Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Правда хороша, та інколи вона дуже гірка, і мимоволі стараєшся уникнути її.

— Чого задумався, любий мій? — спитала Кадіча. — Стомився? Йти далеко?

— Нічого, доберуся якось. До побачення. Вона взяла мою руку.

— У-у, як замерз! Ану стій, зігрію! — промовила Кадіча, сховала мою руку до себе під пальто, рвучко притиснула до грудей. Я не насмів відхопити руку, не насмів опертися цим палким пестощам. Під моєю рукою билося її серце, стукотіло, мовби вимагаючи свого, довгожданого. Я був п'яний, але не настільки, щоб нічого не розуміти. Обережно забрав руку.

— Ти йдеш? — спитала Кадіча.

— Атож.

— Ну, прощай! — Кадіча зітхнула, хутко пішла в двір. В темряві хрьопнула хвіртка. Я теж рушив був, але за кілька кроків зупинився. Сам не знаю, як це сталося, тільки був я знову біля хвіртки. Кадіча ждала мене. Вона кинулася на шию, міцно обійняла, цілуючи в губи.

— Вернувся! — прошепотіла вона, потім взяла мене за руку, повела до себе.

Вночі я прокинувся і довго не міг зрозуміти, де я. Голова боліла. Ми лежали поряд. Тепла, напівгола Кадіча, пригорнувшись до мене, рівно дихала мені в плече. Я вирішив устати, негайно піти від Кадічі. Поворухнувся. Кадіча, не розплющуючи очей, обійняла мене.

— Не йди! — стиха попросила вона. Потім підвела голову, заглянула потемки у вічі і заговорила уривчастим шепотом: — Я тепер не можу без тебе... Ти мій! Ти завжди був моїм!.. І більше я нічого не хочу знати. Аби тільки ти, Ільясе, любив мене! Нічого іншого я не вимагаю... Але й не відступлюся, розумієш, не відступлюсь!.. — Кадіча заплакала, її сльози потекли по моєму обличчю.

Я не пішов. Заснули на світанку. Коли проснулися, надворі був уже ранок. Я швидко одягнувся, неприємний, тривожний холодок стискав серце. Напинаючи на ходу кожушок, квапливо вийшов у двір, шмигнув за хвіртку. Прямо на мене сунув чоловік в рудому, лапастому лисячому малахаї. Ух, були б у моїх очах кулі! Це Джантай ішов на роботу, він жив тут недалечко. Ми обидва на мить завмерли. Я вдав, що не помітив його. Круто повернувся і швидко пішов до автобази. Джантай значуще кашлянув услід. Кроки його рипіли по снігу, не наближаючись і не віддаляючись. Так один за одним ми йшли до самої автобази.

Не звертаючи в гараж, я пішов прямо в контору. В кабіпеті головного інженера, де звичайно бували ранкові п'ятихвилинки, приглушено гуділи голоси. Як мені хотілося ввійти зараз туди, сісти десь на підвіконні, покласти ногу на ногу, закурити, послухати, як незлобиво сперечаються і лаються шофери. Ніколи не уявляв собі, що це моя"е бути таким бажаним людині. Але я не наважувався зайти. Я не боявся, мабуть ні. Я все ще був озлоблений, у мені була все та ж сама задирлива, одчайдушна, безсила впертість. І до всього цього якесь-збентеження після ночі, проведеної з Кадічею... Та й люди, виходить, зовсім не збиралися забути про мою невдачу. За дверима мовилося якраз про мене. Хтось закричав:

— Це ж неподобство! До суду його треба, а ви панькаєтеся З ним! Ще має нахабство говорити, що він задумав як треба! А причеп, бач, покинув на перевалі!..

Його перебив другий голос:

— Еге ж! Бачили ми таких. Розумний дуже. Преміальні захотів нишком дістати, виручаю, мовляв, автобазу... Та тільки боком усе це вилізло!

Люди засперечалися, загаласували. Я пішов звідти: не підслухувати ж під дверима.

Почувши позад себе голоси, я прискорив ходу. Хлопці все ще гомоніли. Алібек комусь гаряче доводив:

— А гальма на причепи ми зробимо у себе на базі, не така вже важка річ перекинути шланг з компресора, закласти колодки! Чи то не Ільяс? Гей, Ільясе, стій! — гукнув він мені.

— Я не зупиняючись ішов до гаража. Алібек наздогнав, смикнув за плече.

— Ху, чорт! Розумієш, переконав-таки. Готуйся, Ільясе! Підеш в папарники? У випробний рейс! З причепом!

Зло мене взяло: виручати здумав, на буксир брати друга-не-вдаху. В напарники! Я скинув його руку з плеча:

— Забирайся геть зі своїми причепами...

— Та чого ти лютуєш? Сам же винуватий... Ага, я й забув. Володька Ширяев тобі нічого не казав?

— Ні, не бачив я його. А що?

— Як то що! Де ти пропадаєш? Асель чекає на дорозі, питає у наших, хвилюється! А ти!..

У мене й ноги підломилися. І так тяжко, так нестерпуче огидно стало на душі, що радий був би вмерти на місці. А Алібек смикає мене за рукав і все пояснює про якісь пристосування до причепів... Джантай стоїть осторонь, прислухається.

— 0дійди! — висмикнув я руку. — Якого біса ви до мене чіпляєтесь? Годі! Ніяких причепів мені не треба. І ні в яких напарниках я не ходитиму... Ясно тобі?

Алібек нахмурився, жовна у нього заходили:

— Сам почав, наробив дурниць — і перший у кущі? Чи не так?

— Як хочеш, так і розумій.

Підійшов до машини, руки тремтять, нічого не розумію. Плигнув чогось в яму під машину, припав до цегляної стінки, щоб голову охолодити.

— Слухай, Ільясе! — почувся над вухом шепіт.

Я підвів голову: кого це ще принесло? Джантай у своєму малахаї присів над ямою, мов гриб, дивиться на мене хитрими щілинками очей:

— Ти, Ільясе, правильно одрізав йому!

— Кому?

— Алібекові, активісту! Наче камінь на зуб попав!.. Примовк одразу, новатор.

— А тобі яке діло?

— А таке, ти й сам, либонь, зрозумів: нам, шоферам, причепи ні до чого. Знаємо, як це робиться: збільшив норму виробітку, скоротив пробіг, давай усі підтягайся, а розціночку за вантажо-кілометр зріжуть, на якого ж біса бити по своїй кишені. Слави на день, а потім що? Ми на тебе не в обиді, так і тримайся...

— Хто це — ми? — спитав я якомога спокійніше. — Ми — це ти?

— Та не я один, — заморгав очима Джантай.

— Брешеш, гнида паршива! На зло тобі буду ходити з причепом... Душу покладу — доб'юся. А зараз — геть звідси! Я ще доберуся до тебе!

— Ну-ну, ти не дуже! — огризнувся Дя"антай. — Знаю тебе, який ти чистенький... подумаєш. А щодо того, то гуляй собі, доки туляється...

— Ах ти!.. — скрикнув я в нестямі і садонув його з усієї сили під щелепу.

Він як сидів скраю ями, так і перекинувся. Малахай покотився по землі. Я вискочив з ями, кинувся до нього. Але Джантай встиг звестися на ноги, відскочив убік, загаласував на весь двір:

— Хуліган! Бандит! Битися? Знайдеться на тебе управа! Ач розперезався, злість зганяєш!..

Звідусіль позбігалися люди. Прибіг і Алібек.

— В чому річ? За що ти його?

— 3а правду! — аж заходився криком Джантай. — 3а те> Ш° правду сказав у вічі!.. Сам причеп викрав, завалив його на перевалі, напаскудив, а коли інші чесно беруться виправити помилку, битися лізе! Тепер йому невигідно, славу проґавив!..

Алібек до мене. Побілів, заїкається від гніву.

— Негідник! — штовхнув він мене в груди.— Зарвався, мстиш за перевал! Нічого, без тебе обійдемося. Без героїв!..

Я мовчав. Я не в силі був щось сказати. Я був такий вражений зухвалою брехнею Джантая, що не міг вимовити й слова. Товариші похмуро дивилися на мене.

Бігти, тікати звідси... Я підскочив до машини і погнав її геть З автобази.

По дорозі я напився. Забіг в придорожній магазин — не помогло, зупинився ще раз, випив повну склянку. А потім помчав — тільки мелькають мости, придорожні знаки та зустрічні машини. Неначе повеселів. "Ех! — думаю собі, — хай воно згине, пропаде.

Чого тобі не вистачає? Крутиш баранку, ну й крути. А Кадіча... Чим вона гірша за інших? Молода, вродлива. Любить тебе, душі в тобі не чує. На все ладна заради тебе... Дурень ти невдячний!"

Приїхав додому вже ввечері, стою на дверях, похитуюсь. Кожушок звисає ззаду на одному плечі. Я іноді виймаю з рукава праву руку, щоб зручніше було за рулем. Звичка така змалку, коли хлопчаком камінці шпурляв.

Асель кинулася до мене.

— Ільясе, що з тобою? — Потім, здається, збагнула, в чому річ. — Ну, чого ж ти стоїш? Стомився, змерз? Роздягайся!

Хотіла допомогти, але я мовчки відштовхнув її. Сором доводилося прикривати брутальністю. Спотикаючись, пішов по кімнаті, З гуркотом перекинув щось, важко сів на стілець.

— Щось трапилося, Ільясе? — Асель стурбовано заглядала в мої п'яні очі.

— А ти що, хіба не знаєш? — Я понурив голову: краще не дивитись. Я сидів, ждав, що Асель почне дорікати мені, скаржитися на долю, проклинати. Я ладен був вислухати все і не виправдуватись. Але вона мовчала, мовби й не було її в кімнаті. Я обережно підвів очі. Асель стояла біля вікна спиною до мене. І хоч я не бачив її обличчя, знав, що вона плаче. Болюча жалість стиснула мені серце.

— Знаєш, Асель, хочу сказати тобі, — нерішуче почав я. — Хочу сказати...— і замовк. Не вистачило духу признатись. Ні, не міг я завдати їй такого удару. Пожалів, а не треба було...— Ми, мабуть, не зможемо скоро поїхати до твоїх в аїл,— повернув я розмову в інший бік.— Потім якось. Зараз не до того...

— Відкладемо, не спішна справа... — озвалася Асель. Втерла очі, підійшла до мене. — Ти, Ільясе, зараз не думай про це. Все буде добре. Про себе краще подумай. Дивний ти якийсь став. Не пізнаю я тебе, Ільясе...

— Ну, гаразд! — перебив я її, роздратований тим, що легкодухість виявив. — Стомився, спати хочу.

Через день, повертаючись назад, я зустрів Алібека по той бік перевалу. Він їхав з причепом. Долон подолали.

Побачивши мене, Алібек вискочив на ходу з кабіни, замахав рукою. Я зменшив швидкість. Алібек стояв на дорозі радісний, торжествуючий.

— Привіт, Ільясе! Виходь, покуримо, — крикнув він.

Я загальмував. У кабіні Алібека за рулем сидів молоденький парубчак, другий шофер. На колеса машини були джгутами намотані ланцюги. Причеп був на пневматичних гальмах. Це я одразу помітив. Але не зупинився, ні. Вдалося тобі — добре! А мене не чіпай.

— Стій, стій! — побіг за мною Алібек. — Діло е, зупинися, Ільясе! Ах ти шайтан, чого ж ти?.. Ну, гаразд...

Я розганяв машину. Кричи не кричи. Ніякого у нас з тобою діла нема. Моє діло давно погоріло. Не гаразд я повівся, втратив в Алібеку найкращого друга. Адже він був правий, правий в усьому, тепер-то я його розумію. Але тоді не міг простити, що він так просто й швидко, аж прикро мені стало, домігся того, що змусило мене так нервуватися, коштувало мені такого напруження й зусиль.

Алібек завжди був вдумливою, серйозною людиною. Він ніколи не пішов би на перевал партизаном, як я. І правильно зробив, що вів машину з напарником. Вони могли мінятися в дорозі за рулем і брати перевал з свіжими силами.