Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Вирулив я на обочину, почав обганяти прямо полем. Джантай теж припустив машину, не дає вибратися на дорогу. Так ми й мчали: він дорогою, я полем. Пригнулися до баранок, поглядаємо скоса один на одного, мов звірі, лаємось.

— Куди ти? Чого? — кричить він мені.

Я йому кулаком погрозив. Все ж машина була у мене порожня. Обігнав, помчав далі.

Асель я не зустрів. Приїхав до аїлу, аж задихався, немов пішки прибіг, ледве дух перевів. Ні в дворі у них, ні на вулиці нікого не видно. Тільки кінь осідланий стоїть біля конов'язі. Що робити? Вирішив ждати, думаю собі, побачить машину, вийде на вулицю. Поліз я в мотор, начебто лагоджу щось, а сам весь час поглядаю на хвіртку. Довго ждати не довелося; відчиняється хвіртка, і виходить її мати та якийсь дід з чорною бородою, гладкий такий, два ватних халати на пьому: спідній плюшевий, верхній вельветовий. В руці камча 1 хороша. Упарився, червоний, видно, щойно чай пив. Підійшли вопи до конов'язі. Мати Аселі шанобливо притримала стремено, допомогла старому вилізти на сідло.

— Ми вами задоволені, свате! — сказала вопа.— Але й за нас не турбуйтесь. Для своєї дочки нічого пе пошкодуємо. Дякувати богові, руки у пас не порояші.

— Е-е, байбіче2, скривджені пе будемо,— відповів він, як-найвигідпіше вмощуючись у сідлі.— Дай бояіе здоров'я молодим. А щодо якогось там добра: не для чулсих — для своїх же дітей. Та й родичатися нам не вперше... Ну, бувай здорова, байбіче, значить, так і вирішили: в п'ятницю!

— Атож, атож, у п'ятницю. Святий день. Щасливої дороги. Привіт перекалить свасі.

"Що це вони про п'ятницю каясуть? — думаю я.— Який день сьогодні? Середа... Невже в п'ятницю повезуть? Ех, доки ж старі звичаї пам, молодим, життя ламатимуть!.."

Старий затрюхав па копі в напрямку до гір. Мати Аселі почекала, поки він від'їде далеченько, потім повернулася до мене, окинула ворожим поглядом.

— Ти чого це, парубче, унадився сюди? — сказала вона.— Тут тобі не караван-сарай! Нічого стояти! їдь собі, чуєш? Тобі каяіу.

Значить, помітила вже.

— Та от зламалося у мене! — вперто буркнув я і ВЯІЄ зовсім ло пояс заліз під капот. Ні, думаю собі, нікуди я не піду, поки не побачу її.

Матінка ще щось пробурчала, пішла.

Я вибрався з-під капота, присів на підніжку, закурив. 3ШЛ_ кись прибігла маленька дівчинка. Скаче на одній ніжці навколо машини. На Асель трохи схожа. Чи не сестричка?

— Асель пішла! — каже вона, а сама стрибає.

— Куди? — спіймав я її.— Куди пішла?

— А я звідки знаю! Пусти! — вирвалася й на прощання язика показала.

Захлопнув я капот, сів за руль. Куди їхати, де її шукати? Та й повертатись уже пора. Повзу дорогою, в степ виїхав. Зупинився біля переїзду через арик. Що робити, ради не дам собі. Вибрався з кабіни, повалився на землю. Тоскно. І Аселі не знайшов, і рейс зірвав... ЗаДУмався> не бачу й не чую нічого в світі. Скільки я так пролежав, не знаю, але тільки-но підвів голову, дивлюся, по той бік машини стоять дівочі ноги в туфельках. Вона! Одразу пізнав. Я так зрадів, що навіть серце забилося. Став навколішки, а підвестися не можу. І знову це трапилося на тому самому місці, де ми вперше зустрілись.

— Йди собі, йди, бабусю! — сказав я туфелькам.

— А я не бабуся! — підхопила Асель гру.

— А хто ж ти?

— Дівчина.

— Дівчина? Гарна?

— А ти подивися!

Ми разом засміялись. Я схопився, кинувся до неї. Вона — назустріч. Зупинилися одне перед одним.

— Найгар.ніша! — кажу я. А вона, мов тополенька молоденька па вітрі, гнучка, в платті з коротенькими рукавчиками, під рукою дві книжки держить.— 3ВІДКИ.ТИ дізналася, що я тут?

— А я з бібліотеки йшла, дивлюся, на дорозі сліди твоєї машини!

— Та ну?! — Для мене це значило більше, ніж саме слово "кохаю". Отже, думала про мене, і я їй любий, коли шукала сліду моєї машини.

— Я й побігла сюди, чомусь вирішила, що ти ждеш!.. Я взяв її за руку:

— Сідай, Асель, прокатаємось.

Вона охоче згодилася. Я не пізнавав її. Та й себе не пізнавав. Усі тривоги й прикрості мов рукою зняло. Були тільки ми, було наше щастя, небо й дорога. Я відкрив кабіну, посадив її, сам сів за руль.

І ми поїхали. Просто так, по дорозі. Невідомо куди й чого. Та нам це було байдуже. Досить і того, щоб сидіти поряд, зустрічатися поглядами, доторкатись рукою до руки. Асель поправила на мені солдатський кашкет (я його вже років зо два носив).

— Так гарніше! — сказала вона і ласкаво пригорнулася до плеча...

Машина, мов той птах, неслася степом. Весь світ закрутився перед очима, все побігло назустріч: гори, лани, дерева... Вітер бив нам у лице — ми ж мчали вперед, сонце сяяло на небі, ми сміялися, повітря приносило запах полину і тюльпанів, ми дихали на повні груди...

Степовий коршак, що сидів на руїнах старого кунбеза знявся, замахав крилами і низько поплив уздовж дороги, мовби наввипередки з нами.

Два вершники злякано шарахнули вбік. А потім з диким криком швидко помчали слідом.

— Ге-ей, стій! Зупинися! — стьобали вони коней, що аж поприпадали до землі. Хто вони були, не знаю. Може, їх знала Асель. Скоро вони зникли в густій куряві.

Попереду якась бричка звернула з дороги. Хлопець і дівчина трохи підвелись, побачивши нас, обнялися за плечі, привітно помахали.

— Спасибі! — крикнув я їм з кабіни.

Скінчився степ, виїхали на шосе, асфальт загудів під колесами.

Недалеко мало бути озеро. Я круто звернув з дороги і прямо цілиною, через кущі й траву повів машину до берега. Зупинилися на узгір'ї, над самою водою.

Синьо-білі хвилі, ніби взявшись за руки, плетеницею збігали на жовтий берег. Сонце заходило за гори, і далека вода здавалася рожевою. Десь на другому боці, вдалині, виступало бузкове пасмо снігових гір. Сірі хмари збиралися над ними.

— Дивися, Асель! Лебеді!

Лебеді бувають на Іссик-Кулі тільки восени і взимку. Весною вони залітають дуже рідко. Кажуть, це південні лебеді, що летять на північ. Кажуть, це на щастя...

Зграя білих лебедів носилася над вечірнім озером. Птахи то здіймалися вгору, то падали вниз, розпростерши крила. Сідали на воду, шумливо плескалися, далеко розганяючи кипучі круги піни, і знову злітали. Потім вони витяглися ланцюжком і полетіли, разом змахуючи крилами, до піщаного укосу затоки на ночівлю.

К у н б е з — надмогильний, пам'ятник.

Ми сиділи в кабіні, мовчки дивилися. А потім я сказав так, нібито ми вже все вирішили:

— 0-он там, бачиш, дахи на березі, не наша автобаза. А це"— я обвів рукою кабіну,— це наш дім! — І розсміявся. Везти я< її було нікуди.

Асель глянула мені у вічі, пригорнулася до грудей, обнімає, а сама плаче й сміється:

— Рідний мій, любий! Не треба мені ніякого дому. Тільки б батько з матір'ю, ну хоч би згодом, коли-небудь, зрозуміли мене. Образяться вони на все життя, знаю я... Та хіба ж я винна...

Почало швидко темніти. Хмари застелили небо, низько спустилися до води. Озеро завмерло, почорніло. В горах немовби електрозварник засів. То спалахне там — засліпить, то погасне. Гроза насувалася. Недарма лебеді завернули сюди по дорозі. Вони передчували: негода могла застигнути їх над горами.

Ударив грім. Линув дощ, шумний, бентежний. Забурмотіло, закипіло озеро й пішло коливатися, битись об береги. Це була перша весняна гроза. І це була наша перша ніч. По кабіні, по шибках струменями стікала вода. В чорне розверзнуте озеро падали білі палахкотливі блискавки. А ми пригорнулися одне до одного, розмовляємо пошепки. Почуваю, Асель тремтить: чи то налякана, чи то змерзла. Я вкрив її своїм піджаком, міцніше обійняв і від цього сам собі здався дужим, здоровим. Ніколи не гадаз, що у мене було стільки ніжності; не знав, що це так приємно — оберігати когось, про когось турбуватись. Шепнув їй у вухо: "Нікому ніколи не дам тебе скривдити, тополенько моя в червоній косинці!.."

Гроза скінчилася так само швидко, як і почалась. Але по розбурханому озеру все ще ходили буруни і накрапав дощ.

Я дістав маленький дорожній радіоприймач, єдину мою коштовність на той час. Настроїв, спіймав хвилю. Як зараз пам'ятаю, З міського театру транслювали балет "Чолпон". 3~за гір, з-за хребтів полилася в кабіну музика, ніжна й могутня, як сама любов, про яку мовилося в цьому балеті. Зал гримів, аплодував, люди викрикували імена виконавців, можливо, кидали квіти до ніг балерин, але ніхто з тих, хто сидів у театрі, не відчував, я думаю, стільки захоплення й не хвилювався так, як ми в кабіні, на березі сердитого Іссик-Кулю. Це про нас оповідалося в балеті, про наше кохання. Ми палко приймали до серця долю дівчини Чолпон, яка пішла шукати свого щастя. Моя Чолпон, моя ранішня зірка була зі мною. Опівночі вона заснула у мене на плечі,

5*

67

а я довго не міг заспокоїтись. Тихенько гладив її лице і слухав, як зітхає в глибинах Іссик-Куль...

Ранком ми прибули на автобазу. Прочухан мені був добрячий. Та коли дізналися, чому я так зробив, то з нагоди такої події простили мені. Потім ще довго сміялися, згадуючи, як я дременув з-під вантажного крана.

Я мав іти в рейс до Китаю. Асель я взяв з собою. Думав залишити її по дорозі у свого друга — Алібека Джантуріна. Він жив з сім'єю на перевалочній базі, поблизу Нарина. Це не дуже далеко від кордону. Я завжди заїжджав до них проїздом. Алібе-кова дружина славна жінка, я поважав її.

Ми виїхали. Першим ділом купили в придорожньому магазині дещо з одягу для Аселі. Вона ж була в самому тільки платтячку. Крім усього іншого, купили велику яскраву, барвисту шаль. Це було дуже до речі. По дорозі зустрівся нам літній шофер, наш аксакал Урмат-аке. Ще здалеку він дав мені знак зупинитись. Я загальмував. Ми вийшли з кабін, поздоровкалися:

— Ассалоум-алейкум, Урмат-аке!

— Алейкум-ассалам, Ільясе. Хай буде міцний повідець у сокола, що сів тобі на руку! — поздоровив він мене за звичаєм.— Дай бог вам щастя і дітей!

— Спасибі! ЗшДки ви дізналися, Урмат-аке? — здивувався я.

— Е-е, сину мій, добра звістка на землі не лежить. По всій трасі з уст до уст іде...

— Он як! — ще більше здивувався я.

Стоїмо на дорозі, розмовляємо, а Урмат-аке павіть і не підходить до машини, пе дивиться на Асель. Добре, що Асель сама догадалася, в чому річ, накинула хустку на голову, прикрила лице. Тоді Урмат-аке задоволено посміхнувся.

— От тепер порядок! — сказав він.— Спасибі, донечко, за повагу. Ти віднині наша невістка, всім аксакалам автобази невістка.