві душі,— все, геть усе, і авт. здалося, що онуки також слухали його не дуже, уважно. Розповів він і про "одну цілком легальну операцію", не зовсім агресивно, а швидше наполовину обороняючись, майже в стилі високопоставленого добродія,— про земельну ділянку, що її Куртові подарували замість крижма. Це вже зацікавило авт., і він почав слухати уважніше. "Колись,— сказав Гойзер,— як дід пані Груйтен купив її 1870 року в одного селянина, що виселявся звідти, ця земля коштувала десять пфенігів за квадратний метр, і це ще було по-божому, він міг би дістати її і за чотири пфеніги, але вони завжди вдавали з себе великодушних, а дід пані Груйтен був ще й схибнутий, тому заокруглив ціну й замість п'яти тисяч марок виклав дві тисячі талярів, тож земля йому обійшлася по дванадцять пфенігів за квадратний метр. Це наша заслуга, що сьогодні кожен квадратний метр коштує триста п'ятдесят марок, а коли взяти до уваги певні, як я вважаю, скоромину-щі інфляційні тенденції, то навіть п'ятсот, і це без вартості будівель, які напевне коштують не менше, ніж сама ділянка. І я вам скажу, що навіть якби завтра ви прислали до мене покупця, який виклав би на стіл п'ять мільйонів, я... ми відмовилися б. А тепер гляньте у вікно". Тут він скористався своєю ковінькою як гаком, зачепив нею авт. за полу куртки — ґудзики на ній і так ледь трималися, і авт. давно за них побоювався,— безцеремонно підтягнув його до себе (задля справедливості треба відзначити, що онуки скрушно похитали головами), і авт. хоч-не-хоч мусив подивитися на шести— семи— і восьмиповерхові будинки, розташовані навколо цього дванадцятиповерхового. "Знаєте,— спитав старий грізно притишеним голосом,— знаєте, як зветься цей район міста?" Авт., що не дуже пильно стежив за топографічними змінами в місті, похитав головою. "Цей район зветься Гойзе-рінген, і він виріс на тій ділянці, яку сімдесят років тому кинули перелогом, аж поки з ласки не подарували цьому молодому добродієві (помах ковінькою в бік Курта, голос уже глузливий). Це я, я подбав, щоб вона не лежала пусткою, зробив те, що заповідали ще наші батьки: "Скоряйте землю, хай вам служить".

Тепер стало видно, який він уже все-таки старий і здитинілий. Сам відверто агресивний, він сприйняв як агресію авт. спробу звільнитися від його ковіньки, хоч авт., дбаючи про свої ґудзики, відчіплявся дуже обережно й делікатно. Гойзер-старший раптом почервонів як рак, справді відірвав ґудзика, а з ним і чималий клапоть благенького сукна, й замахнувся ковінькою на авт. Хоч авт. завжди готовий підставити ще й ліву щоку, як його вдарять у праву, але тут йому здалося, що треба боронитися. Він пригнув голову, відхилився й насилу зумів гідно вийти з прикрої ситуації. Курт і Вернер втрутилися, почали заспокоювати старого і, мабуть, натиснули на невидиму кнопку, бо в дію вступила жива машина з середнього розміру грудьми, білява, невимовно холодна, І незворушно вивела старого з зали, щось нашіптуючи йому на вухо. Онуки хором прокоментували цю подію: "О, Трудо, ви наша найкраща секретарка, майстер на всі руки". Перше ніж вийти з приміщення (авт. не зважується вжити слова "кімната", щоб його не звинуватили в намірі образити Гойзе-рів), старий ще вигукнув: "Твій сміх, Губерте, тобі дорого коштуватиме, і сміється той, хто сміється останній!"

Ця сцена, здавалося, справила враження на Вернера й Курта Гойзерів тільки з погляду відшкодування потерпілому. Почалася неприємна розмова про подерту куртку. Стихійне бажання Вернера негайно заплатити за куртку більше, ніж вона коштувала, було, так би мовити, задушене в зародку Куртовим поглядом; усе-таки Вернер недвозначно сягнув рукою до гаманця, але потім здивовано відвів її назад. Авт. довелося вислухати такі слова як: "Звичайно, ми сплатимо вартість нової куртки, хоч не зобов'язані до цього", "Грошове відшкодування за заподіяну моральну шкоду", "Доплата за нервовий шок", а також назви страхових фірм, номери їхніх полісів; нарешті викликано зловісну Труду, яка попросила в авт. його візитну картку; коли ж виявилося, що такої картки в нього немає, вона занотувала його адресу в записнику з такою гидливою міною, наче хтось примусив її торкнутися чогось страшенно смердючого.

Тепер авт. хотів би сказати дещо й про себе: йому не треба нової куртки, хай навіть і вдвічі дорожчої, він воліє носити свою стару куртку; може, це звучатиме майже плаксиво, а він справді любить її, тому й наполягав на тому, щоб йому лише залатали дірку. Обидва Гойзери заходилися відмовляти його, посилаючись на кравецькі фабрики, яким, мовляв, нічого буде робити. У відповідь авт. послався на свою церувальницю, що не раз уже успішно лагодила йому куртку. Є люди, які, хоч їм ніхто не забороняє чи не заборонив би говорити, раптом кажуть: "Я хотів би щось сказати" або "Можна мені щось сказати",— в такому становищі опинився й авт., що в цій стадії переговорів насилу зберіг свою об'єктивність. Він утримався, не сказав про те, яка стара його куртка, скільки він у ній відбув подорожей, скільки ховав у її кишенях і витягав звідти всяких записок, не згадав про дрібні гроші, що провалювалися за підкладку, про крихти хліба, про вистріпані нитки. А хіба він міг признатися, що рівно сорок вісім годин тому до правої вилоги цієї куртки, хай і на коротку мить, торкнулася щокою Клементина? Щоб його запідозрили в сентиментальності, коли йшлося тільки про чисто європейське бажання, яке Вергілій визначив словами: "Іасгітае гегшт М

Настрій давно вже був не такий гармонійний, як спершу, не такий, як міг би бути, коли б Гойзери хоч трохи розуміли, що комусь стара річ миліша за нову й що не на все в цьому світі можна дивитися з погляду його матеріальної вартості. "Якби хтось вам розтовк ваш старий "фольксваген",— сказав нарешті Вернер Гойзер,— а потім, хоч мав би вернути тільки його ціну, запропонував вам нову машину, а ви б відмовилися, то я б назвав такий вчинок просто ненормальним, не інакше". Вже згадка про те, що авт. їздить старим "фольксвагеном", була образою, хай навіть несвідомою, натяком на його майновий стан і смак, натяком, який принижував авт., хоч, правда, тільки суб'єктивно, а не об'єктивно. То хіба він — авт.— вчинив такий великий гріх, коли забув про всяку коректність і сердито сказав, що він с...