Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

На перевалі вирішують мотор, воля і руки людини. До того я" у Алібека з напарником майже вдвічі скорочувався час пробігу. Все це він урахував, приладнав діючі гальма до причепа від компресора машини. Не забув про звичайні ланцюги, обмотавши ними ведучі колеса. Загалом він почав бій з перевалом як слід озброївшись, а не брав на ура.

Слідом за Алібеком почали водити машини з причепом й інші шофери. Адже в усякій справі головне — почати. Тим часом машин побільшало, надіслали допомогу з сусідньої автобази. Півтора тижня вдень і вночі гудів Тянь-Шаньський тракт під колесами. Словом, хоч як важко було, а прохання китайських робітників наші виконали в строк, не підвели. Я теж працював...

Про це я тепер спокійно розповідаю, коли минуло вже стільки років і все вщухло, а в ті гарячі дні не втримався я в сідлі. Не так повернув коня свого життя...

Та розкажу далі все по порядку.

Я приїхав на автобазу після зустрічі з Алібеком уже смерком. Пішов до гуртожитку, але по дорозі знову завернув у чайну. Всі. ці дні у мене було нестримне, нелюдське бажання напитися до нестями, щоб забути геть усе, заснути мертвецьким сном. Я випив багато, але горілка майже не впливала на мене. Вийшов я з чайної ще більш роздратований і засмучений. Побрів серед ночі містом і, вже не задумуючись, звернув на Берегову вулицю, до Кадічі.

Отак і пішло. Заметався я поміж двох вогнів. Удень на роботі, за рулем, а вечорами одразу йшов до Кадічі. З нею було зручніше, спокійніше, я мовби ховався від себе, від людей, від правди. Мені здавалося, що тільки Кадіча розуміє мене і любить. З дому я старався якомога швидше поїхати. Асель, рідна моя Асель! Коли б вона знала, що своєю довірливістю, чистотою душевною вона гнала мене з дому. Я не міг обманювати, знати, що не гідний її, не заслуговую всього того, що вона для мене робила. Кілька разів приїжджав додому напідпитку. І вона навіть не попрікнула. Досі не можу зрозуміти, що це було: жалість, безволля чи, навпаки, витримка, віра в людину? Так, звичайно, вона ждала, вона вірила, що я візьму себе в руки, сам подолаю себе і стану таким, яким був раніше. Та краще б вона лаяла, примусила чесно викласти всю правду. Можливо, Асель і зажадала б від мене цього, якби знала, що мене мучили не тільки неприємності по роботі. Вона не уявляла собі, що творилося зі мною в ці дні. А я жалів її, все відкладав розмову на завтра, на другий раз, та так і не встиг зробити того, що повинен був виконати заради неї, заради нашого кохання, заради нашої сім'ї...

В останній раз Асель зустріла мене радісна, жвава. Вона розрум'янилася, очі у неї блищали. Вона потягла мене, як був у кожушку й чоботях, прямо в кімнату.

— Дивись, Ільясе! Самат уже стоїть на ногах!

— Та ну! Де він?

— А онде — під столом!

— Так він же повзає на підлозі.

— ЗаРаз побачиш! Ану, синочку, покажи татові, як ти стоїшГ Ну йди, йди, Самате!

Самат якимсь чином зрозумів, чого від нього хочуть. Він весело зашкутильгав рачки, виліз з-під столу і, тримаючись за ліжко, насилу випростався. Він постояв, мужньо усміхаючись, похитуючись на м'яких ноженятах, і з тією ж мужньою усмішкою гепнув на підлогу. Я підскочив, згріб його на оберемок і пригорнув до себе, вдихаючи ніжний, молочний запах дитини. Який він був рідний, цей запах, такий же рідний, як Асель.

— Ти його задушиш, Ільясе, обережніше! — Асель взяла сина.— Ну, що скажеш? Роздягайся. Скоро він стане зовсім великий, тоді й мама почне працювати. Все влагодиться, все буде гаразд, чи не так, синку, га? А ти...— Асель глянула на мене усмішливим і сумовитим поглядом. Я сів на стілець. Я зрозумів, що в це коротке слово вона вклала все, що хотіла сказати, все те, що Зібралося в неї на душі за ці дні. Це були і прохання, і докір, і надія. Я повинен був зараз же розповісти їй усе або негайно поїхати з дому. Краще вже поїхати. Вона дуже щаслива і нічого не підозрює. Я встав зі стільця.

— Ну, я поїду.

— Куди ж ти? — стрепенулася Асель. — Ти й сьогодні не залишишся? Чаю хоч випий.

— Не можу. Треба мені, — пробурмотів я. — Сама знаєш, робота зараз така...

Ні, не робота гнала мене з дому. Я мав лише ранком виїхати в рейс.

В кабіні я важко плюхнув на сидіння і застогнав з горя, довго порпався, не потрапляючи ключем в запалювання. Потім вирулив на дорогу і їхав, поки не зникли позаду вогні у вікнах. В ущелині, одразу ЯЇ за мостом, звернув на обочину, загнав машину в кущі, погасив фари. Тут я вирішив переночувати. Дістав цигарки. В коробці був єдиний сірник. Він на мить спалахнув і погас. Я шпурнув коробку разом з цигарками за віконце, напнув на голову кожушок і, підібгавши ноги, скарлючився на сидінні.

Місяць хмурився над холодними, темними горами. Вітер в ущелині тужливо посвистував, розгойдував прочинені дверці кабіни. Вони тихенько порипували. Ніколи я так боляче не відчував повної самітності, відірваності од людей, од сім'ї, од товаришів по автобазі. Жити так далі не можна було. Я дав собі слово, як тільки повернуся на автобазу, одразу ж поговорю з Кадічею, попрошу її простити мене і забути все, що було між нами. Так буде чесно і правильно.

Та життя вирішило інакше. Не сподівався я й не думав, що станеться отаке. Через день, ранком, повернувся я на перевалочну базу. Дома нікого не було, двері були розчинені. Спершу я подумав, що Асель просто кудись вийшла, по воду чи по дрова. Оглянувся туди, сюди. В кімнаті безладдя. Нежилим, холодним духом війнуло на мене з нетопленої, чорної плити. Я ступив до Саматового ліжка — пусто.

— Асель! — прошепотів я, охоплений страхом. "Асель!" — шепотом відповіли стіни.

Я прожогом кинувся до дверей.

— Асель!

Ніхто не озвався. Побіг до сусідів, до бензоколонки, толком ніхто нічого не знав. Казали, що вчора вона їздила кудись на цілий день, залишивши дитину у знайомих, а проти ночі повернулася. "Пішла, дізналася!" — здригнувся я від страшної догадки.

Навряд щоб коли-небудь мені доводилося гнати так машину по Тянь-Шаньських горах, як у той нещасний для мене день.

Мені весь час здавалося, що я наздожену її он за отим заворотом, чи он у тому міжгір'ї, чи ще десь по дорозі. Як беркут, настигав я машини, що йшли попереду, гальмував, ішов з ними бік у бік, окидаючи поглядом кабіни, кузови, і виривався наперед, обганяючи їх під лайку шоферів. Так мчав я три години без перепочинку, аж поки не закипіла вода в радіаторі. Вискочив з кабіни, закидав радіатор снігом, приніс води. Від радіатора йшла пара, машина дихала, як загнаний кінь. Тільки зібрався був сідати за руль, як побачив Алібеків автозчеп, що йшов назустріч. Я зрадів. Хоч ми з ним не розмовляли й не здоровкалися, та коли Асель у них, то він скаже. Я вибіг на дорогу, підняв руку:

— Стій, стій, Алібек! Зупинись!

Змінник, який сидів за рулем, запитливо глянув на Алібека. Той похмуро відвернувся. Машина пронеслася мимо. Я стояв на дорозі, весь запорошений снігом, і довго ще тримав підняту руку. Потім втер лице. Що ж, за позику — віддяка. Та мені не до образи було. Значить, Асель не приїжджала до них. Це було гірше. Виходить, вона поїхала до себе в аїл, більше їй нікуди дітись. Як вона переступила поріг батьківського дому, що сказала? І як подивилися там на її ганебне повернення? Сама, з дитиною на руках!

Треба було негайно їхати в аїл.

Швидше розвантажився і, залишивши машину на вулиці, побіг до диспетчерської здати документи. В прохідній здибався я з Джантаем — ох уже оця його зухвала, ненависна усмішка!

Кадіча дивно глянула на мене, коли я просунувся у віконце диспетчерської і кинув на стіл путівку.

Щось тривожне, винувате майнуло в її очах.

— Приймай швидше! — сказав я.

— Що-небудь трапилося?

— Нема її дома. Пішла від мене Асель!

— Та невже? — бліднучи, трохи підвелася з-за столу Кадіча І, кусаючи губи, промовила: — Прости мене, прости мене, Ільясе! Це я, я...

— Що "я"? Кажи толком, розказуй усе! — кинувся я до дверей.

— Я й сама не знаю, як усе сталось. Чесно кажу тобі, Ільясе. Вчора постукав у віконце вахтер з прохідної, каже, якась дівчина хоче тебе бачити. Я одразу пізнала Асель. Вона мовчки подивилася на мене і спитала: "Це правда?" А я, я раптом сказала, не пам'ятаючи себе: "Атож, правда. Все правда. 3і мною він!" Вона відсахнулася од віконця. А я впала на стіл і заридала, повторюючи, мов дурна: "Мій він! Мій!" Більше я її не бачила... Прости мене!

— Стривай, звідки ж вона дізналася?

— Це Джантай. Це він, він і мені погрожував. Хіба ти не знаєш цього негідника! Ти, Ільясе, їдь до неї, знайди її. Я більше не заважатиму вам, кудись поїду...

Машина несла мене зимовим степом. Сиза, змерзла земля. Вітер завивав гриви заметів, виносив з ариків бездомне перекотиполе і гнав його геть. Вдалині темніли обвітрені дували і голі сади аїлу.

Надвечір приїхав до аїлу. Зупинився біля знайомого двора, швидко закурив, щоб угамувати тривогу, пригасив недокурок, посигналив. Але замість Аселі вийшла її мати, накинувши на плечі шубу. Я став на підніжку і стиха сказав:

— Здрастуйте, ana!

— А-а, то це ти з'явився? — грізно відповіла вона. — І після всього цього ти смієш звати мене апою? Забирайся звідси, геть З-перед моїх очей! Волоцюга, пройдисвіт! Зманив мою рідну дитину, а тепер примчав! Безстидні очі твої! Споганив нам усе життя...

Стара не давала мені й рота розкрити. Вона все лаяла та паплюжила мене, добираючи найобразливіших слів. На її галас почали збігатися люди, хлопчаки з сусідпіх дворів.

— Забирайся геть звідси, поки не покликала людей! Будь ти проклятий! Щоб і не бачити тебе ніколи! — підступала до мене розгнівана жінка, скинувши па землю шубу.

Мені нічого не лишалося, як сісти за руль. Треба було їхати, раз Асель навіть не побалсала мене бачити. В машину полетіли каміння й паліччя. Це хлопчаки випроваджували мене з аїлу...

Тієї ночі я довго блукав по березі Іссик-Кулю. Озеро бурхало, осяяне місячним світлом. 0 Іссик-Куль — вічно гаряче озеро! Ти було холодне тієї ночі, студене й непривітне. Я сидів на днищі перекинутого човна. Хвилі набігали на обмілину злими валами, бились об халяви чобіт і відкочувалися з тяжким зітханням...

...Хтось підійшов до мене, обереяшо поклав руку па плече: Кадіча.

* * *

Через кілька днів ми виїхали у Фрунзе, улаштувалися там в розвідувальну експедицію по освоєнню пасовищ Анархайського степу.