Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Модеста помітила, що з поетового обличчя не сходив стурбований вираз. Цей розумний чоловік намагався усім догодити: то розсмішити когось словом, то здивувати несподіваною думкою, то полестити компліментом котромусь із можновладців, у чиєму середовищі Каналіс так прагнув утриматись. Одне слово, павич розгубив тут усі пера із свого пишного хвоста.
Надвечір Модеста відвела обер-шталмейстера у куток вітальні, де вони сіли на канапу. Вона хотіла покласти край його домаганням, яких не могла більше заохочувати, не втративши поваги до самої себе.
— Якби ви знали мене краще, пане герцог,— сказала вона йому,— ви зрозуміли б, наскільки я зворушена вашою увагою. Але саме тому, що я глибоко шаную ваш характер і ціную ваше добре серце, я не хотіла б завдати бодай найменшої рани вашому самолюбству. Ще перед тим як ви приїхали до Гавра, я щиро всім серцем і назавжди покохала чоловіка, гідного любові, хоча для нього моє почуття поки що таємниця. Але знайте — і тут я говоритиму з вами відвертіше, ніж звичайно говорять дівчата,— що якби я не була зв'язана цими добровільними узами, мій вибір зупинився б тільки на вас, так багато знайшла я у вашій душі шляхетних чеснот і чудових якостей. Кілька слів, що вихопилися у вашої сестри й тітки, змусили мене зважитися на цю розмову. Якщо ви вважатимете за потрібне, то завтра ж таки, ще до від'їзду на лови, мати викличе мене додому, пославшись на своє нездужання. Без вашої згоди я не хочу брати участь у святі, яке влаштували ви, тим більше, що я можу виказати свою таємницю й завдати вам прикрості, образивши вашу гордість. Ви спитаєте, чому ж тоді я сюди приїхала? Я не могла не прийняти запрошення. Будьте великодушні й не ставте мені за провину мою цілком природну цікавість. Вичерпавши цю делікатну тему, я хотіла б сказати вам і дещо інше. В моїй особі й у особі мого батька ви придбали надійніших друзів, аніж гадаєте. А що багатство було найпершою спонукою, яка привела вас до мене, то я хочу сказати вам — аж ніяк не прагнучи втішити вас цією звісткою за сподіяну прикрість, яку ви з чемності назвете, звичайно, невтішною,— що мій батько зацікавився болотами в Ерувілі. Його друг Дюме вважає цю справу цілком здійсненною і вже зробив перші кроки для утворення комерційного товариства, що займеться осушуванням ваших земель. Гобенгейм, Дюме і мій батько готові вкласти у це підприємство півтора мільйона, а решту необхідної суми обіцяють зібрати; завдяки своєму високому авторитету в діловому світі, вони легко переконають інших комерсантів у доцільності такого вкладення капіталу. Хоч я і не матиму честі стати герцогинею д'Ерувіль, зате майже певна, що надам вам змогу одного дня обрати її у тих вищих сферах, до яких вона повинна належати. О, дозвольте мені закінчити,— сказала вона у відповідь на заперечний жест герцога.
— Судячи з хвилювання, яке написане на обличчі твого брата,— говорила в цю мить стара панна д'Ерувіль племінниці,— неважко здогадатися, що у тебе вже є сестра...
— Усе це я вирішила, пане герцог, ще в день нашої першої верхової прогулянки, коли почула ваші нарікання на стан своїх справ. Того ж таки дня я визначила і свою долю. Ось що я хотіла вам сказати. Хоч ви й не знайшли дружини в Інгувілі, ви знайшли там друзів, якщо тільки захочете вважати нас своїми друзями...
Цю маленьку промову Модеста обміркувала заздалегідь і виголосила її з такою чарівною щирістю, що сльози набігли на очі обер-шталмейстерові; він схопив Модестину руку й поцілував її.
— Залиштеся тут, поки триватимуть лови,— сказав він.— Мої аж надто скромні якості привчили мене до таких відмов. Я приймаю вашу дружбу і дружбу полковника, але перш ніж відповісти на великодушну пропозицію вашого батька, дозвольте мені звернутися до людей обізнаних і з'ясувати, чи осушування Ерувільських боліт не надто ризиковане діло, чи воно принесе прибуток тій компанії, про яку ви говорите. Ви шляхетна дівчина, і хоч мені й прикро бути для вас лише другом, але я пишатимуся вашою дружбою і завжди у разі потреби доведу вам свою відданість.
— В будь-якому випадку, пане герцог, нехай ця розмова залишиться між нами. Якщо я не помилилася у своєму виборі, я оголошу його тільки після одужання матері — я хочу, щоб її перший погляд благословив мого судженого і мене.
— Любі дами, я згадав, що дехто з вас має намір виїхати на лови разом з нами,— сказав у кінці вечора князь де Кадіньян.— Тому вважаю за свій обов'язок попередити вас: якщо ви бажаєте з'явитись у образі Діани, то й прокинутися ви повинні, як справжні Діани, тобто вдосвіта. Збір призначено о пів на дев'яту. За своє довге життя я зустрічав жінок, що виявляли навіть більше мужності, ніж чоловіки, але тієї мужності вистачало в них на дуже короткий час. А завтра вам доведеться проявити і впертість, і витривалість, бо ми проведемо весь день у сідлі за винятком короткого перепочинку, коли чогось перекусимо нашвидкуруч, як справжні мисливці. Чи лишаєтеся ви при своєму намірі показати себе відважними амазонками?
— Я змушена прийняти ваші умови, князю,— тонко зауважила Модеста.
— Я за себе відповідаю,— сказала герцогиня де Шольє.
— Ну, а мою дочку я знаю. Діана гідна свого імені,— провадив князь.— Отже, всі ви троє палко бажаєте взяти участь у грі... Але щоб зробити приємність пані де Верней, її дочці та всім, хто залишається тут, я докладу всіх зусиль, щоб вигнати оленя на берег ставка.
— Не тривожтеся, любі дами, "сніданок нашвидкуруч" буде сервіровано в розкішному наметі,— сказав князь де Лудон, коли обер-єгермейстер вийшов з вітальні.
Наступного ранку погода провіщала чудовий день. Коли почало розвиднятися, небо було ще затягнуте напівпрозорим сірим серпанком, але де-не-де прозирали чисті плями голубого неба, яке десь над полудень мало цілком прояснитися, бо північно-західний вітер уже гнав геть легкі клапті хмар.
Першими виїхали на місце збору обер-єгермейстер, князь Лудон і герцог де Реторе, бо під їхньою опікою не було дам. Озираючись назад, вони могли бачити крізь прозоре марево туману вежі та біле громаддя замку, що виступало на червоно-коричневому тлі листя — в такий колір забарвлюються дерева наприкінці ясної нормандської осені.
— Нашим дамам пощастило,— сказав, звертаючись до князя, герцог де Реторе.
— Хоч вони учора й вихвалялися, але думаю, що нам випаде прикрість полювати сьогодні без них,— зауважив обер-єгермейстер.
— Авжеж, якби в кожної з них не було залицяльника,— заперечив герцог.
У цю мить наші завзяті мисливці — а князь де Лудон та герцог де Реторе належать до племені немвродів124 і їх вважають кращими стрільцями серед усіх вельмож Сен-Жерменського передмістя — почули крики гучної суперечки і поскакали чвалом до місця збору, призначеного біля узлісся, на круглій галявинці, прикметною ознакою якої була вкрита мохом піраміда. А суперечка там виникла ось чому. Князь де Лудон, що хворів на англоманію, надав у розпорядження обер-єгермейстера англійський мисливський виїзд. Отож з одного боку галявинки розташувався тепер головний доїжджачий князя — молодий англієць, низенький на зріст, білявий, блідий, з нахабним і флегматичним виразом обличчя, який майже не вмів розмовляти французькою і чий одяг свідчив про охайність, властиву всім англійцям, навіть тим з них, хто належить до найнижчих шарів суспільства. Джон Беррі був у куцому вузькому сюртучку з яскраво-червоного сукна із срібними ґудзиками, прикрашеними гербом роду де Верней, у білих шкіряних рейтузах, у чоботях із закотами, в смугастому жилеті, з краваткою і в чорному оксамитовому плащі. В руці він тримав невеличкий гарапник, а на лівому боку в нього висів на шовковій шворці мідний ріг. Головного доїжджачого супроводжували два великі мисливські пси, чистопородні хорти білої масті із світло-коричневими підпалинами, довгоногі, з гострими мордами, з вузькою головою і маленькими вухами, які стриміли сторч. Цей доїжджачий, один з найвідоміших у тому графстві, звідки князь виписав його за високу ціну, керував мисливським виїздом, де було п'ятнадцять коней і шістдесят породистих англійських собак, що обійшовся у величезні гроші герцогові де Вернею, який сам мало цікавився полюванням, але прощав синові цю воістину королівську пристрасть. Підлеглі англійця з кіньми й собаками трималися віддалік, дотримуючись цілковитої тиші.
Так от, коли Джон з'явився на місце збору, він побачив, що його випередили троє доїжджачих, за якими в екіпажах привезли дві зграї королівських собак. То були найкращі доїжджачі князя де Кадіньяна і як своїм французьким вбранням, так і своєю вдачею вони являли цілковиту протилежність представникові зухвалого Альбіону. Улюбленці князя були в пласких і широких трикутних капелюхах із загнутими крисами, з-під яких виднілися засмаглі, обвітрені, зморшкуваті обличчя з блискучими очима, усі троє мали напрочуд сухорляві, худі й жилаві тіла, як то й годиться людям, чия єдина пристрасть — полювання. Кожен з них мав при собі великий мисливський ріг у стилі Дамп'єра, обвинутий до самого розтруба зеленою саржевою тасьмою, і стримував своїх собак окриками та поглядом. То був гурт підданих, у чиїй вірності не доводилося сумніватись. Всі собаки були з білими, брунатними або чорними плямами, але кожна виділялася тільки їй притаманною фізіономією, наче солдат наполеонівської армії. При найменшому шарудінні очі у всієї зграї зблискували, мов діаманти. Була тут собака, привезена з Пуату — короткозада, широкогруда, з короткими лапами, з довгими вухами; і собака з Англії — хорт білої масті, сухоребрий, з підтягнутим животом, з маленькими вухами. Молоді собаки нетерпеливились і щохвилини ладні були завовтузитись, тоді як старі, вкриті рубцями пси спокійно лежали, поклавши голову на передні лапи, і дослухалися до найменшого шереху.
Коли з'явилися англійці, королівські єгері та собаки переглянулись між собою, мовби запитуючи одне в одного: "То ми не самі полюємо? Чи не зашкодить це честі слуг його величності?"
Почалося з жартів і під'юджувань, але слово за слово — і спалахнула справжня суперечка між старим Жакеном Ларулі, головним доїжджачим серед французів, та молодим остров'янином Джоном Беррі.
Обидва князі відразу здогадалися про причину сварки.
