Тополенька моя в червоній косинці - Айтматов Чингіз

Час був гарячий — весна, колгоспи після вересневого Пленуму набирали сили. Завзято вони взялися до справи, а техніки було мало. Частину наших автобазівських машин посилали на допомогу колгоспам. Особливо новаків завжди по колгоспах ганяли. Ну й мене теж. Тільки налагоджусь, було, в рейси по трасі, як знову знімають і гайда по аїлах. Я розумів, що справа ця важлива, потрібна, та все ж таки я шофер, машину жалко було, хвилювався за неї, мовби це не їй, а мені самому доводилося по вибоїнах трястися і місити грязюку на степових дорогах. Таких доріг і уві сні не побачиш....

Так от, їду я якось до колгоспу — шифер віз для нового корівника. Аїл цей у передгір'ї, і дорога тягнеться через степ. Все йшло гаразд, дорога протряхала вже, до аїлу як рукою подати лишилося, і раптом загруз я, переїяїджаючи через якийсь арик. Дорогу тут з весни так збили, покремсали колесами, що верблюд потоне — не знайдеш. Я туди, сюди, по-всякому приладжувався — нічого не виходить. Присмоктала земля машину, і хоч би тобі що, держить, мов кліщами. До того ж з досади я так крутонув руль, що десь заклинило тягу, довелося лізти під машину... Лежу собі там весь у багні, спітнілий, кляну дорогу на всі заставки. Чую, хтось іде. 3НИЗУ мені видно тільки гумові чоботи. Чоботи підійшли, зупинилися навпроти і стоять. Зло взяло мене — кого це принесло і чого тут видивлятися, цирк тутечки, чи що.

— Ану проходь, не стій над душею! — крикнув я з-під машини. Краєм ока помітив поділ плаття, стареньке таке, в гною забруднене. Видно, якась стара баба чекає, щоб підвіз до аїлу. — Проходь собі, бабусю! — попросив я.— Мені ще довго загоряти тут, не діждешся...

Вона мені у відповідь:

— А я не бабуся.

Сказала якось зніяковіло, наче з посмішечкою.

— А хто ж? — здивувався я.

— Дівчина.

— Дівчина? — Я скоса глянув на чоботи, спитав, щоб попустувати: — А гарненька?

Чоботи переступили на місці, зробили крок убік, збираючись іти. Тоді я хутко вибрався з-під машини. Дивлюся, справді стоїть струнка дівчина з суворими нахмуреними бровами, в червоній косинці і великому, батьковому, видно, піджаці, накинутому на пле-'чі. Мовчки дивиться на мене. Я й забув, що сиджу на землі, що сам весь в грязюці і глині.

— Нічого собі! Гарна, — посміхнувся я. Вона й справді була гарна. — Туфельки б тільки! — пожартував я, підводячись з землі.

Дівчина раптом круто повернулася і не оглядаючись швидко пішла дорогою.

Чого це вона? Образилася? Мені стало не по собі. Спохва-тився, кинувся був наздоганяти її, потім вернувся, швидко зібрав інструмент і вскочив у кабіну. Ривками, то взад, то вперед почав розкачувати машину. Наздогнати її — більше я ні про що не думав. Мотор ревів, машину трясло й водило з боку в бік, але вперед я не просунувся ні на крок. А дівчина йшла все далі й далі. Я закричав, сам не знаючи кому, під буксуючі колеса:

— Відпусти! Відпусти, кажу. Чуєш?

, 3 усієї сили вижав акселератор, машина поповзла-поповзла Зі стогоном і просто чудом якимось видерлася з трясовини. Як я зрадів! Помчав дорогою, витер хусткою грязь з обличчя, пригладив волосся. Порівнявшись з дівчиною, загальмував, і казна-звідки це у мене взялося, з отаким шиком, майже лежачи на сидінні, розчинив дверці:

— Прошу! — і руку простягнув, запрошуючи до кабіни. Дівчина не зупиняючись йде собі далі. От тобі й маєш! Від

хвацькості моєї й сліду не лишилося. Я знову наздогнав її, цього разу попросив вибачити мені і сісти в машину.

— Ну, не гнівайтесь! Я ж так, по-простому... Сідайте! Але дівчина нічого не відповіла.

Тоді я обігнав її, зупинив машину поперек дороги. Вискочив З кабіни, забіг з правого боку, відчинив дверці і стояв так, не приймаючи руки. Вона підійшла, недовірливо дивлячись на мене, от, мовляв, причепився. Я нічого не говорив, ждав. Чи то вона пожаліла мене, чи ще чомусь — похитала головою і мовчки сіла в кабіну.

Ми рушили.

Я не знав, як почати з нею розмову. Знайомитися й розмовляти з дівчатами мені не вперше, а тут чогось сторопів. Чого б це, спитати? Кручу собі баранку, поглядаю крадькома. На шиї у неї легесенькі, ніжні завитки чорного волосся. Піджак сповз з плеча, вона притримує його ліктем, сама відсунулася далі, боїться зачепити мене. Очі дивляться суворо, а з усього видно, що ласкава. Лице відкрите, лоба хоче нахмурити, а він не хмуриться. Нарешті вона теж глянула обережно в мій бік. Ми зустрілися поглядами. Усміхнулася. Тоді я наважився заговорити:

— А ви чого це зупинилися там, коло машини?

— Хотіла допомогти вам, — відповіла дівчина.

— Допомогти? — засміявся я. — А й справді ж допомогли! Коли б не ви, сидіти б мені там до вечора... А ви завжди ходите цією дорогою?

— Еге ж. Я на фермі працюю.

— Це добре! — зрадів я, але зараз же поправився. — Дорога хороша! — І якраз у цю хвилину машину так трясонуло в ковдо-бині, що ми штовхонули одне одного плечима. Я крякнув, почервонів, не знаючи, куди очі подіти. А вона розсміялася. Тоді і я не витримав, зареготав.

— А мені я; не хотілося їхати в колгосп! — признався я крізь сміх. — Знав би, що по дорозі таку помічницю зустріну, не лаявся б з диспетчером... Ах, Ільясе, Ільясе! — докорив я собі. — Це мене так звуть, — пояснив їй.

— А мене звуть Асель...

Ми під'їжджали до аїлу. Дорога пішла рівніша. Вітер бив у вікна, зриваючи косинку з голови Асель, куйовдив їй волосся. Ми мовчали. Нам було хороше. Виходить, буває легко й радісно на душі, якщо поруч, майже торкаючись ліктем, сидить людина, про яку ти ще годину тому нічого не знав, а тепер чомусь хочеться тільки про неї й думати... Не знаю, що було на душі в Асель, але очі її усміхалися. їхати б нам довго-довго, щоб ніколи не розлучатись... Та машина йшла вже вулицями аїлу. Раптом Асель злякано спохватилася:

— Зупиніть, я зійду! Я загальмував.

— Ви тут живете?

— Ні, — вона чомусь захвилювалася, занепокоїлась. — Але я краще тут зійду.

— Чого ж? Я вас прямо додому підвезу! — Я не дав їй перечити, поїхав далі.

— Оце тут, — заблагала Асель. — Спасибі!

— Будь ласка! — пробурмотів я і не стільки яіартома, а скоріше всерйоз додав: — А якщо я завтра там знову застрягну, до-ПОМОЯІЄТЄ?

Вона не встигла відповісти. Хвіртка відчинилася, і на вулицю вибігла чимсь стурбована літня жінка.

— Асель! — крикнула вона. — Де ЯІ ТИ пропадаєш, бий тебе сила божа! Нди переодягайся хутчій, старости приїхали! — додала вона пошепки, прикривши рот рукою.

Асель зніяковіла, впустила підя^ак з плеча, потім підхопила його і покірливо пішла за матір'ю. Біля хвіртки вона обернулася, глянула, але хвіртка одразу ж захлопнулась. Я лише тепер помі-

тив па вулиці біля конов'язі осідланих спітнілих коней, що прийшли, видно, здалека. Трохи підвівся за рулем, заглянув через дувал '. У дворі біля вогнища сновигали жінки. Димив великий мідний самовар. Двоє чоловіків білували під навісом баранячу тушу. Так-так, старостів приймали тут як належить. Мені нічого не лишалося робити. Треба було їхати розвантажуватись.

На кінець дня повернувся на автобазу. Вимив машину, загнав її в гараж. Довго порався, все знаходив якесь діло. Не розумів, чому так близько до серця сприйняв я сьогоднішній випадок. Всю дорогу лаяв себе: "Ну, чого тобі треба? Що ти за дурень? Хто вона тобі зрештою? Наречена? Сестра? Чи ти ба, зустрілися випадково на дорозі, підвіз додому і вже переживаєш, пемов освідчилися в коханні. А може, вона й думати про тебе не хоче. Потрібен ти їй дуже! Жених у неї законний, а ти ніхто! Шофер З дороги, сотні таких, не назнайомишся... Та й яке ти маєш право чогось сподіватись: люди сватаються, весілля буде у них, а ти при чому? Плюнь на все. Крути собі баранку, та й годі!.."

Але біда була в тому, що як я не умовляв себе, а забути Асель не міг.

Робити біля машини вже нічого було. Піти б мені в гуртожиток, він у нас веселий, бучний, червоний куток є, а я — ні. Самому хочеться побути. Приліг на крило машини, руки заклав за голову. Недалечко длубався під машиною Джантай. Був у нас шофер такий. Висунувся з ями, гмикнув:

— Про що мрієш, джигіте?

— Про гроші! — відповів я сердито.

Не любив його. Жмикрут першого гатунку. Хитрий і заздрісний. Він і в гуртожитку не жив, як інші, а у хазяйки якоїсь на. квартирі. Подейкували, женитися обіцяв їй, як-не-як — свій будинок матиме.

Я відвернувся. У дворі, біля того місця, де машини мили, весело метушилися наші хлопці. Хтось виліз на кабіну і з брандспойта поливав шоферів, що чекали черги. Регіт лунав на всю-автобазу. Струмінь потужний, як ударить — захитаєшся. Хлопця хотіли стягти з кабіни, а він пританцьовує собі, періщить по спинах, наче з автомата, кепки збиває. Рантом струмінь • метнувся^ вгору, вигнувся в сонячному промінні, мов райдуга. Дивлюся, там, де струмінь підноситься догори, стоїть Кадіча, наш диспетчер. Ця не побіжить. Триматися вона вміла гідно, до неї так просто не підступиш. І зараз вона стояла, нічого не боячись, спокійно. Не-

1 Дувал — глинобитна огорожа.

Зачепиш, мовляв, куди там тобі! Відставила отак ногу в чобітку, а сама волосся приколює, шпильки в зубах держить, посміхається. Дрібні сріблясті бризки падають їй на голову. Хлопці регочуть, під'юджують парубчака на кабіні:

— Дай їй по кузову!

— Торорохни!

— Стережися, Кадіче!

Але парубчак не насмілювався облити її, тільки грався струменем довкола Кадічі. Я б на його місці обдав її водою від голови до ніг, і, мабуть, Кадіча не сказала б мені й слова, посміялась би, та й годі. Я завжди помічав, що до мене вона ставилася не так, як до інших, робилася податливішою, трохи капризною. Любила, коли я, заграючи, гладив її по голові. Мені подобалося, що вона завжди сперечалася, лаялась зі мною, але швидко здавалася, навіть коли я був неправий. Іноді водив її до кіно, проводжав: мені було по дорозі до гуртояштку. В диспетчерську до неї заходив запросто в кімнату, а іншим вона дозволяла звертатись тільки у віконце.

Та зараз мені було не до неї. Нехай собі пустують.

Кадіча заколола останню шпильку.

— Ну, годі, погралися! — наказала вона.

— Слухаю, товаришу диспетчер! — парубчак на кабіні козирнув. Його з реготом стягли звідти.

А вона попрямувала до нас у гараж. Зупинилася біля машини Дя^антая, здається, шукала когось. Мене вона не одразу помітила, бо я був за сіткою, що поділяла гараж на відсіки.