Дбайлива облога - Белль Генріх

Я, звісно, не хочу сказати, нібито сілезців обминули сексуальні клопоти людства. Ти ж бо знаєш, що я маю на увазі: це сексуальний сон, який нагадує мені материні сни про Сілезію.— І замовкла — така серйоз-на-серйозна, тільки головою похитує. А тоді: — Слухай, а ти спробуй побалакати з самим Губертом!

— Не можу... Не можу ж я сказати...

— Чого це не можеш? Взяла б і, приміром, спитала: "Невже після дев'яти років подружнього життя я вже геть перестала тобі подобатись?" Тільки не викидай отих коників, що в ілюстрованих журналах. Таке не личить ні тобі, ні йому. Таке взагалі не для вас. У мене аж душа болить, як подумаю... Ох, Гельго, облиш ти це. Таке не личило б навіть мені. Ще, може, якби трохи раніше... Облиш. Ви ж такі славні, серйозні люди... Ні, в мене аж душа болить.

— Болить душа?

— Атож, дуже болить. А що ж ти думаєш?! Гадаєш, я така бездушна, якою завше прикидаюсь чи мушу прикидатись? Чорт, якими ж сілезькими ідиліями ви живете! А думаєш, у такому, як у нас там, кублі солодко? Кругом лесбіянки, злючки, а до текстильних верховод хтозна-як і підступити, він тебе, не питаючи, одразу за спідницю, бо гадає, що йому чи тобі все можна! Тут гав не лови, будь готова теж дати здачі, а як стає вже зовсім нестерпно і сама я не впораюсь, тоді раптом з'являється Карл — вони аж дивуються і поблажливо називають його "Карликом". А він уже знає, за кого взятись. Бо там усі капустяні голови, хвиля котиться — й вони за нею... Може, й твого бідолашного Губерта накрила та хвиля чи принаймні підхопила й понесла з собою... Або просто облила його, і коли ти вдаватимеш, ніби й сама на тій хвилі, то це нічого не поможе... З твоїми зворушливими хитрощами... Облиш це, прошу тебе. Ох, виходить, дісталися й до Губерта... Але хто? Як? Ти справді гадаєш, що це ота Фішер? Просто в голові не вкладається...

— А хто ж іще? Інших жінок він ніде не бачить. А там пробув ціле літечко...

— А вона ж саме пішла від свого законного. Ні, я в це не вірю, просто не можу собі уявити, хоч і припускаю, що чоловік... Я, звісно, розумію... Але ж вона така тихенька, навіть несмілива, і їй, здається, зовсім не байдуже те середовище, до якого вона, зрештою, належить...

— Ти її знаєш?

— Я все читаю про неї, та й саму знаю. А її мати в нас час від часу щось купляє, іноді щось замовляє— для онуків, для себе, дочки, невістки. А самій Фішер я шила якось купальники. І ти знаєш, як подивишся на неї отак майже без нічого — богиня! Але то не вона, ні, це дуже серйозна молода жінка. Привітна, але серйозна, ніякого такого жирування, ніяких витребеньок не любить. Чого нема, того нема. Правда...

— Що?

— Я оце подумала про її чоловіка... Повір, немає, мабуть, нічого гіршого, ніж чоловік, який на людях має бути гарним і мужнім. Коли він аж сяє... А як сміється, то це гірше, ніж ото, буває, хтось лускає зубами горіхи. Я знаю цей тріскучий сміх — ще відтоді, як була в "Колібрі". Потім такий одразу падає тобі на груди й заходиться слізьми. Звісно, є серед них і по-справжньому чарівні, по-справжньому милі хлопці — скажімо, той-таки молодий Цумерлінг. Коли він сміється, тобі принаймні не страшно, а просто хочеться посміятися разом із ним.Гультяй гультяєм, тільки й знає, що розважатись. Є й такі... Але прилюдні скализуби, оті, що в них, як каже Карл, у роті зблискують цілі ножі... їхні жінки часом до такого доходять... Я надивилась. Не хочу тут нічого розказувати, бо це ж була професійна таємниця, як у поліції. Службова таємниця! Але повір мені: їхні жінки часом до такого доходять...

— Ти і його знаєш? Я кажу про Фішера.

— Ні, тільки бачила в ілюстрованому журналі й по телевізору. А якби ти знала, яку він платить платню у східних, та й у соцкраїнах... Повір, у "Вулику" теж не з медом... Він роз'їжджає собі по світу, шкірить зуби з цицькатими молодицями, а твій Губерт мусить пильнувати його жіночку й доцю — і це серед літа, коло басейну... О господи, мені аж страшно стає, коли уявляю собі, нібито я чоловік і бачу її сяк-так прикрите тіло — як ото вона стояла в мене на примірці. Може, винен зовсім і не Губерт, а вона, адже її чоловіченько півжиття літає по світу та вишукує країни, де можна обійтися меншою платнею, а тоді з отими тай-, пхай-чи хайваньськими дівчатками... Ох, Гельго, боюся, діло кепське, принаймні дуже серйозне, сумніву немає. І не допоможуть тут ніякі поліційні психіатри... Поможе тут тільки одне: ждати й молитись.

— Що-що? Монко, люба, ти хоч не смійся!

— А я зовсім і не сміюсь. Атож, молитись. Думаєш, мені це один раз помагало?

— Тобі? З Карлом?

— Із Карлом. Чи ти гадаєш, його ніщо не проймає? Проймає. Він чоловік вірний, але жива людина. У нього, як він сам каже, "загострене відчуття краси". Справжній естет, легко захоплюється... Я ж кажу, чоловік вірний, але жива людина. Та я й узагалі іноді молюся їй, цариці небесній. У мене ж за плечима грішне життя... Ох, про все я не розказую навіть тобі, всього й Карл не знає... А часом як обляже душу... Тоді я в сльози й молюся, молюся... Тільки не подумай, що я так жахливо страждаю через Карла. Він чоловік милий, я його люблю, кохаю і хочу завжди бути з ним, а він хоче завжди бути зі мною. Але й те сказати: я без цього просто не можу. З Icy сом Христом у мене щось не дуже виходить, та й раніше я не знаходила з ним спільної мови, просто ніколи не могла його зрозуміти. А от вона... Вона помагає. А гляди, поможе й тобі?.. Тільки прошу тебе, Гельго: забудь про ті хитрощі, не роби з себе повійниці. Терпіти цього не можу. Я тебе розумію, але облиш. Я що хочу сказати: пильнуй, щоб завше була чистенька, доглянута, не занедбуй себе, і взагалі. Але ж ти робиш це й так. А зі старою Тольм, її матір'ю, я б могла, звісно, побалакати, вона прийшла б, якби я їй подзвонила...

— Воронь боже! Це ж мені так тільки здається. А то ненароком іще гірше зробимо... Обіцяй мені: нікому про це ні слова. Ні слова! Обіцяй!

— Обіцяю, і ти знаєш, що я свого слова додержу. Але побалакати про це таки треба — Губертові з тобою, тобі з Губертом, тобі з тою Фішер, їй з тобою. До речі, вона при надії, про це всі газети пишуть...

— При надії і йде від чоловіка?!

— Таке буває. У вагітних трапляються кризи, принаймні я про таке читала. Пишуть іще, нібито вона на шостому місяці... Ти ж не думаєш?..

— Я не можу в це повірити... не можу... і не вірю. І все-таки, що ж воно діється?.. Невже я стала йому така осоружна?.. Ні, цього не може бути, я відчуваю... Прошу тебе, Монко, не розмовляй про це ні з ким, прошу тебе...

— Я ж пообіцяла. А де він тепер? І досі коло неї?

— Ні, тепер, здається, в "замочку".

— Там, де й вона,— перебралася ж до татуся й матусі. А той знов подався шукати країни, де можна обійтися меншою платнею. "Вулик", щоб ти знала, і мене хіба ж так оббирає! І, може, саме в цю хвилину якась китаєчка шиє сорочки за моїм фасоном... Усяк буває. Я по радіо чула, що він поїхав...

Що вже тепер казати... Коли вона уявила собі, що могло статися, їй аж дух перехопило. Не тому, що так могло б статися, і не тому, що він міг би здійснити, так би мовити, статевий злочин проти неї і проти отої Фішер. Ні, але наслідки... Те, у що не вірилося, тепер стає ймовірним... На шостому місяці! Отже, це було рівно п'ять місяців тому. Губерт із отою Тольм-Фішер... Оця вагітність... Тепер тут уже не зарадить, та, мабуть, і не може зарадити навіть матір божа.

Не зарадить ні матір божа, ні порнохвиля, ані вільний секс, держава чи церква; хто ставиться до цього серйозно, той уже пропаща людина. І лишається тільки одне: чекати. А може, все ж поговорити з ним, забалакати про це першою, розпитати, розважити йому серце, погладити по голові і, як колись, зазирнути глибоко в очі, не озлобитись, а тільки поцікавитись — може, навіть трохи сумним голосом...

— Гадаєш,— озвалась вона до Монки,— ти зможеш довідатись, де він — я кажу про Фішера — був п'ять місяців тому? Бо якщо вона справді на шостому...

— Гельго!.. Я про це довідаюсь. А ти така хитра... Я тобі аж дивуюсь!

І коли вона взяла Мончину руку, щоб подякувати, то не витримала й заплакала. Після цієї щиро-сміливої, нібито невимушеної розмови на серці їй стало легше. Вона була вдячна Монці, бо та не засміялася з неї ані відверто, ані в душі. А втім, нащо впадати у відчай — сльози теж річ непогана. Виходить, якщо ці здогади підтвердяться, то він із нею таки щось мав і вона від нього понесла, а якщо це справді так, то дитина — зовсім не біда, це тільки для нього погано, бо сталося ж воно, либонь, на службі. Певна річ, досі ще ніхто нічого не завважив. Ніхто нічого не знає, це тільки припущення. Не більш. Отже, Губерт — не хворий чи як там воно називається отим чужомовним слівцем... Він просто збитий з пантелику. Що ж, лишається тільки втерти сльози, взяти за руку сина й вирушити автобусом додому.

В автобусі вона думала про ту жінку. їй, мабуть, теж не легко. Така серйозна, кажуть, тиха, і дочка від іншого, оте дівчатко — таке гарнюсіньке, в амазонці... А їй, мабуть, не легко, вона жінка не легковажна. В них обох просто запаморочилося в голові, а тоді вони вчасно не похопилися, пірнули в ту круговерть глибше, ніж сподівались, і вже не змогли виборсатись, і тепер про цю історію розповідають скрізь як про щось несуттєве, скоромину ще. ("Господи, що ж тут такого?.. Ви ж бо знаєте...") А в неї втягнуто, вплутано шестеро людей, а скоро буде й семеро, сьоме ж уже, певно, на шостому місяці...

5

Він уже висповідавсь, ще з самого початку — приїхав у суботу до якоїсь церкви в передмісті й застав у сповідальні молодого священика, що пахнув лавандовим милом і аж здригнувся, мов ужалений, коли він, Губерт, одразу, без зайвих балачок, перейшов до суті справи — справи, що її сприймав як гріх, як зраду, як порушення подружньої вірності, і на душі в нього полегшало, коли священик поставився до цього нібито серйозно. То все, мабуть, через його, Губертів, голос, який не припускав і думки про легковажність. Треба було розповісти про обставини, і він розповів, згадав про Гельгу й Сабіну, про те, що для обох це серйозно чи, мабуть, серйозно. Згодом він аж здивувався, що Фішер йому навіть на гадку не спав. Іншої ради нема: треба проситися, щоб його перевели, і то не таячись.