Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Всі вони сміялись, і Поллі теж. Вигадка Макхіта дуже бавила їх.
Щоправда, в "Дзеркалі" потім знову з'явився жирний заголовок: "АКУЛИ СІТІ ЛІКУЮТЬ ЗУБИ". Але Макхіт уже встиг зробити все, що треба.
Він почував себе дуже бадьоро.
На його виклик у той-таки зуболікарський кабінет прийшов із Нижнього Блексмітського майдану Груч. Почастувавши його сигарою, Макхіт спитав, чи багато працівників ЦЗТ, на його думку, вже ситі по зав'язку своїм ремеслом. Він, мовляв, хоче дати їм змогу попрацювати в іншій царині.
Йому, сказав він, потрібно стільки й стільки людей — по змозі й жінок,— яким він хоче доручити одного певного дня скуповувати різні товари. Докладно він їх проінструктує, коли буде треба. Хто добре покаже себе під час цієї операції, той може розраховувати на оренду Д-крамниці на дуже вигідних умовах. Бо ЦЗТ в майбутньому навряд чи замовлятиме в когось або прийматиме товари не зовсім легального походження. А в крамницях, які стоять перед порою бурхливого розквіту, вони зможуть розпочати нове життя. Та й сам він буде радий дати змогу кільком десяткам путящих людей (а інші його взагалі не цікавлять) прилучитися до кориснішої для суспільства діяльності.
Потім він виголосив перед затихлим, приголомшеним Гручем таку промову:
Гручу! Ви старий грабіжник. Грабунки — ваша професія. Я зовсім не збираюсь запевняти вас, що вона своєю внутрішньою суттю застаріла. Це було б занадто сміливе твердження. Але за своєю формою, Гручу, вона відстала. Ви дрібний ремісник, і цим сказано все. Ви ж не можете заперечувати, що це приречений клас. Чого варта відми-качка в порівнянні з акцією? І чого варте пограбування банку в порівнянні з заснуванням банку? І чого, любий мій Гручу, варте убивство людини в порівнянні з найманням її на роботу? Пам'ятаєте, як ми кілька років тому вкрали цілу вулицю, вимощену дерев'яними брусками,-* викопали їх, навантажили й вивезли. І думали, що вчи* нили бозна-який подвиг. А насправді ми тільки виконали непотрібну роботу, та ще й наражаючи себе на небезпеку. Невдовзі після того я дізнався, що куди простіше пролізти в муніципальні радники й трошки подбати про себе під час розподілу підрядів. Таким способом можна одержати ту саму вулицю за контрактом і забезпечити себе заробітком на довший час, нічим не ризикуючи. А іншого разу я продав будинок, який не належав мені; він саме стояв порожній. Я вивісив оголошення: "Продається. Спитати в N. N." N. N. — це був я. Яка легковажність! Це ж справді неподобство — без найменшої потреби віддавати перевагу незаконним шляхам і засобам. Адже досить зібрати трохи грошей, стулити сяк-так квартал одноквартирних будиночків, продати їх у кредит, а потім ждати, поки в покупців не стане чим платити черговий внесок. Тоді ви одержите свої будинки назад, і цю операцію можна зробити ще не раз. І поліцію таке анітрохи не цікавить! Або візьміть нашу фірму: в нічній темряві вдираємось ми до крамниць і забираємо там товари, щоб потім продати їх. А навіщо? Коли ці крамниці збанкрутують — бо ціни в них занадто високі,— ми й так зможемо заволодіти тими самими товарами,— шляхом звичайної, законної купівлі, до того ж це вийде дешевше, ніж готування грабунку! І, по суті, ми їх теж украдемо, якщо вже вам таке дороге це слово; бо ті товари віднято в людей, які їх виготовляли. їм, тим людям, сказали: "Робочу силу або життя!" Треба працювати легально. Це не менш цікаве діло. Я сам кілька разів, повертаючись із Бельгії, мусив наклеювати пластир на ніс, щоб пройти повз людей у м'яких капелюхах на трапі,— адже ніщо так не змінює зовнішності, як пластир. Але порівняно з грою в ЦЗТ це дитячі забавки. В наш час треба користуватись мирними засобами. Примітивне насильство віджило свій вік. Як я вже сказав, ніхто не підсилає вбивць, коли можна наслати судових виконавців. Ми повинні не руйнувати, а будувати — тобто наживатись на будівництві.
Примруженими очима зміряв він Груча. Наблизивши його до себе, він сподівався помиритися з Фанні.
— Я думав був,— провадив він далі,— розпустити всю закупівельну організацію й позвільняти всіх людей, у тому числі й вас. Але для вас, мабуть, можна щось придумати. Що ж до всіх інших — як ви гадаєте, чи багато їх зможуть збити капітал, щоб стати власниками Д-крамниць? Адже тепер значна частина крамниць звільняється. Складіть для мене список. По-моєму, таким способом я зможу висмоктати з хлопців ще дещицю. Навіщо ж так відразу викидати їх на вулицю? До речі, спитайте й Фанні, кого вона вважає надійним; адже вона завжди симпатизувала їм. Розумієте, Гручу, я надумав змінити курс. Я викликав вас тому, що ви людина з головою. Бо б й лкь ди, які не розуміють ознак часу; вони по заслузі будуть розчавлені колесом історії.
Груч терпляче слухав і видимо силкувався зрозуміти ознаки часу. Потім промимрив щось про ОТару.
— ОТара? — з жалем відказав Макхіт.— У нього ж тільки спідниці в голові. Я певен, що його документація на закуплені товари далеко не така бездоганна, як повинна бути. Одного чудового дня поліція поцікавиться нею, і що тоді?
Вони знайшли спільну мову. Згодом Груч багато років чесно й обачливо керував закупівлею товарів для Д-крамниць південної частини Лондона.
Рекламний тиждень Крестона
Одного погожого осіннього дня Крестон розпочав свій рекламний тиждень стандартних цін.
Уже о сьомій годині ранку, за дві години до відкриття, перед залізними шторами його крамниць стояли юрми покупців. Нічого підозрілого в них не було — хіба що порівняно великий відсоток чоловіків.
На відкриття прийшли панове Готорн і Міллер з Національного депозитного банку. Разом з Крестоном, високим, худим, жилавим чолов'ягою, вони сиділи в конторі центрального магазину. Старі страшенно нервувались. А Крестон був зовсім спокійний. Він дуже старанно підготувався до кампанії. Продавці напередодні працювали до пізньої ночі, переоцінюючи всі товари за чотирма категоріями цін. Рівно о дев'ятій годині відчинилися двері, й публіка ринула до прилавків.
З перішої ж хвилини в усіх Крестонових крамницях почало діятись щось дивне й досить прикре. Покупці поводились якось незвичайно.
Ледве тільки вскочивши всередину, вони кидались купувати, мов несамовиті. Ніхто нічого не вибирав. Ажіотаж почався зразу біля найближчих від дверей прилавків і швидко поширився аж до найдальших. Не перебираючи, покупці нагрібали оберемки однакових речей, запихали їх у кошики або навіть у мішки, платили досить великими купюрами й бігли геть, щоб через кілька хвилин повернутися.
Крестон відразу помітив, що діється. Це було не звичайні, нормальні покупці, не ті недовірливі, вередливі, вороже настроєні люди, що довго перебирають, перше ніж розлучитись навіки зі своїми грішми. Вони безцеремонно штовхалися ліктями, силоміць відтискали перебірливих покупців від прилавків, просто-таки тероризували їх. Продавці, які з цього дня почали одержувати процент із виторгу — теж новинка,— потом обливалися, силкуючись задовольнити попит. Щойно принесений крам, лаючись, видирали в них з рук. Тільки біля кас ці клієнти були пунктуальні. Вони вимагали завірених штампом товарних чеків з точно зазначеними назвами й цінами куплених предметів.
Крестон викликав поліцію. Прибувши, вона справді пересвідчилася, що покупці надзвичайно активні, впізнала серед них цілу низку відомих їй підозрілих осіб, але не знайшла достатніх підстав для втручання. Не можна ж гумовими кийками перешкоджати людям купувати в магазині товари за готівку.
Крестон, який тим часом побував і в інших своїх крамницях і побачив там таку саму картину, вирішив поки що зачинити їх на кілька годин. Та коли на нього насіли з розпитами репортери, він наказав знову повідчиняти крамниці.
Цілий день, до самого вечора, Поллі з Гручем сиділи в одному ресторанчику й реєстрували чеки на куплені товари. Скуплено було дуже багато.
У вечірніх газетах Крестон прочитав, що його рекламний розпродаж мав бурхливий успіх і що за один день публіка розкупила всі його величезні запаси.
І справді, його крамниці нагадували страхітливе бойовище. Немов гігантські полчища термітів пожерли все дочиста.
Крестон не міг збагнути цього маневру конкурента.
Надвечір, коли скуплені товари вже звозились на візках і підводах до складів на Нижньому Блексмітському майдані, Макхіт прийняв у себе в камері ОТару.
— Я люблю самостійність і ініціативу,— спокійно сказав він йому.— Це в тебе виникла блискуча ідея — продати Крестонові всю оту заваль. Без документів ми б її ніколи не змогли позбутись. А тепер у нас є документи. Бо я наказав знову скупити все у Крестона. Де гроші?
ОТара отетерів. Він не став дуже викручуватись і віддав Макхітові одержаний від Крестона вексель. Документів, що засвідчували б походження товарів, Крестон від нього не одержував, та й не вимагав.
ОТара навіть не пробував щось пояснити Макхітові, очевидно, вдовольнившись його власним тлумаченням. Він залежав від Макхіта, а той — від нього. Цілком випадково Макхіт перший заговорив на цю тему, а то ОТара, може, сам розповів би все. Ніхто не міг довести протилежне. І підозрювати щось інше було б просто негарно. Так, справді, це було б свинство.
Коли ОТара, ще трохи посидівши мовчки, пішов, Макхіт передав Браунові, що просить його зайти.
Вони пили грог і курили. Макхіт сидів згорбившись па ліжку й задирав носком черевика край килима, що його Браун знову звелів постелити в камері. Йому важко було почати розмову. Нарешті він зайшов здалеку:
— Ти ще пам'ятаєш, що сказав мені влітку, після тієї історії з ліверпульськими інструментами? Ти вказав мені шлях. І я що далі, то краще розумію тебе. Мені треба змити з себе весь бруд свого минулого, це стає для мене дедалі ясніше. Ночами, коли мені не спиться, я думаю про твої слова й борюся з гіршою половиною свого "я".
Він зробив багатозначну паузу. Браун мав досить-таки зляканий вигляд.
— Не забувай, що я допоміг тобі ще й певною сумою грошей, яких ти поки що не повернув,— стривожено озвався він.
— Я б хотів,— відказав Макхіт, прикро вражений словами друга,— щоб ми зараз не говорили про гроші, Фредді. Вони не пропадуть, це така сама правда, як те, що моє прізвище Макхіт.
— А я б хотів, щоб ти облишив ці жарти, Маку! — розсердився Браун.
Макхіт незворушно вів далі:
— Я згадую твої тодішні слова так виразно, немов вони пролунали вчора.