Маятник Фуко - Еко Умберто
З іншого боку, скільки того пакування: експедитори звичайних видавництв відсилають книги до книгарень, а Лючано відсилає їх лише авторам. "Мануціо" не цікавиться читачами... Важливо, говорить пан Ґарамонд, щоб нас не зрадили автори, а без читачів можна обійтися.
Бельбо захоплювався паном Ґарамондом. Він бачив у ньому носія тої сили, мати яку йому самому не судилося.
Система видавництва "Мануціо" була дуже проста. Кілька реклам у місцевих щоденних газетах, у професійних часописах, у провінційних літературних виданнях, надто в тих, що перестають виходити після кількох чисел. Середнього розміру оголошення з фотографією автора та кілька лаконічних рядків: "Величний голос нашої поезії" або ж: "Нова прозова спроба автора "Флоріани та сестер"".
— У цей момент тенета напнуті, — пояснював Бельбо, — і АВК падають у них цілими в'язками, якщо в тенета можна потрапляти в'язками, та що вдієш: недоладні метафори типові для авторів "Мануціо", і цю погану звичку я перебрав од них, пробачте мені.
— А тоді?
— Візьміть випадок Де Ґубернатіса. Через місяць, коли нашого пенсіонера вже гризтиме страх, дзвінок пана Ґарамонда запросить його на вечерю з деякими письменниками. Зустріч в арабському ресторані, дуже елітарному, без надворішньої вивіски: дзвониш у дзвінок і говориш у вічко своє ім'я. Розкішна внутрішня обстанова, розсіяне світло, екзотична музика. Ґарамонд потискає метрові руку, звертається на "ти" до кельнерів і завертає назад пляшки з вином, бо рік розливу йому не до вподоби, або ж вичитує: "Даруй мені, любий, але це зовсім не той кушкуш, який їдять у Марракеші". Де Ґубернатіса представляють комісарові Кайо, всі служби аеропорту в його руках, але він насамперед винахідник Косморанто, мови всесвітнього миру, яка нині на розгляді в ЮНЕСКО. Потім професор Тіціо — прозаїк міцного гарту, лауреат премії Петруццелліс делла Ґаттіна 1980 року й водночас світило медичних наук. "Скільки років ви віддали викладацькій праці, професоре? То були інші часи, тоді дослідження були справою таки серйозною. А це наша чарівна поетеса, шляхетна Олінда Меццофанті Сассабетті, авторка "Цнотливого трепету", ви, мабуть, читали".
Бельбо звірився мені, що довгий час не міг зрозуміти, чому всі АВК жіночої статі підписувалися двома прізвищами, Лауретта Солімені Кальканті, Дора Арденці Ф'ямма, Кароліна Пастореллі Чефалу. Чому великі письменниці мають одним-одне прізвище, за винятком Іві Комптон Бернет, а деякі взагалі не мають прізвища, приміром Колетт, тимчасом як АВК мусить називатися Одолінда Меццофанті Сассабетті? Бо справжній письменник пише з любові до свого твору, і йому байдуже, навіть якщо його опублікують під псевдонімом, дивись Нерваль, а АВК хоче, щоб його впізнали сусіди, мешканці кварталу, де він живе нині і де жив раніше. Чоловікові достатньо його прізвища, а жінці ні, адже дехто знав її ще панною, а інші знають заміжньою. Тому вона вживає два прізвища.
— Словом, вечір, сповнений інтелектуальних вражень. Де Ґубернатісові здається, ніби він випив коктейль із наркотиків. Він прислухатиметься до пліток, якими обмінюються бесідники, до смачного дотепу на адресу великого поета, про якого відомо, що він імпотент, та й як поет нічого не вартий, сяйливими від зворушення очима погляне на нове видання "Енциклопедії видатних італійців", яку раптом видобуває на світ Божий Ґарамонд, показуючи одну із сторінок комісарові (бачте, любий, ви теж увійшли до Пантеону, ну, це всього лиш справедливість).
Бельбо показав мені цю енциклопедію.
— Всього годину тому я оголошував вам догани, а тим часом хто ж без гріха? Цю енциклопедію укладаємо виключно я та Діоталлеві. Але клянуся вам, не задля надвишки до зарплатні. Це одна з найдотепніших речей у світі, щороку належить підготувати нове, доповнене видання. Її структура більш-менш така: одна стаття про видатного письменника, і одна — про АВК, тоді проблема полягає лише у тому, аби добре вкластися в алфавітний порядок і не марнувати місця на видатних письменників. Погляньмо на літеру Л.
"ЛАМПЕДУЗА, Джузеппе Томазі ді (1896-1957). Сицилійський письменник. За життя нікому не відомий, уславився після смерті своїм романом "Гепард".
ЛАМПУСТРІ, Адеодато (нар. 1919). Письменник, педагог, ветеран війни (бронзова медаль у Західній Африці), мислитель, прозаїк та поет. Його видатна постать вирізняється в італійській літературі нашого століття. Лампустрі показав себе як письменник 1959 року першим томом широкомасштабної трилогії "Брати Кармассі", історією родини рибалок з Луканії, змальованою з непослабним реалізмом та високим поетичним натхненням. Після цього твору, відзначеного премією Петруццелліс делла Ґаттіна 1960 року, наступними роками вийшли "Звільнення" та "Пантера з очима без вій", які, мабуть, ще наочніше, ніж перший твір, показують широту епічного розмаху, дивовижну пластичну уяву, ліричне чуття цього незрівнянного митця. Старанний міністерський урядовець, Лампустрі користується пошаною у своєму середовищі як надзвичайно чесна людина, зразковий батько і чоловік, чудовий промовець".
— Наш Де Ґубернатіс, — пояснив Бельбо, — напевно захоче увійти до енциклопедії. Він завжди твердив, що слава знаменитих роздмухана, це виплід змови поблажливих критиків. Але насамперед він зрозуміє, що ввійти до енциклопедії означає ввійти в середовище письменників, які водночас є директорами громадських установ, банківськими урядовцями, аристократами, суддями. Одним махом він розширить коло своїх знайомств, і тепер, якщо йому потрібна буде якась послуга, він знатиме, до кого звернутися. Панові Ґарамонду під силу витягти такого Де Ґубернатіса з провінції і скерувати до вершин. Наприкінці вечері Ґарамонд шепне йому на вухо, щоб завтра вранці він зайшов до редакції.
— І наступного ранку він з'явиться?
— Можу заприсягтися. Він проведе безсонну ніч, мріючи про велич Адеодато Лампустрі.
— А тоді?
— Завтра вранці Ґарамонд йому скаже: "Учора ввечері я не насмілився з вами говорити, щоб не принижувати інших, але ваш твір надзвичайний, відгуки позитивні, скажу більше, захоплені, я перший провів ніч над цими вашими сторінками. Книга заслуговує на літературну премію. Справжній, справжній шедевр". Він повернеться до письмового столу, вдарить рукою по рукопису, пожмаканому, заяложеному пучками принаймні чотирьох захоплених читачів, — жмакати рукописи належить до обов'язків пані Грації, — і нерішуче гляне на АВК. Що ж нам робити? "Що ж нам робити?" — запитає Де Ґубернатіс. І Ґарамонд скаже — щодо цінності твору сумнівів нема жодних, але ясно, що ця річ випередила наш час, і більше як дві тисячі, максимум дві з половиною тисячі примірників продати ніяк не пощастить. Як на Де Ґубернатіса, то цих двох тисяч було б достатньо, щоб забезпечити всіх його знайомих, адже АВК не мислить у всесвітніх масштабах, тобто його всесвіт складається зі знайомих облич — шкільних товаришів, директорів банків, колег-учителів, які викладають у тій самій середній школі, полковників у відставці. І всіх цих осіб АВК хоче обдарувати своїм поетичним світом, навіть тих, кому це ні до чого, приміром ковбасника або префекта... Побоюючись, що Ґарамонд відступиться, — тоді як усі вдома, у селі, на роботі знають, що він подав рукопис одному із значних міланських видавців, — Де Ґубернатіс почне в думці прикидати: він міг би зняти гроші з книжки, взяти позичку, продати кілька облігацій, велич того варта. Він несміливо пропонує взяти участь у витратах. Ґарамонд напустить на себе засмучений вигляд: хоча це й не в правилах "Мануціо", але хай буде по-вашому, ви мене переконали, адже Пруст і Джойс теж мусили скоритися невблаганній необхідності, кошти становлять стільки-то й стільки, ми поки що надрукуємо дві тисячі примірників, але контракт буде максимум на десять тисяч. Врахуйте, що двісті примірників належаться вам як авторові, щоб ви могли надіслати, кому забажаєте, двісті треба надіслати на рецензію, адже ми хочемо зчинити навколо цієї книги такий гам, як навколо "Анжеліки" Голонів, а тисяча шістсот піде у продаж. З цього накладу, як ви, певно, зрозуміли, вам нічого не належатиметься, але якщо книга піде, ми надрукуємо ще один наклад, і ви одержите дванадцять відсотків.
Потім я побачив один контракт, на кшталт того, який у повному поетичному очманінні, навіть не читаючи, підпише Де Ґубернатіс, під гучні адміністраторові нарікання, що пан Ґарамонд надто занизив витрати. Десять сторінок застережень дрібним шрифтом: авторське право на переклади, права на театральні та радіоі кінопостановки, права на видання абеткою Брайля для сліпих, продаж скороченого варіанту для "Reader's Digest", гарантії в разі подання до суду за знеславлення, право автора затверджувати поправки, внесені редакцією, компетентність міланського суду в спірних питаннях... Заблуканим у мріях про славу поглядом виснажений АВК навряд чи дійде до несприятливих пунктів, де говориться, що десять тисяч — це максимальний наклад, а мінімальний не згадується й словом, що сума, яку треба внести, не залежить від накладу, застереженого лише на словах, а найголовніше, що через рік видавець має право позбутися непроданих примірників, хіба що автор захоче викупити їх за півціни. Підпис.
Реклама буде розкішною. Повідомлення для преси на десяти сторінках із життєписом та критичною статтею. Жодного сорому, адже в редакціях газет воно відразу піде до кошика. Фактичний наклад — тисяча примірників у аркушах, з яких оправлено триста п'ятдесят. Двісті — для автора, п'ятдесят — до менших або асоційованих книгарень, п'ятдесят — для провінційних часописів, десь із тридцять про всяк випадок надсилається до газет, може, їм бракуватиме кількох рядків, щоб заповнити рубрику про нові книги. Пізніше ці примірники надішлють у дар шпиталям або в'язницям — і стане зрозуміло, чому в перших не видужують, а в других не виправляються.
Влітку наспіє час присуджувати премію Петруццеліс делла Ґаттіна — творіння "Ґарамонда". Всього витрат: дводенне проживання та харчування для журі і яскраво-червона Ніке Самофракійська. Вітальні телеграми від авторів "Мануціо".
Нарешті, через півтора року, настане момент істини. Ґарамонд напише йому: "Друже мій, як я й передбачав, ви випередили час на п'ятдесят років.
