Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Хоч ви колись уже й надівали маску, але я не думаю, щоб у вас вистачило ницості сказати мені неправду тепер...
Почувши слово "ницість", Ернест зблід.
— Ви не знаєте жалю!
— Можу я сподіватися на вашу щирість?
— Ви маєте право ставити мені таке принизливе запитання,— відповів він ледь чутно, майже не дихаючи від гучного серцебиття.
— Тоді скажіть, ви показували мої листи Каналісу?
— Ні, мадмуазель, я дав їх прочитати лише полковникові і тільки для того, щоб виправдатися перед ним, щоб він зрозумів, як виникло моє почуття до вас і наскільки щирими були мої спроби вилікувати вас від ілюзій.
— Але як вам спало на думку вдатися до такого негідного маскараду? — нетерпляче спитала вона.
Лабрієр з усією відвертістю розповів їй про розмову, яка відбулася після першого Модестиного листа, про своєрідний виклик, що його він, Ернест, кинув Каналісові, висловивши добру думку про невідому йому молоду дівчину, що тяглася до слави, як квітка до сонця.
— Годі,— сказала Модеста майже схвильованим голосом.— Якщо моє серце і не належить вам, добродію, ви повернули собі мою повагу.
Ці прості слова вразили Ернеста до глибини душі. Голова в нього пішла обертом, і він схопився за кущ, мало не знепритомнівши.
Модеста, що вже була відійшла від нього, в цю хвилину оглянулась і поквапливо вернулася назад.
— Що з вами? — мовила вона і схопила його за руку, щоб він не впав.
Рука в Ернеста була холодна як лід, а обличчя біле мов полотно; уся його кров шугнула до серця.
— Пробачте, мадмуазель. Я думав, ви так мене зневажаєте...
— Але я ж і не сказала, що люблю вас...— згорда урвала його Модеста.
І вона знову покинула Лабрієра, а той, попри її жорстокі слова, раптом піднісся на небо. Він не відчував землі під ногами, дерева, здавалося, вкрилися квітами, небо стало рожевим, а повітря голубим, як у храмах Гіменея, що з'являються на сцені у п'єсах-феєріях із щасливим фіналом. Жінки в таких випадках уподібнюються до Януса: не обертаючись, вони бачать, що відбувається в них за спиною. Отож навіть у позі Ернеста дівчина помітила незаперечні ознаки почуття не менш сильного, ніж у Буча, а така любов nec plus ultra* бажань кожної жінки. І думка про те, що Ернестові настільки дорога її повага, розчулила і схвилювала Модесту.
* Найвища межа (латин.).
Каналіс відійшов від полковника і мовив, звертаючись до Модести:
— Мадмуазель, хоч ви й мало зважаєте на мої почуття, моя честь вимагає, щоб я стер із себе пляму ганьби, яку ношу ось уже кілька днів. Гляньте, що писала мені герцогиня де Шольє через п'ять днів по тому, як я сюди приїхав.
Він показав перші рядки листа, де герцогиня повідомляла про свою розмову з Монжено і про те, що хоче одружити Мельхіора з панною де Лабасті, потім відірвав початок листа і віддав Модесті.
— Решту показати я вам не можу,— мовив він, ховаючи надірваний аркуш у кишеню, — але доручаю вашій делікатності ці кілька рядків, щоб ви могли звірити почерк. Дівчина, яка запідозрила мене в ницих почуттях, здатна повірити і в змову, і в якийсь негідний та хитромудрий план. Тепер ви зрозумієте, як важливо для мене довести вам, що суперечка, яка між нами виникла, не спричинена ганебним розрахунком з мого боку. Ох Модесто,— провадив він із слізьми в голосі,— ваш поет, поет пані де Шольє, має в серці не менше поезії, ніж у думках. Ви побачите герцогиню, не осуджуйте мене до того часу.
І він пішов, залишивши Модесту геть розгубленою.
"Отакої! Таж вони обидва ангели! — подумала дівчина. — А за ангелів не виходять заміж. Отже, тільки герцог належить до простих смертних?"
— Панно Модесто, це полювання мене тривожить,— сказав Буча, підійшовши з пакунком під пахвою.— Мені наснилося, що вас поніс кінь, і я поїхав до Руана, щоб купити там іспанські вудила. Мені сказали, що такі вудила не може закусити жоден кінь. Благаю вас, скористайтеся ними; я вже показував їх полковникові, й він дякував мені більше, ніж я того заслуговую.
— Славний, любий Буча! — вигукнула Модеста, зворушена до сліз такою ніжною турботливістю.
Буча подався геть, підстрибуючи, немов щасливий спадкоємець, який щойно довідався про смерть багатого дядька.
— Татуню, любий,— сказала Модеста,— входячи до вітальні,— мені б дуже хотілося мати той прегарний хлист... Може, ви запропонуєте панові Лабрієру обміняти його на вашу картину Ван Остаде122?
Модеста нишком спостерігала за Ернестом, поки полковник звертався до нього з цією пропозицією, стоячи перед картиною, яку він колись купив у одного міщанина в Регенсбурзі — то була єдина пам'ять, що збереглася від його численних походів. Побачивши, як прудко вибіг Лабрієр із вітальні, вона сказала собі: "Він поїде на лови".
Дивна річ, але всі три залицяльники вирушили в Розамбре, сповнені надії і в захваті від незрівнянних переваг Модести.
Маєток Розамбре герцог де Верней придбав зовсім недавно на свою частку від мільярда, яку парламент асигнував вельможам-емігрантам на відшкодування земель, що перейшли у державну власність. Розамбре славиться чудовим замком, який за красою можна зрівняти з Меньєром чи Валеруа. До цієї монументальної будівлі, що вражає величчю архітектурного задуму, веде широка й довга алея, обсаджена чотирма рядами столітніх в'язів; величезний похилий двір, схожий на версальський, обнесено красивою ґратчастою загорожею й заставлено апельсиновими деревами в кадубах; обабіч брами стоять два павільйони для воротарів. З боку подвір'я замок скидається на літеру "П", бо від головної будівлі виступають два крила. Обидва поверхи замку мають по дев'ятнадцять високих вікон, розділених на невеличкі квадратні шибки й увінчані ліпними арками; простінки між віконними отворами прикрашені маленькими колонами з каннелюрами. Карниз будівлі вивершується балюстрадою, що приховує від очей дах у італійському стилі, над яким стримлять кам'яні димарі з вирізьбленим на них орнаментом у вигляді воєнних трофеїв — замок було збудовано за Людовіка XIV відкупником податків на прізвище Коттен. Стіна будівлі, обернута до парку, відрізняється від фасаду виступом у п'ять вікон з колонадою, над яким здіймається розкішний фонтан. Родина Маріньї, до якої маєток Коттена перейшов від панни Коттен, єдиної спадкоємиці свого батька, замовила Куазево виліпити для окраси фонтана схід сонця; вгорі два ангели тримають розгорнуту стрічку, на якій на честь великого короля замість колишнього девізу було вирізьблено новий: Sol nobis benignus*. Великий король надав маркізові де Маріньї, одному з найнікчемніших своїх фаворитів, титул герцога.
* Сонце ласкаве до нас (латин.).
Широкі сходи з перилами ведуть двома півколами на парадний ґанок, звідки відкривається вид на величезний ставок, такий самий завдовжки і завширшки, як і Великий канал у Версалі; між ґанком та ставком лежить моріжок, яким міг би пишатися кожний з англійських парків, оточений клумбами, де в ту пору красувалися осінні квіти. Обабіч ставка розташовані сади у французькому стилі з квітниками, алеями, з усією розкішшю, яка має на собі відбиток величного стилю Ленотра123. Ці сади з усіх боків оточує гай площею близько тридцяти арпанів, де за Людовіка XV було розбито два англійські парки. Коли дивитися з тераси, то вдалечині видно ліс, що входить до маєтку Розамбре і межує з двома іншими лісовими масивами: державним і королівським. Навряд чи десь є прекрасніший краєвид, ніж тут.
Приїзд Модести викликав певне пожвавлення в замку. Спочатку на головну алею виїхала карета з гербом Франції та кучером у королівській лівреї, а за нею чотири вершники — обер-шталмейстер, полковник, Каналіс і Лабрієр. Попереду їхав берейтор у парадній лівреї, а позаду — десятеро слуг, серед яких можна було помітити мулата й негра, і елегантна бричка полковника з двома служницями та з речами. В карету був запряжений четверик коней, а на зап'ятках стояли груми, вишукано вбрані за наказом обер-шталмейстера, якого часто обслуговують краще, ніж самого короля.
Побачивши цей Версаль у мініатюрі, вражена розкішшю, якою оточують себе великі вельможі, Модеста згадала про близьку зустріч із знаменитими герцогинями й подумала, що поруч із ними вона матиме вигляд незграбної провінціалки або претензійної дівчини з родини скоробагатька. Вона геть розгубилась і жалкувала, що погодилася взяти участь у ловах.
Та коли карета зупинилась, Модеста, на своє щастя, побачила тільки старого вельможу в білій перуці, завитій дрібненькими буклями, чиє спокійне, повне, гладеньке обличчя, схоже на обличчя добродушного ченця, світилося батьківською усмішкою, а приплющені повіки надавали йому виразу статечної гідності. Його дружина — герцогиня де Верней — жінка вельми побожна, єдина дочка багатого голови касаційного суду, що помер 1800 року, мати чотирьох дітей, своєю сухорлявою і прямою, як дрючок, постаттю скидалася на пані Латурнель, якщо тільки уява здатна надати дружині нотаря витончених аристократичних манер і величної постави абатиси.
— Вітаю тебе, люба Гортензіє,— сказала стара панна д'Ерувіль, цілуючи герцогиню з щирою симпатією, яка поєднувала ці два горді характери.— Дозвольте відрекомендувати — і вам, і нашому любому герцогові — ось цього ангела, панну де Лабасті.
— Ми стільки наслухалися про вас, мадмуазель,— сказала герцогиня,— що з великим нетерпінням чекали нагоди бачити вас у себе...
— І нам лишається тільки пожаліти за втраченим часом,— сказав герцог де Верней, уклоняючись Модесті з галантним захопленням.
Обер-шталмейстер узяв полковника під руку і, підвівши його до герцога й герцогині, з шанобливими нотками в голосі промовив:
— Граф де Лабасті.
Полковник уклонився герцогині, герцог подав йому руку.
— Ласкаво просимо, графе,— сказав хазяїн маєтку.— Ви володієте справжнім скарбом,— додав він, глянувши на Модесту.
Герцогиня взяла дівчину під руку й повела її у величезну вітальню, де біля каміна сиділо близько десятка дам. Чоловіків герцог повів на терасу, і тільки Каналіс шанобливо наблизився до величної Елеонори. Герцогиня де Шольє вишивала, сидячи за кроснами, і даючи поради панні де Верней, як краще добирати кольори.
Якби Модеста неумисне вхопилася за подушечку для голок, вона не вкололася б так боляче, як уколов її крижаний, гордовитий і зневажливий погляд герцогині де Шольє.
