Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де

Увійшовши до вітальні, дівчина нікого не помітила, крім цієї дами, і зразу здогадалася, хто вона. Щоб зрозуміти, на яку жорстокість здатні чарівні створіння, що їх ми так звеличуємо своєю любов'ю, треба побачити, як вони спілкуються між собою. Своїм наївним і мимовільним захватом Модеста обеззброїла б кого завгодно — тільки не Елеонору! Не знаючи, скільки років герцогині, вона подумала, що їй не більше як тридцять п'ять, але то була не перша несподіванка, з якою довелося зіткнутися Модесті.

Тим часом поет повною мірою відчув на собі гнів своєї коханки. А у гніві світська дама невблаганна і загадкова, мов сфінкс: обличчя сяє, а сама вона дихає ненавистю. Навіть королі не знають, як пробити цей сталевий обладунок витончено-холодної люб'язності. Прегарне жіноче личко всміхається, а все інше в ній — пальці, руки, тіло — непробивне, мов криця. Каналіс намагався вхопитися за цей метал, але його пальці тільки ковзали по ньому, як і його слова по серцю Елеонори. Люб'язний вираз обличчя, люб'язні фрази і люб'язні манери герцогині були тільки маскою її крижаного гніву, температура якого впала на 25 градусів нижче нуля. Шляхетна краса Модести, розпашілої після дороги і вдягненої не менш елегантно, ніж Діана де Мофріньєз, стала тим запаленим сірником, який піднесли до пороху, що накопичився в душі Елеонори за довгі години роздумів.

Кілька хвилин тому всі жінки зібралися біля вікна, щоб побачити, як виходить із карети новоявлене чудо в супроводі своїх трьох залицяльників.

— Не показуймо, що ми так цікавимося нею,— мовила пані де Шольє, вражена в саме серце словами Діани: "Вона божественна! Звідки вона взялася?"

Дами швидко відійшли в глибину вітальні, прибравши байдужого вигляду, а Елеонора відчула, як у серці в неї сичать тисячі гадюк і всі вимагають поживи.

Стара панна д'Ерувіль прошепотіла герцогині де Верней з очевидним наміром, щоб її почули:

— Елеонора не дуже привітно зустріла свого великого Мельхіора.

— Герцогиня де Мофріньєз вважає, що між ними повіяло холодом,— простодушно відповіла Лаура де Верней.

Хіба не влучна ця фраза, що її так часто повторюють у світському товаристві? В ній відчувається подих полярних снігів.

— А чому? — спитала Модеста в цієї чарівної дівчини, що тільки два місяці тому вийшла з пансіону монастиря Святого серця.

— Знаменитий чоловік,— відповіла побожна стара герцогиня, давши знак дочці, щоб та замовкла,— не написав їй жодного разу за два тижні перебування в Гаврі, а він же сказав їй, ніби їде туди, щоб підлікувати здоров'я...

На ці слова Модеста мимоволі здригнулася, що вельми здивувало Лауру, Елену і стару панну д'Ерувіль.

— А в цей час,— провадила побожна герцогиня,— Елеонора домагалася для нього стрічки командора та призначення послом у Баден.

— Як це непорядно з боку Каналіса, адже він усе завдячує їй,— зауважила стара панна д'Ерувіль.

— А чому пані де Шольє не приїхала до Гавра? — наївно спитала Модеста в Елени.

— Дитино моя, та вона радше убити себе дозволить, аніж зронить хоч слово,— сказала герцогиня де Верней.— Погляньте на неї! Справжня королева! Вона всміхалася б і поклавши голову на плаху, як Марія Стюарт. До речі, в жилах Елеонори справді тече кров Стюартів.

— А вона йому не писала? — поцікавилася Модеста.

— Діана сказала мені,— відповіла герцогиня де Верней, яку стара панна д'Ерувіль штовхнула ліктем, заохочуючи до дальшої відвертості,— що десять днів тому, отримавши запізнілого листа від поета, Елеонора послала йому різку, вбивчу відповідь.

Почувши це, Модеста почервоніла від сорому за Каналіса, і їй захотілося помститись, але не просто розтоптати його ногами, а вдатися до однієї з лукавих жіночих витівок. Вона гордо подивилася на герцогиню де Шольє. То був погляд, позолочений вісьмома мільйонами.

— Пане Мельхіор! — покликала вона.

Усі жінки попідводили голови й дивилися то на герцогиню, яка, сидячи за вишиванням, упівголоса розмовляла з Каналісом, то на невиховане молоде дівча, яке мало зухвалість урвати розмову між посвареними закоханими, що саме з'ясовували свої взаємини. А це ж не заведено в світському товаристві! Діана де Мофріньєз похитала головою, мовби кажучи: "Що ж, дівчисько має на це право!" І тоді всі дванадцять дам заусміхалися, перезираючись між собою, бо всі вони заздрили цій п'ятдесятишестирічній жінці, ще досить гарній, щоб черпати втіхи із загальної скарбниці й ставати на перешкоді молодим. Мельхіор кинув на Модесту роздратований, але водночас стривожений погляд, прибравши виразу пана, невдоволеного зухвалою витівкою слуги, а герцогиня опустила голову рухом левиці, яку потурбували під час бенкету; та хоч вона дивилася тільки на полотно, її очі метали блискавки на поета, і вона вгороджувала йому в серце одну гостру шпильку за іншою, причому кожне її слово таїло в собі потрійну образу.

— Пане Мельхіор! — повторила Модеста дзвінким і владним голосом жінки, яка має право вимагати послуху.

— Що, мадмуазель? — запитав поет.

Він був змушений підвестись, але затримався напівдорозі між кроснами, що стояли поблизу вікна і каміном, біля якого разом з господинею дому сиділа на канапі Модеста. Болісні думки завирували в душі цього шанолюба, коли він відчув на собі пильний погляд Елеонори! Скоритися Модесті означало, що все назавжди буде закінчено між поетом і його високою заступницею. Не послухатися дівчини? — тоді він привселюдно визнає свою рабську залежність і знищить усі переваги, які здобув ціною двадцятип'ятиденної ницості, порушить закони елементарної ввічливості. Чим безглуздішим видавався такий вчинок Каналісові, тим наполегливіше вимагала його герцогиня. Краса й багатство Модести у зіставленні з впливом та правами Елеонори робили цю картину боротьби між людиною та її честю не менш трагічною, ніж загибель матадора на арені іспанського цирку. В Каналіса мало серце не розірвалося, воно калатало в нього, як у азартного картяра, коли за якісь п'ять хвилин має вирішитися його доля: забагатіє він чи загине.

— Панна д'Ерувіль так мене квапила, що я забула в кареті хустинку...— сказала Модеста, звертаючись до Каналіса.

Каналіс судорожно випростався.

— А в тій хустинці,— провадила Модеста, не звертаючи уваги на нетерплячий порух поета,— у мене зав'язаний ключик від гамана, в якому лежить клаптик дуже важливого листа. Будьте ласкаві, Мельхіоре, звеліть, щоб мені принесли мою хустинку...

Опинившись між ангелом і тигром, однаково розлюченими, Каналіс смертельно зблід і більше не вагався. Тигр видався йому менш небезпечним, і він уже наготувався дати відповідний наказ лакею, коли раптом у дверях вітальні з'явився Лабрієр, і поетові привиділося, що то сам архангел Михаїл явився йому з небес.

— Ернесте, ти якраз потрібен панні де Лабасті,— мовив поет і поквапно опустився на стілець поруч із кроснами.

А Ернест кинувся до Модести, навіть не вклонившись нікому. Та він нікого і не бачив, крім неї. Він з видимою радістю вислухав її прохання і стрімголов вибіг з вітальні, здобувши таємне схвалення усіх дам.

— Яка роль — для поета! — сказала Модеста, звертаючись до Елени і показуючи на кросна, за якими, сама не своя від люті, трудилася герцогиня.

— Якщо ти з нею заговориш, якщо подивишся на неї бодай один раз, усе скінчено між нами,— тихо казала Каналісові Елеонора, чий гнів не вщух і після mezzo termine* Ернеста.— І затям собі добре: коли я піду, інші очі стежитимуть за тобою!

* Втручання (іт.).

Сказавши це, герцогиня де Шольє, жінка середнього зросту, але трохи розповніла, як усі красуні, що розміняли шостий десяток, підвелася і легко ступаючи своїми маленькими, стрункими, немов у сарни, ніжками, попрямувала до гуртка Діани де Мофріньєз. Незважаючи на округлість форм, у ній відчувалася дивовижна витонченість, притаманна жінкам, які наділені міцними нервами — невичерпним джерелом снаги і здоров'я. Інакше годі було пояснити легкість її ходи, позначену печаттю ні з чим не зрівняної шляхетності. Лише жінки, чий родовід починається з часів Ноя, можуть триматися так велично, як Елеонора, будучи тілистими, мов селянки. Мабуть філософ пожалів би покоївку Філоксену, милуючись туго затягнутою талією герцогині і продуманим до найменших дрібниць вранішнім туалетом, який вона носила з елегантністю королеви, з невимушеністю молодої дівчини. Своє густе непофарбоване волосся Елеонора досі заплітала в коси, сміливо укладаючи їх вінцем навколо голови і гордо виставляла напоказ білосніжну шию, груди, наче вирізьблені з мармуру плечі і сліпучі оголені руки з тонкими, уславленими своєю красою пальцями. Модеста, як і всі суперниці герцогині, впізнала в ній одну з тих жінок, про яких кажуть: "Куди нам усім до неї!" І справді, в Елеонорі легко було впізнати одну з вельможних дам, що їх тепер рідко зустрінеш у Франції. Спробувати пояснити, чому такою величною здавалася посадка її голови, таким граційним і витонченим вигин шиї, такими плавними рухи, такою гордовитою постава, таким гармонійним весь її вигляд, такими витонченими манери, які жінка виховує в собі, але які здаються притаманними їй одвіку і роблять з неї бездоганне чудо природи, спробувати це пояснити означало б піддати аналізу незбагненне. Поезією жіночої вроди тішаться, як музикою Паганіні, не дошукуючись, чому вона впливає на почуття, бо причина цього в умінні зробити видимою невидиму душу. Герцогиня де Шольє нахилила голову, вітаючись із Еленою та її тіткою, а тоді сказала Діані веселим, чистим голосом, у якому не чулося найменшого хвилювання.

— Чи не пора нам одягатися, герцогине?

І попрямувала до виходу в супроводі своєї невістки та панни д'Ерувіль, які взяли її під руки. Ідучи, вона щось тихо сказала старій діві, й та пригорнула її до серця, вигукнувши:

— Ви чудо!

Що мало означати:

"Я вся у вашому розпорядженні за ту послугу, яку ви щойно нам зробили".

Стара панна д'Ерувіль повернулася до вітальні — виконувати свою роль шпига, і вже перший її погляд дав знати Каналісові, що сказані на прощання слова герцогині не були порожньою погрозою. Майбутній дипломат відчув, як мало він готовий до такої нещадної боротьби, і розум підказав йому якщо й не найкращий, то принаймні чесний вихід із становища. Коли Ернест повернувся з Модестиною хусточкою, поет узяв його під руку й вийшов прогулятися з ним по моріжку.

— Дорогий друже,— звернувся він до нього,— не скажу, що я почуваю себе страшенно нещасним, але я потрапив у безглузде становище.