Маятник Фуко - Еко Умберто
Я мав читати тексти й шукати ілюстрації. Я назвав декілька міланських бібліотек, які, на мою думку, мали широкий вибір.
— Цього не досить, — сказав Бельбо. — Слід буде поїхати ще кудись. Наприклад, у музеї науки в Мюнхені є чудова фототека. Потім у Парижі є Консерваторій мистецтв та ремесел. Я б сам хотів туди знову поїхати, якби мав час.
— Там цікаво?
— Він непокоїть. Тріумф машин у готичній церкві... — Він завагався, довів до ладу якісь папери на столі. Відтак, ніби боячись надати своїм словам надмірної ваги, сказав: — Там є Маятник.
— Який маятник?
— Маятник. Маятник Фуко.
Він пояснив мені, що таке Маятник, так, як я побачив його в суботу — а може, в суботу я побачив його таким тому, що Бельбо приготував мене до такого бачення. У той час я, мабуть, не виявив великого ентузіазму і Бельбо подивився на мене, як на людину, що, бачачи Сикстинську капелу, питає, чи це уже все.
— Може, це через церковну атмосферу, але, запевняю вас, відчуття надзвичайно сильне. Сама думка, що все плинне і лише там, у вишині, міститься єдина нерухома точка у Всесвіті... Для невіруючого це спосіб віднайти Бога, не ставлячи під знак запитання свого маловірства, адже йдеться про Нульовий Полюс. Знаєте, це потіха для людей мого покоління, яке споживало розчарування на сніданок, на обід і на вечерю.
— Моє покоління зажило ще більше розчарувань.
— Не будьте зарозумілим. Ні, для вас це був лише один сезон, ви співали "Карманьйолу", а потім зустрілись у Вандеї. Це швидко промине. Для нас усе було інакше. Спершу фашизм, хоч ми його пережили, як підлітки, наче пригодницький роман, але нерухомою точкою була безсмертна доля нації. Відтак була нерухома точка руху Опору, надто для таких, як я, хто дивився на нього ззовні і перетворив його на ритуал пробудження, повернення весни, рівнодення чи то пак сонцестояння, я завше їх плутаю. Потім для декого — Бог, для інших — робітничий клас, а для багатьох — і те і те. Інтелектуалові було втішно думати, що є робітник, прекрасний, не зіпсований, дужий, готовий переробити світ. А потім — ви теж це бачили — робітник залишився, а клас зник. Його, либонь, прикінчили в Угорщині. І тут прийшло ваше покоління. Для вас, можливо, це було природно, це було свято. Натомість для людей мого віку — ні, для нас це було підбиття підсумків, докори сумління, каяття, нове народження. У минулому ми виявилися не на висоті, а тут прийшли ви й принесли ентузіазм, відвагу, самокритику. Для нас, тих, кому тоді було тридцять п'ять або сорок років, то була надія, принизлива, але надія. Ми мали стати такими, як ви, ціною повернення до самого початку. Ми більше не носили краваток, ми викинули геть піджаки, аби купити собі приношену штормівку, дехто звільнився з роботи, щоб не служити хазяям...
Він запалив сигарету і вдав, що його гіркота вдавана, ніби вибачаючись за свою відвертість.
— А ви склали зброю на всіх фронтах. Ми здійснювали покаянні прощі до місць розстрілів, відмовлялися працювати над рекламою кока-коли, бо ми були антифашистами. Ми задовольнялися тими мізерними копійками, які нам платили у видавництві "Ґарамонд", адже книга — річ принаймні демократична. А тепер, щоб помститися буржуям, яких вам не вдалося повісити, ви продаєте їм відеокасети та фан-часописи, одурманюєте їх дзеном та доглядом за мотоциклом. Ви нав'язали нам, зі знижкою, ваш примірник афоризмів Мао, а за ці гроші пішли купити ляпавки для свята нової творчості. Без сорому. Ми провели своє життя, соромлячись. Ви нас обдурили, ви не становили собою жодної чистоти, то були лише підліткові вугрі. Ви примусили нас почуватися жалюгідними слимаками, бо ми не мали сміливості зійтися віч-на-віч з болівійською жандармерією, а потім ви почали стріляти у слину нещасним, що проходили вулицею. Десять років тому нам довелося брехати, аби витягнути вас із в'язниці, а тепер ви брехали, щоб посадити за грати своїх-таки друзів. Ось чому мені до вподоби ця машина: вона дурна, не вірить, не примушує мене вірити, робить те, що я їй звелю, якщо дурний я, то дурна й вона — чи то пак він. Чесні стосунки.
— Я...
— Ви не винуватий, Казобоне. Ви втекли, замість того щоб кидатися камінням, ви захистили диплом, не стріляли. І все ж кілька років тому я теж відчував шантаж із вашого боку. Зрозумійте, у цьому нема нічого особистого. Цикли поколінь. А коли торік я побачив Маятник, то все зрозумів.
— Все — це що?
— Майже все. Зважте, Казобоне, Маятник теж фальшивий пророк. Ви дивитеся на нього, гадаєте, ніби це єдина непорушна точка в космосі, але якщо зняти його зі склепіння Консерваторію і повісити в борделі, нічого не зміниться. Є ще інші маятники, один — у будинку ООН у Нью-Йорку, ще один — у Сан-Франциско, в науковому музеї, і хтозна-скільки ще. Маятник Фуко нерухомий, а Земля крутиться під ним у будь-якому місці, де він знаходиться. Всяка точка Всесвіту — це нерухома точка, досить тільки повісити там Маятник.
— Бог усюдисущий?
— У певному сенсі так. Саме тому Маятник турбує мене. Він обіцяє мені безконечність, але залишає мені обов'язок вирішити, чи хочу я її мати. Отже, не досить поклонятися Маятникові там, де він є, належить знову і знову приймати рішення й шукати кращого місця. І все ж...
— І все ж?
— І все ж — ви ж не сприймаєте мене серйозно, правда, Казобоне? Ні, я можу бути спокійний, ми — люди, які нічого не сприймають серйозно... І все ж, як я казав, у тебе є відчуття, що хтось ціле життя вішав Маятник Казна в скількох місцях, але він ніколи не функціонував, а там, у Консерваторії, він функціонує напрочуд добре... А що як у Всесвіті є привілейовані точки? Тут, на стелі цієї кімнати? Ні, цьому ніхто б не повірив. Потрібна певна атмосфера. Не знаю, може, ми постійно шукаємо ту єдину точку, може, вона поруч із нами, але ми її не впізнаємо, а щоб упізнати, треба повірити... Словом, гайда до пана Гарамонда.
— Підвішувати Маятник?
— Яке безглуздя. Гайда робити серйозні речі. Аби заплатити вам, я мушу показати вас хазяїнові, він повинен вас помацати, понюхати і сказати, що ви годитеся. Ходіть, хай хазяїн вас помацає, його доторк виліковує від золотухи.
38
Таємний Магістр, Досконалий Магістр, Магістр Цікавості, Управитель Споруд, Обранець Дев'ятьох, Лицар Царської Арки Соломона або Магістр Дев'ятої Арки, Великий Шотландець Священного Склепіння, Лицар Сходу або Меча, Князь Єрусалимський, Лицар Сходу і Заходу, Князь Лицар Рози і Хреста й Лицар Орла та Пелікана, Великий Жрець або Найвищий Шотландець Небесного Єрусалима, Вельмишановний Великий Магістр Усіх Лож ad vitam, Прусський Лицар, Лицар Царської Сокири або Князь Лівану, Князь Шатра, Лицар Мідної Змії, Князь Співчуття або Благодаті, Великий Командор Храму, Лицар Сонця або Князь Адепт, Лицар св. Андрія Шотландського або Великий Магістр Світла, Лицар Великий Обранець Кадош та Лицар Чорно-Білого Орла.
Високі ступені у масонстві стародавнього
і визнаного шотландського обряду
Ми пройшли коридором, піднялися трьома сходинками і минули засклені матовим склом двері. Раптом ми увійшли до іншого Всесвіту. Якщо приміщення, які я бачив досі, були темні, запорошені, облуплені, то тут усе виглядало, наче зала для особливо важливих персон у якомусь аеропорті. Приглушена музика, блакитні стіни, затишна зала очікування з вишуканими меблями, стіни, прикрашені фотографіями, де було видно добродіїв з обличчями депутатів, які вручали крилаті Ніке добродіям з обличчями сенаторів. На журнальному столику, в невимушеному безладі, наче у приймальні дантиста, лежали надруковані на лискучому папері часописи — "Літературні дотепи", "Поетичний Атанор", "Троянда та колючка", "Італійський Парнас", "Верлібр". Я ніколи не бачив їх раніше і згодом зрозумів чому — вони поширювалися лише серед клієнтів видавництва "Мануціо".
Якщо спершу я гадав, що ми увійшли до приміщення дирекції видавництва "Ґарамонд", то невдовзі довелося змінити свою думку. Ми були в офісі іншого видавництва. У приймальні видавництва "Ґарамонд" стояла непримітна, тьмяна вітрина з останніми публікаціями, а його книги були скромні, з нерозрізаними сторінками, з нехитрими сіруватими обкладинками, які мали нагадувати французькі університетські публікації, надруковані на папері, який за кілька років жовтів, і це наводило на думку, що автор, особливо молодий, публікується вже віддавна. Тут же була інша вітрина, освітлена зсередини, яка містила книги видавництва "Мануціо", деякі з них були розгорнуті на найяскравіших сторінках — білі, витончені обкладинки, покриті прозорим, елегантним пластиком, рисовий папір із чітким друком.
Серії видавництва "Ґарамонд" мали серйозні й вдумливі назви, приміром, "Гуманістичні студії" або "Філософія". А назви серій "Мануціо" були делікатні й поетичні: "Квітка, якої ти не зірвав" (поезія), "Невідома земля" (проза), "Година олеандра" (ця серія містила назви типу "Щоденник хворої дівчинки"), "Острів Пасхи" (здається, різноманітна есеїстика), "Нова Атлантида" (останнім виданим у цій серії твором був "Визволений Кенігсберг — Вступ до всякої метафізики майбутнього, репрезентованої як подвійна трансцендентальна система та наука про феноменальний нумен"). На всіх обкладинках — фірмовий знак, пелікан під пальмою з девізом: "Я маю те, що я віддав".
Пояснення Бельбо було туманне й небагатослівне: пан Ґарамонд був власник двох видавництв, та й годі. Наступними днями я зрозумів, що перехід між видавництвами "Ґарамонд" та "Мануціо" був цілком інтимний і конфіденційний. Насправді офіційний вхід видавництва "Мануціо" був з вулиці Маркезе Ґвальді, а на вулиці Ґвальді гнила атмосфера вулиці
Сінчеро Ренато поступалася місцем чистим фасадам, просторим хідникам, вестибюлям з облицьованими алюмінієм ліфтами. Ніхто не міг навіть запідозрити, що апартаменти у старому будинку по вулиці Сінчеро Ренато трьома сходинками сполучалися з будинком на вулиці Ґвальді. Щоб дістати дозвіл, панові Ґарамонду, либонь, довелося стати на голову; гадаю, йому допоміг один з його авторів, урядовець міського будівельного управління.
Нас відразу прийняла пані Грація, досить поважна матрона, на шиї — хустинка відомої фірми, костюм того самого кольору, що й стіни. Зі стриманим усміхом вона завела нас до кабінету пана Ґарамонда.
Кімната була не надто велика, але нагадувала салон Муссоліні в Палаццо Венеція, з глобусом при вході, а в глибині стояв письмовий стіл червоного дерева, за яким сидів пан Ґарамонд.
