Пан - Гамсун Кнут

Лагідне проміння його сходу пронизує мене наскрізь; я закидаю на плече рушницю й душа моя тихо радіє.

IV

Тоді мені дичини не бракувало; полював усе підряд: зайця, тетерука чи білу куріпку, а як випадало спускатися до узбережжя й упритул приходити до того чи того птаха, я стріляв і в нього. То була гарна пора — день довшав, повітря прозорішало; я спорядився й рушив на два дні у гори, на шпилясті верхів’я; стрів лопарів-оленярів і вони дали мені трохи жирних кавалочків сиру, що мав присмак трави. У горах я бував не раз. Повертаючись додому, я завжди підстрілював якусь пташину і запихав її в ягдташ. Я сідав і брав Езопа на швору. За милю вділ від мене лежало море; скелі були чорні і мокрі, бо з низ без угаву спадала вода, вихлюпуючи одну й ту ж скупеньку мелодію. За цими слабенькими звуками далеко в горах я не помічав, як плине час, а сидів і дивився довкруж. Ну ось, ця нескінченна мелодійка плюскоче собі в самоті, міркував я, і ніхто її не чує і не думає про неї, та однак вона плюскоче сама для себе без кінця-краю, без кінця-краю! І, чуючи той плюскіт, гори мені більше не здавалися цілковитою пусткою, іноді чинилося таке: грім стрясав землю, з котроїсь скелі зривалася брила й звалювалась у море, лишаючи за собою слід із кам’яного пороху. Тієї ж миті Езоп повертав морду проти вітру, здивовано нюшив запах смаленого й нічого не міг второпати. Коли від талого снігу потріскалися скелі, то годі було одного пострілу чи навіть лише гучного крику, щоб велетенські брили зривалися й скочувалися з гори…

Минала година, може, й більше, час просто летів. Я спустив Езопа зі швори, перекинув ягдташ на друге плече й подався додому. Смеркалося. Внизу в лісі я конче натрапляв на свою давно знайому стежину, схожу на вузеньку стрічку з чудернацькими завитками. Я поволеньки ступав кожним її завитком, поспішати було нікуди, вдома мене ніхто не ждав. Я йшов вільний, немов якийсь владар,— так уже ж повагом, як тільки хотілося. Все птаство завмерло і лише десь удалині вистукував тетерук, не вмовкаючи ні на хвилю.

Я вибрався з лісу й побачив двох людей, що йшли попереду. Я наздогнав їх: то була панна Едварда в супроводі лікаря,— я пізнав її і вклонився. Вона змусила мене показати їм мисливську рушницю, роздивилися мій компас і мій ягдташ; я запросив їх обох до себе й вони пообіцяли, що колись заглянуть.

Уже зовсім звечоріло. Я прийшов додому, затопив грубу, спік дичину й повечеряв. Завтра знов буде день…

Всюди тихо, хоч маком сій. Цілий вечір лежу й дивлюся у вікно. Понад полем і понад лісом покоїлося якесь казкове сяємо, сонце сіло, вибарвивши небокрай густим червоним світлом, ніби застиглими фарбами. Небо було чисте від хмар; я не міг відірвати погляду від цього ясного моря, і мені здавалося, начебто я лежав віч-на-віч із дном світу й моє серце аж тремтіло перед цим оголеним дном, відчуваючи там свою домівку. Господи, мовив я подумки, чого це небосхил увечері прибирається в фіолети й золото? Чи немає, бува, на самім верху всесвіту якогось величного свята з зоряною музикою та з плаванням річками на човнах? Мабуть, що є! І я, заплющивши очі, гайнув плавати на тих човнах, а думки одна за одною снувалися в моїй голові…

Так збіг не один день.

Я тинявся околицями й спостерігав, як сніг перетворювався на воду і як скресав лід. Кілька днів, коли в моїй хатині вже було вдосталь їжі, я жодного разу не стріляв із рушниці, просто блукав на волі й бив байдики. Хоч куди б я поткнувся, однаково було на що подивитись і було що послухати, щодня все потроху мінялося, навіть чагарі верболозу і ялівець очікували весни. Скажімо, заглянув я до млина, а він іще не розмерзся; однак за стільки Божих літ земля круг нього втопталася й свідчила про те, що люди сюди приносили клунки зерна на своїх спинах і тут їм мололи борошно. Я повештався, ніби між людьми, на стінах було повирізувано повно літер і дат.

Ото так!

V

Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба трішечки, задля своєї втіхи і щоб убити час, розкажу-но я про те, як два роки тому надійшла весна і яке тоді було довкілля. Злегка пахли земля і море, від торішнього, перепрілого в лісі листя доносився терпкуватий дух сірководню, сороки літали з гілочками й мостили гнізда. Ще днів зо два — і розлилися й запінилися струмки, де-не-де з’явилися метелики кропив’янки і рибалки верталися додому зі своїх бухт. Прибули дві купцеві яхти, переповнені рибою, і кинули якір навпроти своїх сушарень; несподівано ожив і заметушився найбільший острів, де на горі мали в’ялити рибу. Усе це я бачив зі свого вікна.

Але до хатини шум не долинав, я, як завжди, лишився сам на сам. Іноді хтось проходив мимо, я бачив ковалеву дочку Еву, на носі в якої виступило ластовиння.

— Куди це ти?— спитав я.

— У ліс по дрова,— тихо відповіла вона.

В руках Ева несла мотузку на дрова і була запнута білою хусткою. Я дивився їй услід, та вона не обернулась.

Отак збігла ціла низка днів, поки я знов когось побачив.

Весна напирала і ліс світлішав; я з великим зацікавленням стежив за дроздами, що сиділи на самих вершечках дерев, впиналися очима в сонце й кричали. Інколи вже о другій годині ночі я був на ногах, щоб трохи уловити того піднесеного настрою, що походив від птахів і звірини на сході сонця.

Напевно, весна прийшла й до мене, кров у мені немов заграла. Я сидів у хатині, збираючись оглянути свої вудлища й волосінь, але й пальцем не ворухнув, щоб за те взятися; якась радісна й незбагненна тривога обгортала мою душу. Зненацька Езоп скочив на дужі лапи й гавкнув. Хтось ішов до хати і, тільки я встиг зняти з голови свого кашкета, як до мене до дверей долинув голос панни Едварди. Вони з лікарем зайшли до мене по-дружньому, просто так, як і обіцяли.

— Так, він удома,— почув я її мову.

Едварда переступила поріг і зовсім по-дитячому подала мені руку.

— Ми й учора заходили, та не застали вас,— пояснила вона.

Едварда вмостилась на полу, що був засланий покривалом, і роззирнулась по хаті; лікар сів біля мене на довгій лаві. Ми розбалакались — жваво, як давні приятелі; до того ж я розповів їм, яка звірина водиться в лісі та якої дичини я вже не міг стріляти через заборону. Нині заборонено стріляти на тетеруків.

Лікар і тепер говорив мало, але коли помітив мою порохівницю з фігурою Пана, то заходився тлумачити міф про Пана.

— А що ви їсте, коли заборонено полювати дичину?— раптом спитала Едварда.

— Рибу,— відповів я.— Здебільшого рибу. Сяка-така їжа завжди знайдеться.

— Ви ж можете їсти в нас,— сказала вона.— Торік у цій хатині жив англієць, то він часто харчувався у нас.

Едварда дивилась на мене, а я на неї. Тієї миті я відчув, як щось доторкнулося до мого серця: ніби, послане мимохідь, легеньке дружнє вітання. Он що витіває весна і цей ясний день, подумав я згодом. Крім того, я милувався її дугастими бровами.

Вона кинула кілька слів про мою оселю. Стіни я обвішав усілякими шкірами та крилами птахів, усередині хатина скидалась лігво якогось звіра. Едварда була задоволена.

— Ну й лігвисько!— мовила вона.

Я не мав чим почастувати гостей, як би то годилося, і, щоб розважити їх, задумав засмажити дичину: вони братимуть її руками, як мисливці. Отак трохи й побавимось.

І я засмажив дичину.

Едварда оповідала про англійця. То був старий дивак, що говорив сам із собою. Він був католик і по всіх усюдах носив при собі в кишені маленького молитовничка, надрукованими чорними й червоними літерами.

— Тоді то, може, був ірландець?— спитав лікар.

— Ірландець?

— Авжеж, якщо він католик.

Едварда зашарілася, затнулась і відвела очі вбік:

— Нехай і так, може, то був ірландець.

Нараз її жвавість мов рукою зняло. Мені стало її жаль, хотілося якось підтримати і я сказав:

— Ні. Таки ваша правда, що то був англієць, ірландці не їздять до Норвегії.

Ми домовились коли-небудь поплавати на човні й оглянути ті місця на скелях, де в’ялять рибу…

Провівши своїх гостей з двору, я вернувся додому й, сидячи, заходився поратись коло своїх рибальських снастей. На моїй сітці, що висіла на цвяху біля дверей, багато петель попереїдала іржа; я нагострив кілька гачків, прикріпив їх, обдивився неводи. Гай-гай, робота в мене сьогодні йшла, як мокре горіло! У моїй голові крутились колесом сторонні думки; мені здавалося, що я припустився помилки, коли дав панні Едварді весь час сидіти на полу замість того, щоб уважити їй місце на лаві. Ні з того ні з сього переді мною постало її смагляве обличчя й засмагла шия; фартух у неї був зав’язаний трохи нижче попереку, щоб по-модному видовжити талію; невинний дівочий вигляд її великих пальців збуджував мою ніжність, а від складок на кисті немовби йшла сама прихильність. Вуста вона мала великі й полум’яні.

Я підвівся, відчинив двері й прислухався. Нічого не почув, та мені й ні до чого було прислухатись. Я знов зачинив двері; Езоп устав зі свого ложа, відчувши мій неспокій. Мені спало на думку наздогнати панну Едварду й попросити в неї моточок шовкових ниток на латання сітки,— не з якоїсь примхи, я міг би розіслати перед нею сітку й показати їй переїдені іржею петлі. Я вже був вийшов за двері, як згадав, що в мене самого є шовкові нитки: вони лежать разом з мухами в коробці, їх навіть більше, ніж мені треба. І я поволі, занепавши духом, знов поплівся до хати, бо в мене самого були шовкові нитки.

І тільки я переступив поріг, як мені назустріч рвонулося чиєсь чуже дихання, ніби я тепер позбувся самоти.

VI

Якийсь чоловік спитав мене, чи я більше не стріляю: він не чув у горах жодного мого пострілу, хоча два дні ловив у бухті рибу. Так, я ні разу не вистрілив, сидів сидьма в хатині, аж поки скінчилась їжа.

Третього дня я пішов на полювання. Ліс ледве-ледве зазеленів, пахли земля й дерева, там і сям з побитого морозом моху виткнувся жаб’ячий часник. У моїй голові кружляли всілякі думки, і я часто сідав посидіти. За три дні я бачив лише одну людину — того рибалку, що зустрів учора. Я думав: може, увечері, як вертатимусь додому, здибаю когось на узліссі, там, де останнього разу стрів лікаря та панну Едварду. Може, вони знов там гуляють, а може й ні. Але чому не йдуть мені з думки ці двоє? Я підстрелив двох білих куріпок і тут же одну з них спік; потім узяв Езопа на швору.

Тим часом я приліг на протряхлій галявці попоїсти.