Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Джантай виглянув з ями, промовив підлесливо:

— Здрастуй, красуне!

— А, Джантай...

Він жадібно дивився на її ноги. Вона невдоволено знизала плечем.

— Ну, чого баньки вирячив? — і злегенька ткнула його носком чобітка в підборіддя.

Інший би, напевно, образився, а цей ні. Аяс просяяв, ніби його —поцілували, і нирнув у яму. Кадіча побачила мене:

— Добре відпочиваєш, Ільясе?

— Як на перині!

Вона притулилася лицем до сітки, пильно подивилась і стиха вказала:

— Зайди в диспетчерську.

— Гаразд.

Кадіча пішла. Я підвівся і вже зібрався був іти, як Джантай знову висунувся з ями.

— Гарна баба! — підморгнув він.

— Та не про тебе! — відрізав я.

Я думав, що він озлиться і полізе битись. Я не любитель бійок, але з Джантаєм зчепився б: так тяжко було на душі, що просто не знав, куди подітись.

Проте Джантай навіть не образився.

— Нічого! — промурмотів він. — Пояшвемо — побачим...

В диспетчерській нікого не було. Що за біс? Куди вона поділась? Я обернувся і прямо грудьми зіткнувся з Кадічею. Вона стояла, притулившись спиною до дверей, відкинувши голову. Очі в неї блищали з-під вій. Гаряче дихання обпалило мені лице. Я не стримав себе, потягся до неї, але одразу ж відступив назад. Як не дивно, мені здалося в ту мить, що я зраджую Асель.

— Чого кликала? — невдоволено спитав я. Кадіча все ще мовчки дивилася на мене.

— Ну?.. — повторив я, втрачаючи терпіння.

— Чогось ти не дуя^е привітний, — сказала вона ображено. — Чи не впала якась в око?..

Я розгубився. Чому вона дорікає мені? І звідки дізналася? В цей час віконце розчинилось. З'явилася голова Джантая. Посмішка блукала на його обличчі.

— Прошу, товаришу диспетчер! — ехидненько мовив він спроквола, подаючи Кадічі якийсь папірець.

Вона сердито глянула на нього. З досадою кинула мені у вічі:

— А путівку за тебе хто одержуватиме? Окремого запрошення чекаєш?

Відсторонивши мене рукою, Кадіча швидко пішла до столу.

— На! — подала мені путівку.

Я взяв. Путівка була до того самого колгоспу. Серце аж похололо: їхати туди, знаючи, що Асель... Та й взагалі, чого це саме мене більше за всіх ганяють по колгоспах?

Я скипів.

— Знову в колгосп? Знов гній та цеглу возити? Не поїду! — шпурнув я путівку на стіл. — Досить, полазив по грязюці, нехай ще інші помотаються!..

— Не кричи! Наряд у тебе на тиждень! А як треба буде, ще додадуть, — розсердилася Кадіча.

Тоді я спокійно сказав:

— Не поїду!

І, як завжди, Кадіча несподівано здалася:

— Ну, гаразд. Я поговорю з начальством. Вона взяла зі столу путівку.

"Значить, не поїду, — подумав я, — і ніколи не побачуся з Аселлю". Мені стало ще гірше. Я ясно зрозумів, що каятимуся все життя. Що буде, те й буде — поїду!..

— Гаразд, давай сюди! — вихопив я путівку. Джантай пирснув у віконці:

— Передай привіт моїй бабусі!

Я нічого пе сказав. У морду б йому заїхати!.. Хряснув дверима, пішов до гуртожитку.

* * *

На другий день я очі видивив на дорозі. Де вона? Чи покажеться її тоненька, мов тополенька, фігурка? Тополенька моя в червоній косинці! Тополенька степова! Нехай у гумових чоботях, в піджаку батьковому. Пусте. Я ж бачив, яка вона!

Зворушила Асель моє серце, збудоражнла всю душу!

їду, видивляюся на всі боки, ні, не видно ніде. Доїхав до аїлу, ось і її двір, загальмував трохи машину. Може, дома? Та як я її викличу, що скажу? Ех! Не судилося мені, мабуть, побачитися З нею. Газонув розвантажуватись. Розвантажую машину, а в душі все ще жевріє надія: а може й зустріну, коли повертатимусь. Та й їдучи назад, не зустрів. Тоді я завернув на ферму. Ферма у них на одшибі, далеко від аїлу. Питаю в однієї дівчини. Нема її, каже, не виходила на роботу. "Значить, навмисно не вийшла, щоб не зустрітися по дорозі зі мною", — подумав я і дуже засмутився. Сумний повернувся на автобазу.

На другий день знову в дорогу. їду і вже не мрію побачити. Справді, навіщо я їй, нащо турбувати дівчину, коли вона засватана? Однак не віриться мені, що все так у нас і скінчиться, адя^е в аїлах досі ще сватають дівчат і видають заміж без їхньої згоди. Скільки разів я читав про це в газетах. А що з того? Після бійки шаблею махають, видадуть заміж, назад не повернешся, життя поламане... Ось які думки непокоїли мене...

Весна о тій порі була в повному розквіті. Земля в передгір'ї палахкотіла тюльпанами. Змалку я люблю ці квіти. Нарвати б цілу купу і принести їй. Та спробуй знайди її...

І раптом дивлюся й очам не вірю — Асель! Сидить осторонь на валуні, на тому самому місці, де минулого разу застрягла моя машина. Немов чекає когось. Я до неї! Вона злякано встала з каменя, розгубилася, косинку зірвала з голови, затиснула в руці. Асель була цього разу в гарному платті, в туфельках. Отака далечінь, а вона на каблучках. Загальмував я скоріше, а у самого серце до горла підпирає.

— Здрастуйте, Асель!

— Здрастуйте! — відповіла вона стиха.

Я хотів допомогти їй сісти в кабіну, а вона повернулася й повільно попрямувала вздовж дороги. Значить, не хоче сідати. Я зрушив машину, відчинив дверці і так само повільно поїхав поряд з нею. Так ми й рухалися вперед. Вона обочиною, а я за рулем. Мовчали. Про що говорити? Потім-таки вона спитала:

— Ви, вчора приїздили на ферму?

— Приїздив, а що?

— Так просто. Не треба приїздити туди.

— Я хотів вас бачити. Вона нічого не сказала.

А у мене на думці те прокляте сватання. Дізнатися хочу, що й як. Спитати — язик не повертається. Боюся. Відповіді її боюсь.

Асель глянула на мене.

— Це правда?

Вона кивнула головою. У мене руль аж застрибав у руках.

— Коли ш. весілля?

— Скоро, — тихо відповіла вона.

Я мало не рвонув був на машині світ за очі. Та замість швидкості зчеплення виключив. Мотор як зареве на холостих обертах — Асель убік відскочила. Я навіть і не попросив пробачити мені. Не до цього було.

— Значить, ми більше не побачимося? — кажу.

— Не знаю. Краще не бачитись.

— А я, я все одно... як собі хочете, шукатиму вас!

І знову ми замовкли. Можливо, думали про одне й те я;, а між нами ніби стіна стояла і не дозволяла мені підійти до неї, а їй сісти в мою кабіну.

— Асель! — сказав я. — Не упикайте мене. Я ні в чому не стану вам на заваді. Дивитимуся на вас здалека. Обіцяєте?

— Не знаю, можливо...

— Сідайте, Асель.

— Ні. їдьте собі. Аїл уясе близько.

Після цього ми ще зустрічалися па дорозі, кожного разу мовби ненароком. І знову: вона йде обочиною, а я сиджу в кабіні. Прикро, та що вдієш.

Про жениха я не питав. Незручно, та й не хотілось. Але з її слів я зрозумів, що вона його мало знала. Він доводився якимсь родичем матері, жив у далекому лісгоспі, в горах. їхні сім'ї здавна вели, якщо можна так сказати, обмін дівчатами, родичалися між собою з покоління в покоління. Батьки Аселі не припускали й думки віддати її кудись на сторону. Про мене й мови не могло бути. Хто я? Якийсь зайшлий, безрідний шоферюга. Та я й сам не насмів би заїкнутись*.

Асель у ті дні була небалакуча. Все думала про щось. Але я ні на що не надіявся. Долю її вирішено, зустрічатися було марно. Проте ми, як діти, старалися не говорити про це і зустрічалися, бо не могли не зустрічатись. Нам обом здавалося, що ми одне без одного не можемо жити.

Так минуло днів з п'ять. Того ранку я був на автобазі, готувався в рейс. І раптом викликають до диспетчерської.

— Можеш радіти! — весело зустріла мене Кадіча.— Тебе переводять на трасу Сіньцзян.

Я аж остовпів. Останні дні я жив так, немов завжди їздитиму в колгосп. Рейси до Китаю багатоденні, хто знає, коли зможу вирватись до Аселі. Зникнути раптово, навіть не попередивши її?

— Та ти, здається, не радий? — зауважила Кадіча.

— А як же колгосп? — захвилювався я.— Роботу там ще не скінчено.

Кадіча здивовано знизала плечима:

— Ти ж раніше сам не хотів. Я озлився:

— Мало що було раніше.

Сів на стілець, сиджу, не знаю, що робити.

Прибіг Джантай. Виявляється, замість мене його посилають до колгоспу. Я насторожився. Джантай, мабуть, відмовиться, бо ж заробітку на степових дорогах менше. Але він взяв путівку та ще й сказав:

— Куди пошлеш, Кадіче, хоч на край світу! В аїлі якраз баранці достигають, може, прихопити?

А потім побачив мене:

— Пробач, я, здається, заважаю!

— Іди геть звідси!..— прошипів я, не підводячи голови.

— Ну, чого ж ти, Ільясе, сидиш? — доторкнулася до мого плеча Кадіча.

— Я мушу поїхати до колгоспу, пошли мене, Кадіче! — попросив я.

— Та чи ти при своєму розумі? Не можу я, наряду нема! — сказала вона і занепокоєно глянула мені у вічі.— Чого це ти так-розохотився туди їздити?

Я нічого не відповів. Мовчки вийшов, пішов у гараж. Дя^антай проскочив повз мене на своїй машині, хитро підморгнув, мала не зачепив крилом.

Я довго копався, гаяв час, та виходу не було. Поїхав на вантажну станцію. Там черга невелика.

Товариші кликали мене покурити, та я навіть з кабіни не виліз. Заплі°ЩУ очі і уявляю собі, як даремно чекає Асель, на дорозі. День чекатиме, два, три... Що ж вона подумає про мене?

А черга наближалася. Вже почали навантажувати машину, ща стояла попереду моєї. 3а хвилину й мені ставати під кран. "Прости мене, Асель! — подумав я.— Пробач, тополенько моя степова! — І раптом майнула думка: — Та я ївстиг би сказати їй і повернутись. От велика біда — вийду в рейс на кілька годин пізніша Поясню потім начальникові автобази, зрозуміє, мабуть, а ні — полає. Ну, догану оголосить... Не можу я! Поїду!"

Я завів мотор, щоб податися назад, але машини позаду стояли впритул. Тим часом навантажена машина відійшла, черга була моя.

— Ставай! Ей, Ільясе! — крикнув крановщик.

Кран заніс надо мною стрілу. Кінець всьому! З експортним вантажем нікуди не дінешся. Як же я раніше не зміркував цього? Підійшов відправник з документами. Я глянув у заднє віконце: в кузов, погойдуючись, опускався контейнер. Він все наближався й наближався.

І враз я крикнув:

— Стережися!

Рвонув з місця з-під контейнера машину, мотор був у мене не виключений. Позаду знявся крик, залунали свист, лайка...

А я гнав машину мимо складів, штабелів дощок і куп вугілля. Я наче приріс до баранки. Земля заметалася, і машину, й мене кидало з боку в бік. Та нам не звикати...

Незабаром я наздогнав Джантая. Він виглянув з кабіни й очманіло витріщив очі: пізнав мене. І бачить же, що поспішаю, Значить, треба пропустити, так ні, не дає проїхати.