Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Держи, Ільясе, за оглядини,— подав він мені гроші. Я не міг відмовитись, образив би.

Ми розсталися. Асель не скидала хустки з голови. Мовби в справжньому киргизькому домі, вона, сидячи в кабіні, соромливо прикривала лице при зустрічах із знайомими шоферами. А залишившись самі, ми сміялися.

У хустці Асель здалася мені ще гарнішою.

— Любесенька наречена моя, підведи очі, поцілуй! — кажу я їй.

— Не можна, аксакали побачать! — відповідає вона й одразу ж, сміючись, мовби крадькома, цілує в щоку.

Всі автобазівські шофери зупиняли нас при зустрічі, поздоровляли, зичили щастя, багато хто з них встиг припасти не лише квіти, зібрані по дорозі, а й подарунки. Не знаю, кому саме спало отаке на думку. Мабуть, це вигадали наші хлопці-росіяни. У них в селах па весіллі звичайно прикрашають машину. От і на нашій замайоріли червоні, блакитні, зелені стрічки, шовкові косинки, букети квітів. Забуяла машина, і видно її було, мабуть, За десятки кілометрів. Ми з Аселлю були щасливі, а я гордився своїми друзями. Кажуть, що друзів пізнають у нещасті, а на мою думку, і в щасті їх теж можна пізнати.

Зустрівся нам по дорозі і Алібек Джантурін, найближчий мій друг. Він старший за мене років на два. Такий кремезний, головатий. Хлопець він розсудливий, серйозний і шофер чудовий. На базі його дуже поважали. До профкому обрали. Ну, думаю, а що ж він скаже?

Алібек мовчки подивився на нашу машину, похитав головою. Підійшов до Аселі, привітався з нею за руку, поздоровив.

— Ану, дай сюди путьовий лист! — зажадав він. Не розуміючи, в чому річ, я мовчки подав йому лист. Алібек дістав авторучку і крупним почерком написав поперек усієї путівки: "Весільний рейс, № 167!" Сто шістдесят сім — номер путівки.

— Ти що це робиш? — розгубився я.— Це ж документ!

— "Збережеться для історії! — посміхнувся він.— Думаєш, в бухгалтерії не люди сидять? А тепер давай руку! — міцно обійняв мене, поцілував. Ми аж розреготалися. Потім пішли були до своїх машин, та Алібек зупинив мене: — А житимете ж де?

Я розвів руками.

— Ось наш дім! — показав на машину.

— В кабіні? І дітей будете там ростити?.. Ось що, оселяйтеся в нашій квартирці на перевалочній, я поговорю на базі З начальством, а ми переїдемо в свій будинок.

— Та він же у тебе ще недобудований? — Будинок Алібек ставив у Рибачому, недалеко від автобази. У вільний час я ходив допомагати.

— Нічого. Там якісь дрібниці лишилося доробити. А на більше не сподівайся, сам знаєш, з житлом поки що скрутно.

— Ну, спасибі. Нам більшого й не треба. Я ж хотів лише на певний час залишити у вас Асель, а ти всю квартиру нам віддаєш...

— Загалом кажучи, зупиняйтесь у нас. Повертаючись назад,

підожди мене. Тоді все й вирішимо, разом з жінками! — підморгнув він у бік Аселі.

— Еге ж, тепер — з жінками.

— Щасливої весільної подорожі! — крикнув навздогін нам Алібек.

Чорт забирай! Це справді була наша весільна подорож! Та ще й яка!

Ми були раді, що все влаштовується так добре, і тільки одна зустріч трохи зіпсувала мені настрій.

На одному з заворотів вихопилася на шосе машина Джантая. Він був не сам, в кабіні сиділа Кадіча. Джантай помахав мені рукою. Я різко загальмував. Машини зупинились майже борт у борт. Джантай висунувся у віконце:

— Ти чого це так заквітчався, мов на весіллі?

— А так воно й є! — відповів я.

— Та ну? — недовірливо вимовив він протягом і оглянувся на Кадічу.— А ми, бач, тебе шукаємо! — зірвалось у нього з язика.

Кадіча як сиділа, так і застигла, бліда, розгублена.

— Здрастуй, Кадіче! — сказав я привітно. Вона мовчки кивнула головою.

—: То це, значить, наречена з тобою? — тільки тепер догадався Джантай.

— Ні, дружина,— відказав я і обійняв Асель за плечі.

— Он як? — Джантай ще більше витріщив очі, не знаючи, чи то радіти, чи ні.— Ну, поздоровляю, від душі поздоровляю...

— Спасибі! Джантай посміхнувся:

— Ну й спритник же ти! Без калиму захопив?

— Дурень! — обізвав я його.— Рушай далі.

Бувають же такі люди! Я хотів ще вилаяти його як слід. Виглянув з кабіни, дивлюся, Джантай стоїть коло машини, щоку тре і кричить щось, погрожує кулаком Кадічі. А вона біжить кудись геть від дороги, в поле. Бігла, бігла і з розгону впала на землю, закрила голову руками. Не знаю, що там сталося у них, та тільки мені стало жаль її, таке почуття було, ніби винен у чомусь. Аселі я нічого не сказав.

Через тиждень оселилися ми в будиночку на перевалочній базі. Домок був невеличкий, сінці та дві кімнатки. Таких домків там кілька, в них живуть шофери з сім'ями та робітники з заправного пункту. Але місце хороше, біля дороги, і Нарин недалеко. Все-таки обласний центр. До кіно, в магазин можна сходити, і лікарня є. Нам ще подобалося, що перевалочна база на середині шляху. Рейси у нас були головним чином між Рибачим і Сіньцзяном. Можна було по дорозі відпочити дома, переночувати. Я май;ке кожного дня бачився з Аселлю. Коли навіть затримаюся в дорозі, все одно, хоч і опівночі, а доберуся додому. Асель завжди ждала, турбувалася, не лягала спати, поки не приїду. Ми вже почали були заводити собі деяке хатнє добро. Одним словом, життя потроху налагоджувалось. Вирішили, що і Асель почне працювати, вона сама наполягала: в аїлі виросла, роботяща, але якраз тоді, на нашу несподівану радість, виявилося, що вона скоро стане матір'ю.

...Того дня, коли Асель народила, я повертався з Китаю. Поспішаю, хвилююся. Асель лежала в родильному домі у Нарині. Приїжджаю — син! До неї мене, звісно, не пустили. Сів я в машину і мчу по горах. Зимою йе було. Сніг та скелі навкруги. В очах так і рябіє чорне й біле, чорне, біле./. Злетпі я на гребінь До-лонського перевалу, височінь страшенна, хмари по землі повзуть, а гори внизу мов карлики: виплигнув з кабіни, набрав на повні легені повітря і крикнув на весь світ:

— Е-ей, гори! У мене народився син!

Мені здалося, що гори здригнулись. Вони повторили мої слова, і луна довго не стихала, перекочуючись від міяаір'я до міжгір'я.

Синаша ми назвали Саматом. Це я йому дав таке ім'я. Всі розмови наші вертілися навколо нього: Самат, наш Самат, Самат усміхнувся, у Самата прорізалися зубки. Взагалі, як буває у молодих батьків.

Жили ми дружно, любили одне одного, а потім сталося у мене лихо...

Важко тепер розібратися, звідки прийшло нещастя. Все переплуталося, переплелось... Щоправда, самгто я тепер багато що Зрозумів, та що з того.

З людиною тією ми зустрілися випадково в дорозі і розстались, не підозрюючи, що це не остання наша зустріч.

Пізньої осені я йшов у рейс. Погода стояла нудна. З неба сипав чи то дощ, чи то сніг, щось мокре, дрібне, не збагнеш. По схилах гір туман, мов кисіль, тягнеться. Майже всю дорогу йшов З увімкнутими "двірниками": шибки пітніли. Я вже заглибився в гори, був десь на підході до Долонського перевалу. Ех Долон, Долон, тянь-шаньська махина! Скільки у мене пережитого з ним пов'язано! Найважча, найнебезпечніша ділянка траси. Дорога тягнеться серпантином, петля на петлі, і все вгору, схилами, лізеш у небо, хмари чавиш колесами, то притискує тебе до сидіння, не одкинешся, то круто падаєш униз, на руках вижимаєшся, щоб відірватися од баранки. І погода там, на перевалі, як дурний верблюд: чи літо, чи зима, Долонові байдуже — вмить сипоне градом, дощем або хуртовину таку закрутить, що нічогісінько не видно. Отакий він, наш Долон!.. Але ми, тянь-шаньці, звикли до нього, навіть уночі частенько ходимо. Це я зараз всякі труднощі та небезпеки згадую, а коли працюєш там день у день, роздумувати багато не доводиться.

В одному з міжгір'їв поблизу Долона наздоганяю вантажну машину. Точно пам'ятаю — ГАЗ-51. Вірніше, не наздоганяю, вона там уже стояла. Два чоловіки поралися коло мотора. Один з них не кваплячись вийшов на середину дороги, підняв руку. Я загальмував. Підходить до мене чоловік в намоклому брезентовому плащі з накинутим капюшоном. Років йому так під сорок, вуса бурі, солдатські, підстрияїені щіточкою, трохи похмуре обличчя, а очі дивляться спокійно.

— Підкинь-но, джигіте, до Долонської дорояшьої ділянки,— каже він мені,— трактор пригнати, мотор став.

— Сідай підвезу. А може, самі щось придумаємо? — запропонував я і вийшов з кабіни.

— Та що тут придумаєш, не хурчить,— прихлопнувши відкритий капот, похмуро озвався шофер. Він аж посинів увесь, бідолаха, змерз, скрючився. Видно, не наський, столичний якийсь, розгублено озирається кругом. Везли вони щось на дорожню ділянку з Фрунзе. Що ж, думаю собі, робити? ЗРинУла У мене шалена думка. Але раніше на перевал глянув. Небо мутне, хмурне, хмари несуться низько. Однак наважився. Ідея не така ВЯЇЄ й хитромудра, але для мене це тоді було наче в атаку рисковану кинутись.

— Гальма у тебе в порядку? — питаю шофера.

— От тобі й на... без гальм, чи що, їжджу! Кажуть тобі, мотор ні туди ні сюди.

— А трос є?

— Ну є!

— Давай сюди, чіпляйся.

Втупилися на мене недовірливо, з місця не рушають.

— Ти що, чи не з глузду з'їхав? — стиха промовив шофер.

А у мене вдача така. Не знаю, добре не чи погано, та коли наверзеться щось на думку, вмру, а доб'юся свого.

— Слухай, друже, чіпляйся! Слово честі, дотягну! — пристав я до шофера.

Але шофер тільки відмахнувся.

— Відчепися! Ти що, не знаєш, що тут з буксиром не їздять? Навіть і не подумаю.

Це мене так прикро вразило, наче він відмовився зробити для мене щось дуже важливе.

— Ех ти, ішак,— кажу,— полохливий!

Покликав дорожнього майстра. Він, як виявилося, був дорожній майстер, про це я потім дізнався. А дорожній майстер подивився на мене і сказав шоферові:

— Бери троса. Той аж сторопів:

— Ви відповідатимете, Байтемір-аке!

— Всі будемо відповідати!/— коротко відказав він.

Мені це сподобалося. Таку людину одразу починаєш поважати.

І ми пішли, дві машини, зчеплені тросом. Спершу нічого, нормально. Але по Долону дорога йде весь час вгору, на підйом, по схилах та по крутих спусках. Застогнав мотор, завив, тільки у вухах стугонить. Ні, думаю, брешеш, вижму з тебе все до краплі. Я ще раніше помічав, що хоч яка важка дорога на Долоні, а все ж залишався якийсь запас потужності на тягу. Вантажили нас завжди з осторогою, не більше сімдесяти процентів норми. Звичайно, тоді я не думав про це. Бушувала в мені дика сила, щось подібне до спортивного азарту: добитися свого будь-що — помогти людям дотягти машину до місця.