Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Та зробити це, як виявилося, було не так-то просто. Двигтить, надривається машина, якесь мокротиння липне на шибки, щітки ледве встигають розмітати. Звідкись хмари насунули, лягають прямо під колеса, переповзають дорогу. Завороти пішли круті, стрімкі. В глибині душі я вже, грішним ділом, злегка лаю себе: навіщо зв'язався, як би не угробити людей. Не стільки машина, скільки сам змучився. Скинув з себе все — шапку, фуфайку, піджак, светр. Сиджу в самій сорочці, а пара з мене валить, як у бапі. То я" пе жарт: машина на буксирі сама скільки важить, та ще вантаж. Добре ще, Байтемір стояв на підніжці, регулював наші рухи, мені голосом, а тому — на буксирі — рукою знаки давав. Коли почали по серпантинах братися нагору, думаю собі, не витримає, сплигне десь від лиха далі. Але він не ворухнувся. Підібрався, як

беркут на зльоті, і стоїть, вчепившись за кабіну. Глянув на його обличчя, спокійне, наче з каменю вирізьблене, краплі води збігають по щоках, по вусах — і на душі легше.

Нам залишався ще один великий підйом, і тоді все, перемога за нами. В цей момент Байтемір пригнувся до віконця:

— Обережніше, машина попереду! Звертай трохи вправо.

Я звернув праворуч. З гори спускалася вантажна машина — Джантаєва! Ну, думаю, перепаде мені від інженера по безпеці: пробовкнеться Джантай як пити дати. Він усе ближче й ближче. Вперся руками в баранку, мчить униз, дивиться спідлоба. Машини пішли впритул, рукою дістати. Коли порівнялися, Джантай відсахнувся од віконця і докірливо похитав головою в рудому лисячому малахаї. "Чорт з тобою,— подумав я,— плещи язиком, коли охота".

Вибралися на підйом, внизу крутий спуск, далі положиста дорога і заворот до садиби дорожньої дільниці. Туди я й завернув. Усе-таки притяг! Вимкнув мотор і нічого не чую. Здається мені, що не я оглух, а природа оніміла. Ані звука. Виповз я з кабіни, присів на підніжку. Задихаюся, весь вимотався, та й повітря розріджене на перевалі. Байтемір підбіг, накинув на мене фуфайку, шапку насунув на голову. Спотикаючись, причвалав шофер з тієї машини, блідий, мовчазний. Сів передо мною навпочіпки, простягнув пачку сигарет. Я взяв сигарету, а рука тремтить. Ми всі закурили, отямилися. В мені знову забуяла ця проклята дика сила.

— Ага! — гаркнув я.— Бачив? — і як плеснув шофера по плечу, він так і присів. Потім ми всі троє схопилися на ноги і давай дубасити один одного по спинах, по плечах, а самі регочемо, вигукуємо якісь нісенітниці, щось радісне...

Нарешті заспокоїлися, закурили по другій. Я одягся, глянув на годинника, спохватився:

— Ну, мені пора! Байтемір нахмурився:

— Ні, заходь у дім до мене, гостем будеш! А у мене часу ані хвилинки.

— Спасибі! — подякував я.— Не можу. Додому хочу заскочити, дружина чекає.

— А може, залишишся? Розіп'ємо пляшечку! — почав умовляти мене мій новий друг-шофер.

— Облиш! — перебив його Байтемір.— Дружина чекає. Як же тебе звати?

— Ільяс.

— їдь собі, Ільясе. Спасибі тобі, виручив.

Байтемір провів мене на підніжці до самої дороги, мовчки потиснув руку, сплигнув.

Виїждясаючи на гору, я виглянув з кабіни. Байтемір все ще стояв на дорозі. Шапку він зім'яв у руці і думав про щось, понуривши голову.

От і все.

Аселі я докладно не розповідав. Сказав тільки, що допомагав людям на дорозі, через те й затримався. Я нічого не приховував від дружини, але про таке розказати не наважився. Вона й без того завясди турбувалася за мене. Та я й зовсім не збирався повторяти отакі штуки. Трапилося раз у житті, помірявся силою з Долоном, і досить. Але я забув би про це на другий же день, коли б не захворів, повертаючись назад, застудився я тоді. Ледве добувся додому — і одразу зліг. Не пам'ятаю, що зі мною було, все верзлася, начебто тягну на буксирі машину по Долону. Гаряча заметіль обпалює мені лице, і так тяжко мені, дихати нема чим, баранка наче з вати, крутону, а вона мнеться в руках. Попереду перевал — кінця-краю не видно, машина задерлася радіатором до неба, дереться нагору, реве, зривається з кручі... Видно, це був "перевал" хвороби. Подолав я його на третій день, на поправку пішло. Пролежав ще днів зо два, почуваю себе добре, хотів був уже встати, та Асель аніяк не дозволяє, примусила мене повалятися в ліжку. Придивився я до неї та й думаю: чи я хворів, чи вона була хвора? Не пізнаю, так вимучилася, попід очима сині круги, змарніла, вітер дмухне — з ніг зіб'є. Та ще й дитина на руках. Ні, вирішив я, так далі не можна. Не маю права дурня строїти. Треба їй відпочити. Підвівся я з ліжка, почав одягатись.

— Асель! — стиха покликав я: синаш спав.— Домовляйся з сусідами, щоб Самата доглянули, ми до кіно підемо.

Вона підбігла до ліжка, повалила мене на подушку, дивиться, немов уперше бачить, намагається стримати сльози, та вони блищать на віях, і губи тіпаються. Асель уткнулася лицем мені в груди, заплакала.

— Що з тобою, Асель? Чого ти? — розгубився я.

— Та так, рада, що ти одужав.

— І я радий, але навіщо так хвилюватись? Ну, захворів трохи, зате дома з тобою побув, з Саматом досхочу побавився.— А син уже повзав, ходити збирався, найпотішніший вік.— Якщо хочеш знати, я не від того, щоб ще так похворіти! — пожартував я.

7ІІ

— Та ну тебе! Не хочу! — розсердилася Асель.

Якраз проснувся синаш. Вона принесла його ще тепленького після сну. І почали ми вовтузитися втрьох, лежимо на ліжку, пустуємо, а Самат, мов те ведмежатко, повзає туди-сюди, топче нас.

— Ось бач, як добре!—каясу я.— А ти?! От поїдемо скоро до твоїх старих в аїл. Хай спробують не простити. Побачать, який у нас Самат, аж замилуються, все забудуть.

Так, був у нас намір поїхати до аїлу повинитися, як належить у таких випадках. Зв*сно> батьки її були дуже ображені на нас. Навіть переказали через односельчанина, який приїздив до Нарина, що ніколи не простять дочці її вчинку. Сказали, що й знати нічого не хочуть про наше ишття. Але ми таки надіялися, що все владнається, коли приїдемо до батьків і попросимо простити нас.

Однак треба було спершу відпустку взяти, підготуватися до поїздки: подарунків накупити обов'язково всім родичам. їхати З порожніми руками я не хотів.

Тим часом настала зима. Тянь-шаньська зима сувора, з за-вірюхами, снігопадами, з обвалами в горах. Нам, шоферам, додається турбот, а дорожникам ще більше. У ці дні вони несуть протилавинну службу. В небезпечних місцях, де може статися сніговий обвал, заздалегідь висаджують у повітря лавину і розчищають дорогу. Щоправда, тієї зими було досить спокійно, а може, я просто нічого не помічав, у шофера завжди роботи вистачає. А тоді автобазі несподівано дали ще додаткове завдання. Вірніше, ми, шофери, самі взялися виконати його, і першим я згодився. Я й зараз не жалкую, але звідти, мабуть, і пішли всі мої знегоди. Діло було таке.

Якось увечері повертався я на автобазу. Асель дала невеличкий пакунок для жінки Алібека Джантуріна. Завернув я до їхнього будиночка, посигналив, вийшла Алібекова жінка. Від неї я й дізнався, що робітники з Китаю телеграму надіслали на автобазу, просять швидше перевезти заводське обладнання.

— А де ж Алібек? — поцікавився я.

— Як-то де? На розвантажній станції, весь народ там. Ешелони, кажуть, уже прибули.

Я туди. Думаю собі, треба довідатися про все як слід. Приїжджаю. Розвантажна наша розташована в ущелині, біля виходу до озера. Це кінцева станція залізниці. Навколо неспокійна, хистка напівтемрява. Час від часу налітає з ущелини рвучкий вітер, розгойдує на стовпах ліхтарі, жене по шпалах поземок. Снують паровози, сортуючи вагони. На крайній колії кран мотає стрілою, вивантажує з платформ ящики, обковані жерстю й дротом,— транзитний вантаж у Сіньцзян, на машинобудівний завод. Будівництво було там велике, ми вже возили туди дещо з обладнання.

Машин зібралося багато, але жодної ще пе вантажили. Начебто ждали чогось. Сидять по кабінах, на підніжках, дехто притулився до ящиків, ховаючись од вітру. На привітання моє ніхто толком не відповів. Мовчать, попихкують цигарками. Осторонь стояв Алібек. Я до нього.

— Що у вас тут? Телеграму одержали?

— Еге ж. Хочуть достроково пустити завод.

— Ну й що?

— 3а нами діло... Ти дивись, скільки навалили вантажу вздовж колій, і ще буде. Коли впораємося? А люди чекають, надіються на нас!.. їм кожен день дорогий!..

— А ти чого це на мене? Я тут при чому?

— Що значить при чому? Ти що, з другої держави хіба? Чи не розумієш, яке діло в паших руках?

— Здурів ти, їй-богу! — сказав я здивовано і відступив убік. В цей час підійшов Аманжолов, начальник автобази, мовчки

прикурив у одного з шоферів, прикрившись полою. Оглянув усіх нас.

— Отак, товариші,— промовив він,— подзвоню в міністерство, може, надішлють підмогу. Та розраховувати на це не треба. Як нам бути, поки що й сам не знаю...

— Та звісно, тут не так просто щось виміркувати, товаришу Аманжолов! — озвався чийсь голос.— Вантаж габаритний. Більше двох-трьох місць в кузов не влізе. Якщо навіть організувати цілодобове перевезення, вистачить, дай боже, до весни.

— В тім-то й річ,— відповів Аманжолов.— А зробити треба. Ну, поки що йдіть додому, подумати всім!

Він сів у газик, поїхав. Наші ніхто не рушив з місця. В кутку, в темряві, хтось пробасив, ні до кого не звертаючись:

— Чорта з два! З однієї овчини двох кожухів не покроїш! Раніше треба було думати! — підвівся, пригасив недокурок і пішов до машини.

Його підтримав другий. У нас, каже, завжди так: як підіпре під самісіньку зав'язку, так і гайда — виручайте, братці шофери! На нього накинулися:

— Це братерська справа, а ти, Ісмаїле, мелеш, мов та баба на базарі!

Я не втручався в спірку. Але раптом згадав, як буксирував машину на перевалі, і запалився, як завжди.

— Та чого тут думати! — вихопився я на середину.— Причепи треба брати до машин!

Ніхто не ворухнувся. Дехто навіть не глянув на мене. Отаке міг ляпнути тільки неприторенний дурень. Джантай стиха присвиснув:

— Бачили! — Я його по голосу пізнав.

Стою, озираючись туди й сюди, хочу розказати, яка оказія була у мене. Та якийсь здоровенний хлоп'яга зліз 3 ящика, передав рукавиці сусідові, підійшов до мене і, схопивши за комір, притягнув носом до носа:

— Ану, дихни!

— Ху-у! — дихнув я йому в лице.

— Тверезий! — здивувався здоровило, попу екаючи комір.

— Значить, дурень! — підказав його друзяка, і обидва пішли до своїх машин, поїхали.