Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де

Отож прошу, щоб ти допоміг мені вибратися з осиного гнізда, в яке я з дурного розуму вліз. Модеста — справжній демон; вона загнала мене в безвихідь і втішається з цього; вона тільки що натякала на уривок з листа герцогині де Шольє, який я мав дурість віддати їй; якщо вона покаже його, я ніколи не зможу помиритися з Елеонорою. Тому негайно попроси в Модести цей клаптик паперу; перекажи їй від мого імені, що я відмовляюся від будь-яких претензій на неї і більше не домагатимуся її прихильності. Я розраховую на її делікатність та дівочу порядність і прошу тільки про одне: щоб вона тут дивилася на мене так, ніби ми з нею ніколи не зустрічалися. Хай вона до мене не озивається, хай поставиться до мене з усією суворістю, і я навіть не смію просити, щоб із властивим їй лукавством вона вдала, ніби ревнує і гнівається на мене, хоча це якнайліпше послужило б моїм інтересам. Іди, я тебе зачекаю тут.

Увійшовши до вітальні, Ернест де Лабрієр помітив молодого офіцера гвардійської роти, яка стояла у Гаврі, віконта де Серізі. Той щойно прибув з Роні і привіз звістку, що її високість повинна бути присутня на відкритті парламентської сесії. Відомо, яку вагу мало це конституційне торжество, де Карл X виголосив промову, оточений усією своєю родиною, причому його сестра й дружина дофіна теж були на трибуні. Вибір гінця, посланого передати вибачення принцеси, свідчив про прихильне ставлення монарших осіб до Діани; у той час ходили розмови, що в неї до нестями закоханий цей чарівний юнак, син міністра і камер-юнкер, юнак, якого чекало блискуче майбутнє, адже він був єдиний спадкоємець величезного багатства. Щодо герцогині де Мофріньєз, то вона заохочувала поклоніння віконта лише для того, щоб підкреслити похилий вік графині де Серізі, яка, згідно з хронікою світських пліток, викрала у неї серце красеня Люсьєна де Рюбампре.

— Сподіваюся, ви зробите нам приємність і залишитеся в Розамбре,— сказала сувора герцогиня де Верней, звертаючись до молодого офіцера.

Хоча ця святенниця і прислухалася до пліток, вона поблажливо закривала очі на легковажну поведінку своїх гостей, що їх герцог завжди добирав вельми дбайливо. З чим тільки не миряться ці достойні жінки начебто для того, щоб повернути заблудлих овець на стежку доброчесності, спершу прихиливши їх до себе своїм поблажливим ставленням.

— Ми не взяли до уваги нашого конституційного правління,— сказав обер-шталмейстер,— і Розамбре втратило нагоду бути вшанованим високою честю...

— Зате ми почуватимемо себе куди невимушеніше,— сказав високий і сухорлявий дід років сімдесяти п'яти в синьому сукняному костюмі та в мисливському капелюсі, якого він не скинув з дозволу дам.

Це був не хто інший, як князь де Кадіньян, обер-єгермейстер, один з останніх французьких вельмож.

Коли Лабрієр почав пробиратися за канапою, щоб підійти до Модести й попросити її виділити йому кілька хвилин для розмови, до вітальні увійшов чоловік років тридцяти восьми, низенький, товстий і нічим не примітний з виду.

— Мій син, князь де Лудон,— сказала герцогиня де Верней Модесті, яка не змогла приховати подиву, що відбився на її юному личку, коли побачила, хто носить прізвище генерала вандейської кавалерії, знаменитого і своєю відвагою, і мученицькою смертю на ешафоті.

Теперішній герцог де Верней був третім сином у родині й один залишився живий із чотирьох дітей, завдяки тому, що батько вивіз його в еміграцію.

— Гаспаре! — покликала господиня сина.

Князь підійшов до матері, й вона відрекомендувала йому Модесту:

— Панна де Лабасті, мій друже.

Імовірний спадкоємець, чий шлюб з єдиною дочкою Деплена був уже справою вирішеною, вклонився дівчині, проте не висловив захоплення її красою, як це зробив його батько. Таким чином, Модеста дістала змогу порівняти дворянську молодь із старими вельможами; бо й старий князь де Кадіньян уже сказав їй кілька чарівних компліментів, довівши цим, що жінку він шанує не менше, ніж королівську владу. Що ж до герцога де Реторе, старшого сина пані де Шольє, відомого своєю зухвалою безцеремонністю, то, як і князь де Лудон, він уклонився Модесті майже розв'язно. Такий контраст між батьками й дітьми пояснюється, можливо, тим, що спадкоємці не почувають себе такими значними особами, як їхні предки, і уникають обов'язків, які накладає усвідомлення своєї могутності, бо відчувають, що їхня могутність лише тінь від колишньої могутності батьків і дідів. Зате представники старшого покоління зберегли манери, властиві їхній колишній величі, й тому вони скидаються на вершини гір, які ще освітлені сонцем, коли уже все навколо поринуло в морок.

Нарешті Ернестові пощастило шепнути два слова Модесті, й вона підвелася з канапи.

— Вас зараз проведуть у ваші кімнати, любонько,— сказала герцогиня, смикнувши за шворку дзвоника,— вона подумала, що Модеста хоче піти перевдягтися.

Ернест провів дівчину до парадних сходів. Він виклав їй прохання сердеги Каналіса і спробував зворушити її, описавши муки і тривогу Мельхіора.

— Розумієте, він усе ж таки її любить. Це бранець, який мріяв і не зміг розбити свої кайдани.

— Цей розважливий, холодний сухар — і любить? — недовірливо відказала Модеста.

— Мадмуазель, ви тільки вступаєте в життя і не знаєте, наскільки воно складне. Можна простити непослідовність поведінки чоловікові, який підпав під владу старої жінки, він не такий уже й винний. Подумайте, скільки жертв приніс Каналіс своєму божеству! Він посіяв надто багато, щоб тепер відмовитись від урожаю, герцогиня втілює для нього десять років турбот і щастя. Ви змусили про все забути цього поета, в якого, на жаль, більше марнолюбства, ніж гордості, та він зрозумів, що втрачає, коли зустрівся знову з пані де Шольє. Якби ви краще знали Каналіса, ви допомогли б йому. Це доросла дитина, і він може остаточно занапастити собі життя. Ви назвали його розважливим сухарем, одначе розважливості в нього не так і багато, як і в усіх поетів, до речі, людей настрою, адже вони, мов діти, ладні схопити усе, що блищить. Він любив коней, картини і прагнув слави, а тепер він продає свої полотна, щоб купити зброю та меблі в стилі Ренесансу та Людовіка XV і домагається влади. Погодьтеся, що іграшки в нього блискучі.

— Годі,— сказала Модеста і, побачивши батька, кивком підкликала його до себе, щоб узяти під руку.— Ходімо я віддам вам цей клапоть паперу, але за умови, що ви перекажете мою відповідь знаменитому чоловікові слово в слово. Скажіть йому, що я зглянулася на його прохання і подякуйте від мого імені за ту величезну втіху, яку я дістала, бачачи, що для мене одної розігрують чи не найкращу з п'єс німецького театру. Тепер я знаю, що найвищий шедевр Гете — не "Фауст" і не "Граф Егмонт"...— А що Ернест дивився на лукаву дівчину, нічого не розуміючи, то вона провадила, весело усміхнувшись: — це "Торквато Tacco". Скажіть панові де Каналісу, щоб він перечитав цю драму. Для мене важливо, щоб ви точно переказали це своєму другові; бо йдеться не про насмішку, а про виправдання його поведінки, з тією різницею, що, як я сподіваюся, внаслідок безумств Елеонори він тільки набереться розуму.

Старша покоївка герцогині відвела Модесту та її батька до призначених їм покоїв, де Франсуаза Коше уже встигла навести лад. Витончена розкіш цих кімнат вразила полковника, а Франсуаза повідомила йому, що для гостей у замку є аж тридцять окремих апартаментів, обставлених з не меншим смаком.

— Ось таким я уявляю собі маєток,— сказала Модеста.

— Граф де Лабасті збудує для тебе не гірший замок, — відповів полковник.

— Візьміть, добродію,— мовила Модеста, передаючи Ернестові клаптик паперу.— Ідіть, заспокойте нашого друга.

Вираз "нашого друга" схвилював Лабрієра. Він поглянув на Модесту, намагаючись відгадати, умисне чи випадково заговорила вона про цю спільність почуттів. Дівчина зрозуміла його німе запитання і додала:

— Ну йдіть же, ваш друг чекає.

Лабрієр густо почервонів і вийшов, охоплений невпевненістю, тривогою та неспокоєм, почуттями, які завдають ще більше болю, ніж розпач. Коли людина щиро закохана наближається до свого щастя, вона почуває себе так, ніби опинилася в тому місці, яке католицька поезія назвала переддвер'ям раю — там, де стелеться чорний морок, де грішників чекають нестерпні муки і де лунають останні зойки, сповнені невтішної туги.

Через годину, перед обідом, блискуче товариство зійшлося в повному складі до вітальні. Одні грали у віст, інші розмовляли, жінки вишивали. Обер-єгермейстер почав розпитувати Шарля Міньйона про Китай, про його походи, про відомі провансальські родини Портандюер, Естора і Мокоб. Дорікнув, що той не спробує піти на військову службу — мовляв, нема нічого легшого, як у його чині полковника імператорської гвардії влаштуватись у гвардію королівську.

— Людина з вашим ім'ям і багатством не може поділяти поглядів нинішньої опозиції, — сказав князь де Кадіньян, усміхаючись.

Це добірне товариство подобалося Модесті. Потрапивши в нього і бачачи, як поводять себе світські жінки, вона швидко засвоїла вишуканість аристократичних манер, чого інакше їй бракувало б усе життя. Покажіть годинника хлопцеві, що вродився годинникарем, і він одразу збагне весь устрій механізму, бо в нього негайно прокинуться закладені в нього природою здібності. Так само й Модеста легко зрозуміла, чим відрізняються від інших жінок герцогині де Мофріньєз і де Шольє. Все було для неї відкриттям у цьому світі, де дівчина з буржуазної родини навчилася б тільки кумедно мавпувати великосвітські манери. Завдяки своєму походженню, освіті та вихованню Модеста легко зуміла взяти потрібний тон і відчути різницю між світом аристократії та буржуазним середовищем, між провінцією і Сен-Жерменським передмістям Парижа. Вона розрізнила майже невловні відтінки, збагнула, в чому секрет чарів світської дами і дійшла висновку, що ця наука їй цілком до снаги. Вона також побачила, що на цьому Олімпі її батько та Лабрієр неабияк виграють у порівнянні з Каналісом. Зрікшися своєї істинної і незаперечної переваги — переваги розуму, великий поет перетворився усього-на-всього на чиновника, що домагається посади посла, орденської стрічки і тому мусить догоджати всім вельможам вищого світу. Не маючи таких амбіцій, Ернест де Лабрієр залишався самим собою, тоді як Мельхіор став нагадувати, як то кажуть, хлопчика на побігеньках: він підлещувався до князя де Лудона, до герцога де Реторе, до віконта де Серізі, до Жоржа де Мофріньєза, він тримався як людина, що не сміє висловити власну думку, й дуже відрізнявся цим від полковника Міньйона, графа де Лабасті, гордого своїми заслугами і повагою імператора Наполеона.