Дбайлива облога - Белль Генріх

Іноді сусіди питали в нього якоїсь поради — здебільшого щось про машини, про заборону їх паркувати, зупинятися, про обмеження швидкості, і їх із Губертом навіть запрошували в гості — Гельстери, що живуть від них праворуч, і Мі-телькампи, що живуть ліворуч; та й самі вони вже якось запрошували до себе гостей — на пиво з "чимось гостреньким" та каву з "чимось солоденьким". А тепер усе кругом стало якесь холодне — не те що вороже, а саме холодне, бо непристойностей, що їх нишком, але досить підленько вміє вкинути пані Гельстер, Губерт уже просто не може терпіти. А якось вони забули, де він служить, і хтось бовкнув слівце "лягавий"; вони й не помітили своєї помилки і майже відразу потому заходилися розпитувати, що він робить на своїй службі,— щоразу, мовляв, сідає ошатно вбраний у машину і кудись їде. Але Губерт сидів, як. скам'янілий.

А Мітелькампи ще грубіші, відвертіші й аж ніяк не приємніші; коли Губерт тимчасово служив у поліції моральності, їм кортіло все знати, як вони казали, про "панель та волоцюг". "Ваша нова робота, мабуть, надзвичайно цікава! Група забезпечення, еге?" На таке запитання не можна було відповісти ні "так", ні "ні", а мовчання для них — однаково, певно, що позитивна відповідь. Мітелькампи обоє молоді — їм років десь по тридцять, а то й по двадцять п'ять; він — завідувач на складі, вона — касирка у великому універсамі, дітей не мають, з грішми, видно, ніякого клопоту. Гельстери старші, обом уже, мабуть, під п'ятдесят, він працює у податковому управлінні, а вона, коли дочка закінчила школу, знов пішла "в контору", але не надовго, скоро залишилася без роботи і якось шепнула їй через паркан: "Вона до мене так причепилась... ота порнографія, що я вже просто не можу її позбутись... Ви, Гельго, не гнівайтесь, коли мені щось злетить з язика..." І ота їхня дочка, про яку спершу нібито ніхто не знав, що воно за одна,— років їй десь двадцять п'ять, одягнена завжди розкішно, їздить у шикарних машинах, казкова зачіска, сама завжди привітна... А от постійної, як у людей, роботи вочевидь не має. Інколи можна почути, як вона цілими годинами клацає на машинці, потім знов надовго зникає, часом досить допізна спить і ситно снідає на балконі, а о тій порі, коли решта людей звичайно працюють, її бачать у садку — сидить собі й читає. Кінець кінцем, коли Мітель —камп спитав її навпростець, вона відповіла, що працює "виїзною секретаркою", передруковує вдома начисто записані на магнітофонну плівку, продиктовані або застенографовані матеріали конференцій та переговорів, отож робота в неї, мовляв, постійна, тільки не звичайна.

Клавдія мила дівчина, і материні непристойності їй, судя-чи з усього, зовсім не до душі, а коли Губерт якось обізвав її "виїзною шльондрою", їй, Гельзі, здалося, що це вже занадто і несправедливо. А до того він обізвав шльондрою і Клавдіїну сестру Моніку, й то саме тоді, коли мав на те якісь підстави; але Моніка — дівчині хотілося, щоб її називали Монкою, бо це ім'я стало дуже модним,— на той час уже почала нове життя; власне, шльондрою вона ніколи й не була, тільки трохи покрутилася в певному середовищі, і сказати, що вона зовсім не заслужила того прізвиська, теж не можна було. Тепер Монка працює на одну з крамниць, а часом і в самій крамниці модних товарів — шиє, плете, придумує фасони; живе вона з Карлом, він ще вчиться і як тільки може заробляє гроші. Карл завжди міркує і розмовляє досить відверто, але не легковажно, як це й досі трапляється з Монкою. І взагалі, що воно за сімейне життя: наче й разом, а не одружені? А пані Гельстер і Мітелькампи... Вона, Гель-га, здається собі такою чужою, хоч їй тільки двадцять дев'ять років, і саме ота нібито наукова чи, може, й справді наукова манера, з якою вони розводяться про секс (ті балачки іноді їй огидніші, ніж грубощі Мітелькампа, що одного разу, коли його дружина була на роботі, а Бернгард у школі, досить безцеремонно запропонував їй "трохи побавитись". Губертові вона про це нічого не сказала — той міг би зробити що завгодно, навіть убити Мітелькампа)... Коли вони заводять мову про певні процеси, що їх вона й досі називає "сповненням", і вживають відповідні наукові слова... Або коли Губерт якось спробував навіть з'ясувати в неї, чи бувають уже в Бернгарда, в їхнього любого хлопчика ерекції... Господи, яке жахливе слово!

Бувають дні, коли їй хочеться кинути все на світі й поїхати до матері, що нарешті має в Гетціграті свою хатину й садок і марить Сілезією, якої вже нема, якщо вона взагалі колись була; матір як послухаєш, то виходить, ніби життя — це самі яблука, мед, лляна білизна, католицька віра, ладан та матір божа. Ні ускладнень тобі, ні клопотів. І ніякої війни, тільки вічний мир... А втеча — це, звісно, щось жахливе, втеча від яблук, меду, ладану й матері божої. І винні у втечі, звичайно ж, не хто іншй, як "оті". Казка, та й годі, і вона цю сілезьку казку якийсь час залюбки терпіла б і далі, якби не Бернгардова школа. Тепер у нього цей милий, енергійний учитель Плоцкер, якого Карл знає ще відтоді, коли вони разом навчались, і який так приязно ставиться до їхнього хлопця; ні, тепер вона не може ризикувати й міняти школу.

А з Губертом дедалі тяжче й тяжче; є і ще одна річ, вже на саму згадку про яку вона паленіє, і про це їй не сила поговорити ні з ким, із жодною людиною, навіть із Монкою,— вона боїться, що та з неї сміятиметься. Висповідатись вона теж не може — адже в цьому нема ніякої вини, а чутки про священиків тільки підтверджують її сумнів у тому, що вони в такому ділі взагалі дадуть якусь пораду. Може, їй слід було б побалакати про це з Карлом, але ж він — чоловік, хоча, правда, і тактовний, тямущий; та від нього однаково нічого не почуєш, хіба що оті наукові словечка. А сповнення — не обов'язку, ні — їй бракує; адже вона жінка і цього не соромиться, має від того втіху і мала втіху від Губерта, а він, як вона знає,— від неї. Губерт завжди був такий привітний, по-своєму милий, хоч і мовчазний та серйозний, ніколи не казав грубощів, а часом ота його глибока суворість навіть десь дівалась, і він робився майже веселий. Ні, грубий Губерт не бував, ні до одруження, ні після, вона любила, коли він "сповнював" її, любила "сповнювати" його й тепер так за цим тужить, що вже почала аж соромитись. Вона впіймала себе на тому, що вишукує й читає в ілюстрованих журналах відповідні сторінки та статті, і їй соромно за те, на що мусить тепер пускатись, вона здається сама собі просто легковажною жінкою, коли роздягається перед ним чи, як Бернгард уже спить, стає під душ, не причинивши за собою двері. Ні, вона цих жіночих хитрощів не любить і все ж вдається до них: накидає на себе щось легеньке й, трохи надушившись парфумами, з "визивним" чи якимсь таким поглядом... І він іноді таки поцілує її в плече, може, навіть у щоку, але ніколи не торкається губів та грудей, а часом починає в неї на плечі схлипувати... Якийсь час він, правда, перестав був бурчати й чіплятися до них і навіть виду не показав, коли Бернгард перекинув біля воріт приготовану для пофарбування паркана бляшанку з карболіном.

Герберт став небалакучий, вечеряє перед телевізором, дивиться всілякі дурниці, цілими годинами, просто казна-що (колись він називав це "солодкі теревені видатних осіб"). Ота штучна дотепність, пересварка "мавп із блазнями", спорт... Він дивиться все, геть усе, дивиться — й нічого не бачить. Іноді вона, попоравшись на кухні, сідає біля нього й спостерігає, Як він обхоплює руками голову, затуляє долонями обличчя і не підводить на екран очей навіть тоді, коли йде якась цікава, здавалося б, для нього передача: про полі-ційне розслідування, з питань безпеки, репортаж із місця захоплення злочинців чи з місця бойових дій, про вертольоти військової поліції, про колег... Може, й сам він десь промайнув би на екрані... Губерт навіть не підводить очей. Не ходить більше ні на репетиції церковного хору, ні до шинку, де збираються за одним столом його колеги, і її вже не раз поривало подзвонити Кірнтерові, їхньому психіатрові, або Гольцпуке, Люлерові чи Цурмаку, з якими він весь час разом.

Та хоч би там що, а цей тихий період влаштовує її більше, ніж отой перший, коли Губерт ні з сього ні з того скаженів, робився просто нестерпним.

Вона боїться. Боїться вже не його — за нього. Щось його пригнічує, і це може бути що завгодно, крім одного: жінки. Ні, тільки не це, не в нього. Певно, щось трапилося на службі, щось пов'язане зі службою, і вона згадала про той вечір, коли вони сиділи востаннє за їхнім постійним столиком у шинку (це ж було, мабуть, уже добрий місяць тому!). Цур-мак добряче набрався, Губерт не встиг його спинити, і той щось ляпнув про молоду пані Бляйбль, з якою нібито... "Вона в нього вже четверта, ми собі не можемо стількох дозволити, аж ніяк..." Цурмак мусив супроводжувати її до взуттєвої крамниці. "їх треба розуміти... Сидить собі сам-самісінький у величезному кабінеті, і їздити доводиться самому, й тільки секретарка, більш ніхто, знає, який камінь у нього на душі, від чого він не має життя. Отак воно й стається... А вона, видко, теж була в нього секретаркою, і наступна буде секретаркою, їх же треба розуміти..." І поки вона сиділа в крамниці і їй приносили, а вона приміряла вже сорокову, ба ні, п'ятдесяту чи й шістдесяту пару, час від часу покурюючи сигаретку й гортаючи ілюстрований журнальчик (подали їй і каву), Цурмак мусив перевіряти кожнісіньку коробку, перше ніж її відкриють. Ті коробки лежали в підвалі чи на складах, численні входи до яких вели з заднього двору, отож "начинити" таку "коробочку" було зовсім не важко — так, як це зробили з тортом для отого Пліфгера. Підозрілих входів та виходів там багато, крізь них вони можуть дуже легко проникнути всередину й присилувати котрусь із дівчат зробити те, що їм треба, чи навіть підмінити її. Отож Цурмак мусив не тільки стерегти кімнату, де пані Бляйбль приміряла туфлі, а й відкривати та перевіряти кожну коробку, і надивився там на "такі туфлі, що їх ти бачив тільки в кіно — справжнісінькі секс-лодочки, яких завгодно кольорів і моделей. Але ж і ціни, скажу тобі!.." Він розповідав, навіть детально змальовував, як продавщиці аж пополотніли від люті, коли та "стара коза", прокрутившись та продибцявпш кілька годин перед дзеркалом (були там і "золотисті черевички, й лілові, й охи та ахи, і черевички, других яких і на світі немає..."), пішла, не купивши жодної пари.