Дбайлива облога - Белль Генріх

А Сабіна починає іноді плакати, просто ридає ридма й не каже чому; або запрошує на чай сусідку — таку чорняву, повненьку, трохи вульгарну, однак гарненьку молодичку, чиї банальні балачки слухати досить приємно. Мовчазна, серйозна Сабіна, улюблена його донька (цікаво, чи вона знає, що він так її любить і не може про це сказати?) здригається навіть тоді, коли надворі хряскають дверцята машини або коли Кіт щось упускає на підлогу. А може, легше жити, як Рольф,— щоб тебе не охороняли, а тільки за тобою наглядали ? Чи не надто дорогу ціну доводиться платити за цю безпеку, яка, по суті, ніяка й не безпека?.. Адже Сабіна вже давно не їздить верхи, а після отої пригоди з Пліфгеровим тортом воно, може, й справді краще, що дали розпорядження перевіряти щупом усі страви й пакунки, які привозять для вечірок і взагалі на господарство. Бо все ж уже траплялось, усе, а віднедавна доводиться навіть заздалегідь розпечатувати коробки з сигаретами — після того, як в Італії одна коробка вибухнула просто у Плоте-ті в руках (він її саме відкривав) і добряче його покалічила: понівечила руку, спотворила обличчя... Раз у раз завдають клопоту і геть обліплені етикетками пляшки з шеррі: адже не роздивишся, що там усередині, і треба ті етикетки відмочувати... Там може виявитись "молотовський коктейль"

Ні, того спокою, що його ще можна знайти у Рольфа та Катаріни, Сабіна не має, вона ж, як-не-як, невістка "Вулика", до того ж його, Тольмова, дочка... А вілла під Малагою — теж не вихід, не заспокоюють її й лижі; така завжди жвава, охоча покататися верхи й потанцювати, Сабіна до всього збайдужіла. А він, мабуть, викликав у неГ ще більше роздратування, бо посилив охорону навколо її будинку.

От чого він не любить, то це їздити до Губерта, хоч сам на сам розмовляв би з ним довго й залюбки. Губерт знов позаводив собі зовсім нових приятелів та приятельок, і вони сидять у нього вдома цілими десятками, а то й ще більшими компаніями. І хто знає чому, але Губертові приятелі щиріші, ніж Рольо ові та Катарінині, щиріші навіть, ніж Сабінині приятелі та знайомі. Вони, Гербертові приятелі, так само переконані противники системи: майже всі патлаті, дівчата повбирані досить легковажно і з джутовими торбами, самі печуть собі хліб, з'їдають цілі гори салату й овочів, а при нагоді ще й заходять—"із солідарності", як самі кажуть,— до отих "отруїлівок" — так вони називають дешеві кав'яреньки. Коли він з'являється, вони ніколи не бентежаться, тільки сміються з приводу непомірних витрат, потрібних на охорону отої висотної божевільні; ні, сміються вони не з охоронців, а з усієї безглуздої "комедії з охороною", й іноді запрошують того чи того поліцейського поїсти з ними, поговорити, уникаючи слова "дискусія", заводять із ним мову про "безпеку, якої зовсім не існує", про "смерть, яка хоч і настає, але якої теж не існує", грають, співають, спокійнісінько розбалакують про Ісуса Христа, і не лише не соромляться його, Толь-ма, а й заявляють йому, щоб не забрав ненароком собі в голову, нібито він дуже їм подобається зі своїм "замочком", "Блетхеном", величезним кабінетом, що його інколи можна побачити на знімках у газетах, із "щупальцями отого лобі, присосками матеріалізму"; ні, все це їм, мовляв, не до вподоби, річ у тім, що вони просто мають його за того, кого "мило надламано", надламано нестримним злетом "Блетхена" й отими щупальцями, присосками, які чимдалі довшають і вже засмоктали і його самого. Все це, мовляв, мало б його лякати, в тім числі й "Блетхен" —тож, либонь, звичайнісіньке марнування паперу, особливо як відпала потреба в тому, що

Запалювальна суміш (жарг. часів другої світової війни).

давало колись газетам до певної міри право на існування: подерти їх чи порізати, почепити в туалеті на цвях і використати так, як це роблять майже серед усіх верств населення; ото, мовляв, уже була б рециркуляція справжня. Підрахували йому також, скільки гектарів лісу й скільки дерев тепер треба винищити на те й на те — на туалетний папір і на газети, цей постійний і непослабний натиск гігієнічного терору, і якби він спробував собі уявити, скільки цілком непотрібних, просто-таки явно безглуздих і зайвих, навіть ніким не читаних речей друкується в урядових, окружних, земельних, федеральних, а також у радіо-, теле— й партійних газетах і журналах, та коли ще додати до цього всі оті анітрохи, ну геть непотрібні рекламні брошурки, отой мотлох, що просто з друкарень майже відразу перекочовує на смітники... Скільки ж гектарів дерев, мовляв, "падають від сокири", скільки індіанців могли б жити в лісах, які щодня, авжеж, що божого дня стають отак марними жертвами!.. (їм і невтямки, як лякає його насправді те й те, вони про це не здогадуються, хоч і здаються йому в таких випадках усе ж трохи зарозумілими й чванькуватими). Ну звісно, певна річ, вони проти атомної енергії, проти "смертовбивчого" шляхового будівництва, але аж ніяк не проти прогресу, вони навіть не радикали в розумінні отого ідіотського закону; і все ж вони анітрохи йому не симпатизують, навіть не співчувають, хоч він, мовляв, і попав у цю пекельну круговерть примусових заходів,— вони мають на увазі не заходи безпеки, які — просто сміх, та й годі! — вважають зайвими (наче хтось здатний, мовляв, затримати визначену йому наперед годину смерті! Це ж безглуздя!). Смішно. Ні, вони мають на увазі потрібну для зростання поживу, найстрашніший із раків, жертвою якого — і він це добре знає— кінець кінцем впаде й друга чи третя, одне слово, теперішня його батьківщина, "замочок", і він уже вдруге — чи вкотре?— стане вигнанцем... Невже ж він так ніколи й не збагне, що небезпеку слід чекати від системи, що її, небезпеку, породжує саме система?

Гербертові приятелі йому чомусь не такі симпатичні, як Рольфові. Вони майже позбавлені почуття гумору, а сарказм прохоплюється в їхніх аргументах тільки несвідомо й мимохіть. Ставляться вони до нього все ж таки трохи нешанобливо і навіть гадки не мають про те, що "Блетхен", як-не-як, відіграв та й тепер відіграє роль важливого чинника в процесі побудови чи зародження демократичної системи й такого устрою, який після заперечення всього сущого нацизмом виявився необхідним.

Гербертові приятелі не такі абстрактно розважливі, як Рольфові, що їх він вряди-годи застає в Губрайхені. Ставляться Рольфові приятелі до нього і не вороже, й не нешанобливо, а просто як до цілком чужої людини; не показують вони ні пихи, ні збентеження, дивляться на нього так, ніби він з'явився на землю зовсім з іншої планети, і їх, певно, приголомшує те, що він п'є чай і їсть хліб. Хоча він їх як цілком чужих людей не сприймає. Адже вони з ним — громадяни однієї країни, розмовляють тією самою мовою, і коли він якось зважився запитати їх: "А хто ж ви за фахом?" — то почув відповіді: "Вчитель із забороною на професію".— "Робітник-металіст. Потрапив до "чорного списку", в тім числі й у профспілці".— "Службовець системи соціального забезпечення, не такий уже й "лівак" (І що воно означає: "Не такий уже й "лівак"?), теж попав до "чорного списку". А дехто казав: "До того, як вийшов оцей проклятий закон, я мав роботу..." Вони ніколи не мали нічого проти окремих осіб, а завжди тільки проти системи, навіть не ображаються на домовласників, коли ті підвищують квартирну плату. Адже на це їх, мовляв, штовхає система, вдаючись, у разі необхідності, навіть до терору. Вони розповідали йому, як шантажують і тероризують домовласників, як б'ють їм камінням шибки, паскудять у коридорах, розливають помиї, і все тільки через те, що домовласники не підвищують квартирної плати. Признаються вони й у тому, що "ведеться їм не так уже й погано", адже вони — і вони також, у цьому годі й сумніватися,— мають від системи й вигоду, від цієї самої системи, що "десь"—оте "десь" дуже, дуже далеко — дає такі високі прибутки, і за це її можна захищати; вони, мовляв, розуміють, що разом із системою і самі дістають прибутки, однак живуть під гнітом системи; це система, яка щодня пускає в світ усе більше хворих і залежних — як тут, так і там (кажучи "там", вони мають на увазі Радянський Союз). Вони ніколи не виявляють ні агресивності, ні пихи, тільки завжди дуже тверезі й засмучені. Атож, від них віє тверезим смутком, хоча... Та й не тільки хоча, а саме через те, що вони загрожують окремим особам, викрадають їх і вбивають, і тому "оті" —"злочинні елементи" й не лише з погляду моралі, не лише з погляду політики, а й, коли вже на те пішло, навіть із погляду філософсько-теоретично-теоло-гічного, бо вони постачають системі те, що її зміцнює, чого їй треба "надавати" якомога менше: жертв, мучеників... Вони постачають це, користуючись численними засобами масової інформації, проти яких ті, що сидять отам, і смокчуть сигарети, й попивають дешевеньке червоне вино, просто немічні. Ні, змагатися з такою навалою засобів масової інформації їм не до снаги, ніколи, проти неї вони зі своїми листівками та транспарантами не те що зовсім, одначе майже безсилі... А жертви та мученики зміцнюють владу засобів масової інформації все більше й більше. Це вже магія, ірраціоналізм, що геть паралізує людину. Щодо цього Рольфові приятелі не такі немилосердні, як Гербертові, й зовсім не згадують про "Блетхен", що, як-не-як, також засіб масової інформації. Та ще й який!.. їм, звісно, теж хочеться жити зі своїми дружинами, дітьми й коханками, влаштовувати свята, танцювати, смажити ковбаски й співати пісень... Гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше — цього ні для Гер-бертових, ні для Рольфових приятелів не існує. Бо гашиш і щось іще міцніше, порнографія і щось іще гірше, а також пиятика і таке інше — це вже система, яку вони не те що ненавидять, а просто до певної міри зневажають, хоч йому ця міра видається небезпечнішою, ніж сама система. Система — це ніщо, "узаконена мізерія", з покидьками якої можна й треба жити... І йому спадають на думку хлопці й дівчата, яких він іноді бачить чи, правильніше сказати, бачив у Сабіни, бо, з огляду на суворі застережні заходи, тепер її двері зачинені вже й перед гостями. Але там тими речами при нагоді бавилися — гашишем і ще чимось міцнішим, порнографією взагалі без церемоній...