Дбайлива облога - Белль Генріх

Оздоблені золотом та пурпуром ордени були таки чималенькі, а один іноземний — строкатий, завбільшки майже як блюдечко — впадав у вічі особливо. Усупереч приписам він, Тольм, не скористався застібками, а повідчіплював ордени від стрічок, і Блюртмель поприколював їх англійськими шпильками.

Кете не дала йому нести вінка — жовті троянди, бузок і жодної стрічечки,— але дозволила одному з гробарів почепити його на простенькі, без прикрас, мари. Далі все пішло так швидко, що вона ледве встигала перебирати ногами, і за хвилину гробарі вже поставили труну на заздалегідь приготовані вірьовки й опустили її в яму. Вертоліт висів у них просто над головами. Тольм прошепотів до дружини:

— Прокажи молитву, Кете.

І вона забурмотіла до ями отче наш, потім ще "Аве Марія", кинула невеличкою лопаткою трохи землі на труну, передала лопатку Тольмові й звела очі на надгробок. Більшість імен там були присипані вийнятою з ями землею, тільки у верхньому ряду Кете прочитала: "Ульріх Беверло, селянин. Айкельгоф, 1801—1869".

— Ходімо,— сказала вона.

Але Тольм не поворухнувся. Він подивився в яму, звів очі на небо, потім обернувся і глянув на Блюртмеля, що стиха перемовлявся під каплицею з поліцейським.

— Кете,— озвався Тольм,— я мушу тобі щось сказати.

— Кажи.

— Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати.

— Що саме?

— Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...

Коли вони рушили назад до воріт, вертоліт полетів. Блюртмель уже відійшов від поліцейського, в якому він, Тольм, тепер упізнав отого молодого Люлера — його колись відрекомендував йому Гольцпуке. Але досі він бачив Люлера тільки в цивільному; у о}юрмі цей чоловік мав іще молодший вигляд.

— Ти забув дати гробарям гроші,— сказала Кете.

Він вернувся, дістав з кишені гаманця, простяг одному з чоловіків стомаркову купюру й сказав:

— Це вам на двох.

Тепер йому впало в око, що вертоліт приземлився на шкільному подвір'ї. Коли Тольм обернувся, з каплиці виходив молодий хлопчина, отой зух о оторепортер. Певно, він ховався там зі згоди Гольцпуке чи й самого Дольмера. Це був той-таки фоторепортер, який недавно, зразу після виборів, застукав його з сигаретою в роті. І ось сьогодні хлопець застав його, Тольма, у святковому вбранні: в руках—циліндр, на грудях — ордени, а позаду — гробарі й надгробок із прізвищем Беверло. Хлопець не вишкірив зубів, не всміхнувся, а заходився спокійнісінько робити знімки й навіть со отографував іще раз його з Кете — незадовго до того, як вони мали сісти в машину. Хлопець усе клацав і клацав...

— Цей кар'єру зробить,— мовив Тольм до Кете й Блюртмеля.— Цей свого доб'ється.

Коли він угледів коло машини Дольмера — той стояв поруч із Блюртмелем, який уже взявся за ручку дверцят,— то спершу аж злякався. Вигляд у Дольмера був змучений, просто-таки змучений. Якусь мить Дольмер вагався, роздумуючи, до кого підійти спочатку — до нього, Тольма, чи до Кете,— тоді ступив до Кете й сказав:

— Сьогодні день поганих вістей, шановна пані Тольм. Мало того, що ваша дочка... ну, можна сказати, дала чосу з одним із наших людей. Ваш онук... Замок горить... Видно, хлопець якось вислизнув з-під охорони в Губрайхені.

— А ніхто не покалічився? Нікому не загрожує небезпека? — спитала Кете.

— Ні.

— Тоді ця звістка ще не найгірша,— промовила Кете перед тим, як сісти в машину.— І звістка про нашу дочку теж, як на мене, не така вже й погана.

І все ж її здивувало те, що Тольм засміявся.