Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Один із них, підстаркуватий чолов'яга, на прізвище Стоун, посвідчив таке:
— Я дуже добре пам'ятаю чоловіка, що йшов із тією жінкою. Це он отой, що онде сидить. У нас є звичка прицінюватись до людей. Оцей-от — із тих, що тричі перериють усі кишені, поки розщедряться на пенс. Вони й подають тільки при дамі. Він так довго шукав дрібнішої монети, що я йому, сказав: "Підіть краще додому та переверніть і там усе догори дном. Може, там у вас де-небудь фальшиве півпенні за диван закотилось, пане!" Я пам'ятаю, що я так йому сказав, наче це вчора було. Видно, він мав у кишенях самі великі купюри. А дав кінець кінцем усе-таки одне пенні.
Публіка зареготала. А Ріггер дістав із портфеля газету й передав її присяжним. У тій газеті був знімок вітрина однієї Д-крамниці з оголошенням про знижку для членів родин фронтовиків.
— Це фото опублікували наші супротивники,—— сердито сказав він.— Але скажіть мені, чи здатна на такі жертви людина, позбавлена почуття соціальної солідарності?
Воллі заявив у відповідь, що лишає за собою право пізніше ще пролити світло на соціальну солідарність містера Макхіта, а поки що підкреслює лиш ту істотну для суду обставину, що свідок містер Стоун упізнав обвинуваченого принаймні по цій дрібній рисочці. Самозрозуміло, що юридично він, навіть. будучи мільйонером, має повпе право подавати жебракам хоч би й ґудзики від штанів; для суду, можливо, не байдуже лиш, звідки він ті ґудзики бере.
Це був перший випад проти ділових методів Макхіта, і той, дуже стривожившись, різко відказав:
— Ґудзики виготовляють на фабриках.
— Та це ми знаємо,— з заспокійливим жестом промовив Воллі,— от тільки чи дістали за них ті, хто їх виготовляє, повну їх вартість?
Тоді підхопився Ріггер і запитав, чи суд збирається терпіти комуністичну пропаганду.
Суддя втихомирив позовників. Істотне в словах свідка, сказав він, тільки одне: чи впізнає він у обвинуваченому чоловіка, який був разом із Мері Свеєр біля набережної того вечора, коли вона загинула.
Ріггер пообіцяв ще повернутись до особи свідка й нагадав, що його свідчення суперечить свідченню докерів. Він викликав офіцера поліції, який свого часу допитував відсутніх тепер докерів, і той потвердив, що вони справді казали, ніби бачили жінку саму.
— Яку жінку? — поцікавився Воллі.
Комісар визнав, що фотографії загиблої докерам не показували.
Воллі переможно підвівся.
— Оце то свідки! — вереснув він,— Вони бачили поблизу доків одиноку жінку! Немов це там така вже дивина!
На його знак із кімнати для свідків вийшла якась жінка, що явно належала до найнижчих верств суспільства. Вона заявила, що заробляє на життя проституцією і промишляє в околиці доків. Того вечора, в суботу, вона ходила до набережної на влови, але підчепити кавалера їй не пощастило. Доки — поганий район. Вона сама працює там тільки тому, що в неї на обличчі лишай, а парк біля гавані погано освітлений.
Ріггер спитав, чи не страшно одинокій жінці ходити ввечері в тому районі. Адже там легко й на злочинця нарватися.
— Нам не страшно,— відказала вона.
— Там жінки не носять при собі великих цінностей,— пояснив Воллі.
— Але ж бувають убивці-садисти,— наполягав Ріггер.
— Для нас вони є всюди,— незворушно відказала жінка.
Ріггер почав розпитувати її, чи існує конкуренція між повіями, чи не сваряться вони між собою за клієнтів.
Адже, зрештою, чоловіки, хоч би які темні наміри вони мали, для повій лишаються об'єктом заробітку.
— У нас у кожної своя дільниця,— сказала жінка.
— А крім того, ви, напевне, маєте захисника?
— Я не маю.
— Чому ж?
— Бо я мало заробляю.
— Е, облиште. Всяка дрібниця комусь знадобиться. Ви нам очей не замилюйте. Скажіть, адже ваші захисники не тільки страхують вас перед клієнтами, а й захищають ваші інтереси від інших повій, що ходять на влови до чужої "дільниці"?
— Може, й так,— погодилася жінка.
— Я уточнюю все це,— поважно звернувся Ріггер до присяжних,— бо вважаю за можливе, що Мері Свеєр загинула за обставин, на які вказують останні слова цієї жінки.
Віс напав па нього ззаду.
— Та годі вам! — буркнув він, схилившись над паперами.— Хіба не ясно, за яких обставин загинула Мері Свеєр!
Жінку відпустили. Усі змушені були визнати, що вона цілком могла бути тією "одинокою жінкою", яку бачили докери. А в такому разі Макхіт міг супроводити Мері Свеєр, як твердили жебраки.
На репортерській лаві збуджено загомоніли, коли Воллі викликав солдата Ф'юкумбі, який після першого допиту в поліції десь був зник.
Ріггер відразу ж запитав його, де це він пропадав.
Воллі відповів за нього:
— Він перебував під пильною охороною. Ми не хотіли, щоб із ним сталося щось погане. Приміром таке, як з місіс Свеєр.
Ф'юкумбі спокійним тоном розповів усе, що йому було відоме. Макхіт викликав небіжчицю до портового шинку, вона лишилась там чекати, а його, Ф'юкумбі, відіслала. Вона, напевне, хотіла добитися від Макхіта грошової допомоги; здається, вона збиралась і пригрозити йому чимось, бо нібито знала щось про нього.
Підвівся Ріггер:
— Чи місіс Свеєр боялась обвинуваченого? т
— Як це боялась?
— Чи боялась вона, що він може щось їй заподіяти, наприклад, турнути в воду?
— Та навряд, а то вона не пішла б туди на побачення в ним.
— Правильно, Ф'юкумбі. Інакше вона не пішла б туди. Отже, вона нічого не казала про те, що боїться його?
— Ні.
Враз підвівся товстун Віс. Своїм пронизливим фальцетом він запитав свідка, чи справді місіс Свеєр так-таки нітрохи не боялась містера Макхіта. Чи не побоювалась вона, наприклад, якихось економічних утисків з його боку?
Колишній солдат відповів не зразу. Подумавши трохи, він спокійно мовив:
— Та правда, вона не раз казала — щодо крамниці він з нею панькатись не буде. З цього боку вона його боялась.
— Правильно,— сказав Віс і з переможним виглядом сів.
Воллі слухав усе те, саркастично всміхаючись. Потім узяв слово:
— А може, є ще й третій варіант? її бажання дістати грошову допомогу, її скрута могли виявитись сильнішими за страх перед фізичною розправою. Ви ж чули щойно, як мало змоги мають, приміром, вуличні дівчата зважати на найстрашніші небезпеки! Я виступаю тут від імені двох сиріт, панове. Із свідчень містера Ф'юкумбі ми повинні зробити висновок, що їхня мати придушила страх, щоб добути шматок хліба для своїх дітей.
Потім Макхіта спитали, чи його рукою писана записка, в якій він викликав Мері Свеєр до шинку "Смажена риба". Він потвердив це. А на запитання, чи знав він почерк загиблої, він відповів заперечно. Він і справді не знав його, а то вчасно розпізнав би автора того листа з натяками на Ножа, якого так довго носив при собі.
Суддя оголосив перерву на обід. Поллі зайшла до чоловіка в кімнату, де, крім нього, були тільки його адвокати. Вони стояли в кутку й сперечалися про принципи захисту. Мак і Поллі з'їли вдвох один сендвіч. Макхіта дуже турбував хід процесу. Його, між іншим, цікавило, що хотів сказати Воллі своєю дурною реплікою: "Чи дістали за ґудзики ті, хто їх виготовляє, повну їх вартість?"
— От нахаба! — обурювався Мак.-— Він, ясна річ, натякає, що мої товари крадені. Припустімо, що я продаю ґудзики. Припустімо, що я скупив їх, приміром, у збанкрутілих фірм. Результат виходить той самий, що й від крадіжки: я не сплатив за них повної ціни. А хоч би я й заплатив торговцям повну вартість ґудзиків, то виготовляли ж їх однаково не вони. У тих, хто їх виготовляв, тобто в робітників, ґудзики вкрадено, хоч їм і заплатили за роботу. Адже ясно, що вони не одержали повної вартості. Інакше звідки б узявся прибуток? Відверто кажучи, я не бачу великої різниці між крадіжкою й "купівлею". Я з ним колись за ці слова поквитаюсь. Це ж підривання ділової репутації!
Поллі погодилася з ним.
Вона за цей час іще покращала. Влітку вона багато купалась і загоряла — звичайно, на закритих пляжах, через свою вагітність. З рук її ще не зійшла легенька смага, хоч вище ліктів вони були білі. Короткі широкі рукава блузки, зсовуючись до пліч, оголювали білу шкіру; картина була дуже зваблива, і Поллі те знала.
Після перерви процедура почалася, на вимогу Воллі, з допиту Фанні Крайслер.
У Фанні були синці під очима, вона дуже нервувалась. Вона тяжко переживала втрату антикварної крамниці.
Фанні сказала тільки те, що небіжчиця, яка нібито була колись у приятельських взаєминах із містером Макхітом, зверталася до нього з проханням позичити грошей.
— Але ж вона погрожувала обвинуваченому розкрити якісь таємниці?
— Та вона, напевне, мала на увазі деякі обставини свого одруження,— квапливо відповіла місіс Крайслер.— Містер Макхіт відіграв у цій справі роль, розголошення якої могло б бути йому неприємне.
— А що ви знаєте про Ножа? — раптово спитав Воллі. Навіть крізь вуаль помітно було, як Фанні зблідла.
— Нічого,— з зусиллям вимовила вона.— Тільки те, що писалось у газетах.
— Але ж небіжчиця, погрожуючи обвинуваченому викриттям якихось таємниць, згадувала про Ножа.
До Фанні вже повернулось самовладання. Вона байдуже сказала:
— Цього я не знаю. Вона тоді багато всякої нісенітниці наплела, бо дуже розхвилювалась і вважала себе скривдженою. Напевне, йому було просто неприємно, що вона згадувала прилюдно про їхні колишні взаємини.
Віс раптом захотів знати, яке було матеріальне становище загиблої.
— Не дуже добре, але й не гірше, ніж у інших крамарів. Крамниці тепер усі в тяжкому становищі.
— Ви перебуваєте на службі в обвинуваченого? — з притиском спитав Воллі.
— Так.
— Може, захист виставить для з'ясування ділових мо-тодів Макхіта своїх власних свідків? — іронічно сказав адвокат.— Людей, які не перебувають у нього на службі?
Віс розсердився.
— Шановний колега, здається, гадає,— значуще промовив він,— ніби в Англії вже нема людей, здатних казати правду, не зважаючи на свої матеріальні інтереси. Мушу сказати, що це здається мені дуже сумним.
— Що здається вам дуже сумним? — не без задоволення перепитав Воллі,— Те, що вже нема таких людей, чи те, що я так гадаю?
Та суддя жестом зупинив його. Тоді Воллі викликав для допиту одного з редакторів "Дзеркала".
Коли той напрямки заявив, що небіжчиця запевняла, ніби містер Макхіт — це лихозвісний злочинець Ніж, Ріггер зітхнув із полегкістю.
— Так це ж показує кожному, хто має розум,— тобто кожному, хто не читає газет,— на якому жалюгідно хисткому фундаменті базується все обвинувачення! — вигукнув він,— Містер Макхіт — це Ніж! Виходить, наші комерсанти вночі шастають із потайними ліхтарями й зламують сейфи! Панове, ми добре знаємо, на що здатна заздрість.