Дбайлива облога - Белль Генріх
Натренований, як ватажок отари, він буцне головою мені в серце, а тоді ще раз і ще, і так гупатиме й гупатиме в ослаблене кількома інфарктами серце...
— Якщо Гольгера пошлють до тебе аж у дванадцять чи в п'ятнадцять років, навчивши його, як вожака отари, битися головою, то ти маєш іще п'ять або й вісім років...
Він засміявсь і знов потягся до скриньки з сигаретами.
— Так довго це не протриває... Принаймні головою правління я пробуду два роки, а марних сподівань на безпеку, внутрішню та зовнішню, я вже давно не плекаю. Зокрема й на безпеку у себе в душі.
— То я тепер уже не заставатиму тебе вранці у ванній перед дзеркалом, коли ти сам до себе шепочеш: "Я більш не хочу..."? Чи ще хочеш?
— Так, хочу. Хочу з тобою... І все ж вони вже тепер, певно, вчаться душити за горло, гіпнотизувати, готують пілюлі... Ті пілюлі вони можуть укинути в склянку котромусь з охоронців, можуть переманити його на свій бік, і він "візьметься за мене"... Це буде такий собі милий, добре натренований, здоровий — кров з молоком — і сотні разів перевірений молодий поліцейський. Він раптом кинеться в мій бік, нібито щоб захистити мене, але в тому його стрибку чаїтиметься смерть... Яка там безпека!.. Комп'ютери, ракети, механічні птахи, ракетоподібні птахи, психічна обробка, телепатичний терор... Що ж, доведеться таки змиритися з самотністю цього виняткового, надзвичайно розкішного полону. Ти пам'ятаєш мою таку ж безглузду, як і сміховинну спробу згадати про своє давнє захоплення й прокататись на велосипеді? Дві поліційні машини попереду, одна позаду, а в небі наді мною — вертоліт. Такої комедії я вже не міг витримати.
А коли ми востаннє збиралися всією родиною на обід, на який кожне готувало щось своє: ти — суп і салат, я — м'ясо, Рольф — картоплю, Катаріна — підливи, Герберт із Сабі-ною — солодке? А потім я ще заварював каву... Ми разом мили посуд, і на кухні та в їдальні було так затишно, так гарно... В таких випадках Ервін Фішер поводився навіть як милий чоловік і, на подив усім, готував на десерт просто-таки фантастичний яєчний пиріг — він підсмажував його на спиртному... Аж поки народився отой хлопчик, якого назвали Гольгером. Доти Фішер ще міг узяти себе в руки й сісти за один стіл із таким "автопалієм", як Рольф, і такою комуністкою, як Катаріна. Але другого Гольгера в сім'ї Фішер уже не міг стерпіти, і це зайшло так далеко, що Катаріна, Рольф і Сабіна почали зустрічатися вже тільки таємно, без Кіт, звісно, бо дівчинка могла б проговоритися. Мало отого нагляду та охорони, вони вже почали й шпигувати одне за одним, і все тільки через те, що хтось назвав сина Гольгером! А що, як ми справді змиримося з усім і нікуди не поїдемо? Запросимо на вечерю Блюртмеля з його Свою, якщо вони нікуди не збираються... Блюртмель дістане змогу забути про те, що він слуга, й спокійно посидить, поки йому прислуговуватимуть інші. Гадаю, краще нам залишити Катаріну, Сабіну й Рольфа самих. Влаштуємо затишний вечір тут...
— Треба буде якось запросити нарешті й Катаріниних батька та матір.
— Атож, вони ж бо, сказати б, Рольфові тесть і теща. І Луїзу. Адже я знав її ще дівчинкою. На щастя, мій батько тоді її вже не вчив, отож мені не доведеться розмовляти з нею про це... А ти не хочеш побалакати з Блюртмелем? Мені кортить подивитись, яка вона, ота Єва...
— Мені теж. У мене не склалося враження, що вони кудись збираються... А тепер я мушу покинути тебе на кілька хвилин самого — треба подзвонити по телефону й поглянути, що в мене є на вечерю.
Іноді він несподівано, без попереджень вирушає до Рольфа в Губрайхен, тільки просить Гольцпуке, щоб той не посилав із ним великої охорони; він наказує Блюртмелеві зупинити машину на порожньому шкільному подвір'ї, а сам проходить пішки якусь сотню кроків до пасторського будинку й завертає до саду, де у маленькому будиночку, що його чомусь називають "флігелем", живуть діти. Там він пускається йти якомога швидше,— хочеться ж випередити спритного Герауне, тоді як охоронці, що прикривають його ззаду, ще спритніше, ніж він, займають пости попід пасторським будинком у самб-му саду. Під ліщиновим кущем він спиняється, зазирає у вікно того флігеля й починає спостерігати, як його син Рольф грається з Гольгером: дерев'яні та кам'яні кубики, дерев'яні машинки, виготовлені власноручно ("саморобними" він не зважується назвати їх навіть подумки — це слово Рольфа й Катаріну ображає, вони наполягають, щоб він казав "виготовлені власноручно"). Рольф сидить навпочіпки з малим на долівці — щасливий молодий батько, розслаблений, у руці сигарета; він трохи помагає хлопчикові гратися, підбадьорює його й розважає— це видно з того, як Рольф ворушить губами й розмахує руками,— ще й вочевидь щось мугикає собі під ніс. Розмальовані камінці, обклеєні різнобарвним папером дерев'яні кубики... А якось Рольф, поки Гольгер спокійно дивився, що робить батько, видовбав ножиком із ріпи світильника, повирізав на ньому очі, рот, ніс та бороду, а тоді ще й підставку для свічки. І весь час обидва були спокійні, розслаблені, задоволені. А потім — як завжди, спогади про Айкельгоф, куди він інколи утікав від "Блетхена" і грався з дітьми. А одного разу, коли він іще не встиг ступити до дверей і нарешті постукати, його застала Катаріна, що саме поверталася з крамниці. "Господи, тату! —вигукнула вона (атож, назвала його татом!).— Чого ви тут стоїте, наче сирота бездомний?! Заходьте, ви ж не заважаєте, ви ніколи нікому не заважаєте..." І в нього мало сльози на очах не виступили, така вона була мила,— назвала його татом, узяла за руку й повела того похмурого, туманного вечора в листопаді до дверей. А Рольф так тепло його привітав, що він аж здивувався. На ослоні, якого знадвору йому не було видно, він уздрів цілу виставку повидовбуваних ріп, а також іще кілька схожих на кольорові ліхтарики світильників у чорних картонних рамочках і обклеєних барвистим папером. Усе це Рольф зробив для домашнього дитячого садка. Він довідався, що односельці вибрали Рольфа на святого Мартіна, він мав проїхати верхи по селу в супроводі загону із смолоскипами — римський легіонер у срібному панцері, з мечем и в пурпуровому плащі. Потім його пригостили чаєм та медяником, дозволили викурити сигарету, посидіти коло груби й попідкладати дрова — ті самі, що їх Рольф власноручно — і, певна річ, з дозволу — збирає в сусідньому лісі, ріже, коле, а до них — цілі мішки ялинових шишок, цілі кошики трісок. Рольф ходить і по дворах, підбирає всілякий дерев'яний непотріб, будівельний лісоматеріал, що його внаслідок швидкої (на Рольфову думку, надто швидкої) модернізації люди викидають просто під ноги, підбирає крокви, дошки, а також старі меблі, розбирає їх, рубає на дрова або й лагодить та продає десь у крамниці для студентів. Того вечора Рольф пожалів його й не став аналізувати біржових бюлетенів, тільки пояснив на прикладах принцип того, як щось викидають і як воно стає викинутим. Уперше Рольф із болем у голосі назвав викинутим і Айкельгоф, а здобуту внаслідок такого викидання енергію — так само викинутою.
Невже за рідними дітьми треба підглядати, заставати їх зненацька, щоб відчути їхнє тепло, довідатись, чим вони живуть? А іншого разу він, вийшовши з-за рогу й рушивши до пасторського будинку, побачив, як Катаріна з Гольгером за руку поверталися з крамниці; вона віталася з перехожими і з нею вітались, нахилялася праворуч до Гольгера, який однією рукою тягнув за собою на мотузочку якусь іграшку, а в другій руці тримав льодяника на паличці. В лівій руці Катаріна несла, певно, дуже важку сумку з покупками — молода жінка, як і багато інших, високі червоні гольфи, волосся розпущене, і коли вона побачила його, на обличчі в неї раптом спалахнула усмішка — така невимушена, що в нього знов мало не виступили сльози. Він поспішив їй назустріч, узяв у неї сумку, Катаріна його поцілувала, він поцілував Гольгера, а потім, коли вони ввійшли до хати, задививсь, як вона розпаковує сумку, розкладає куплене по шафках та саморобних полицях, а хлопчик кружляє із своєю дерев'яною таксою на підлозі. Його пригостили чаєм, бутербродом, і коли він хотів був закурити, Катаріна, похитавши головою, забрала в нього коробку з сигаретами, але згодом стенула плечима й повернула йому їх. Вона його таки любить. Ота раптова усмішка на її обличчі — тоді, на вулиці, бутерброд із ліверною ковбасою, чай, намагання стримати його від куріння... Молода жінка, що була б чарівна, якби не була така прісна. Йому не важко уявити її черницею... І все ж її розважливість, чуйність, ерудованість обмежені тим селом. Щоразу, коли він бачить Катаріну, на гадку йому спадає її дядько, Ганс Шретер, тямущий комуніст, що його майор Веллер колись прислав до нього у "Блетхен"; з-поміж усіх, кого він там знав, Шретер подобався йому найбільше. Був час, коли він навіть запропонував Шретерові перейти на "ти", але той якось напрочуд холодно й воднораз чемно відмовився від цієї пропозиції, і жодному з журналістів, що брали сьогодні вранці в нього інтерв'ю, не спало на думку запитати: "Ви були з комуністами на "ти"?"
А от застати отак зненацька Сабіну йому не щастить ніколи, бо* часом її охороняють чи не пильніше, ніж його самого, зокрема й через Кіт. Отож він просто їде з Блюртме-лем за кермом оті шістнадцять кілометрів до Блора (який — на щастя, про це ніхто не знає, навіть Кете,— відіграв у його дисертації певну роль), з відразою дивлячись на оті бунгало, набудовані на околиці глушини, що колись мала славу райського куточка, зарослого каштанами та буками. І щоразу він, переслідуваний власною охороною, попадається іншій охороні, й щоразу його прикро вражає Фішерів смак — оте замилування міддю та мармуром. А Сабіну він завжди застає знервованою і зацькованою. Звичайно, вони йому раді. Кіт сяє, кличе його на прогулянку, любить мандрувати з ним за руку по дворах, заходити до селян, які пам'ятають його ще студентом, коли він їздив там на велосипеді, щось шукав, креслив, фотографував, вимірював, з'ясовував, коли що будувалось і перебудовувалось. Особливо охочий побалакати про ті давні часи старий Германс. "А от колись..." Але тепер усі ці розмови якісь убивчо неприродні — саме через охоронців, що день і ніч ходять за ними назирці, тиняються, ніби випадково, довкола; вони явно мають завдання повсякчас стерегти їх цілими юрбами.
