Дбайлива облога - Белль Генріх

І все так добропристойно, тактовно, особливо в отих паскуд старих Фішерів, які відверто підтримують своєрідний чи то порно-католицизм, чи то католико-порнографізм. У них там не так уже й рідко можна побачити, як шофери просто-таки на руках виносять до машин п'яних у дим досить високопоставлених "осіб". А на вустах у кожного весь час крутиться слівце "барокко". "Ми люди барокко",— раз у раз любить казати старий Фішер, що був колись скромненьким собі крамарем, здатним тільки засвідчити Бляйблеву непричетність до нацизму. Ні, нацистом Бляйбль справді ніколи не був, навіть допомагав проповідникам переховуватись від переслідування, давав їм притулок і тепер щоразу витягує на білий світ ці історії, що "витримали всі іспити", змальовує їх з подробицями—як носив у схованки суп та хліб, як примудрявся в холод ті схованки опалювати, як "разом із священиками перебирав там чотки"... Є в нього навіть фотознімки, нібито справжні, не змонтовані: виснажена черниця в тісному підвалі, перед лею — горня з супом, поруч із горням — Фішер, обоє тримають у руках чотки. Є на тих знімках і Ервін: сховані в підвалі священики благословляють його в чотири роки, у п'ять... Тут нічого не вдієш. Зв'язок між Бляйблем і Фіше-ром, який вони прилюдно ніколи не афішують і про який усі знають,— це неприступна фортеця, тим більше що Цумерлінг придбав на ті знімки право і будь-якого дня може їх опублікувати.

І все ж таки є десь — але де? Де? Де? — ще одна, четверта група "отих"... Назвати їх злочинцями, на його думку,— мало, просто недоречно; це світ поплічників, що з нього іноді надзвонює Вероніка. І до цього світу, як і до Рольфового, слово "комуністи" не пасує, воно не пасує навіть до Катаріни, яку й досі до нього залічують, але яка чемно, однак рішуче це заперечує: "Звичайно, я к. і нею й залишусь. Та чи багато в мене спільного з рештою к.? А стільки ж, скільки в католицького священика-партизана з папою римським чи з княгинею Монако — адже вона теж католичка. Проте якщо ти перенесеш мене в ті часи, коли мені було двадцять, то моя відповідь виявиться хибною, оманливою і надто романтичною. Я вже не та й не належу до к., що їх ти знав. Не належу й до таких, як дядько Ганс,— одне слово, не до таких, про які ти мрієш і від яких іноді просто в захваті. Згадай про зміни, що сталися в інших догматичних сферах. Мені ще немає тридцяти, і ще не минуло й дванадцяти років, відколи я ще не мала й вісімнадцяти чи вже мала вісімнадцять,— одне слово, тоді я ще думала, що накличу на себе навік-віків прокляття, якщо порушу заповідь і піду на причастя не натщесерце. Забудь про к., яких ти знав; забудь про мене таку, якою я була в двадцять років. І повір мені: "тих." я розумію так само мало, як і ти, а може, й ще менше. А Втім, у цьому ми з тобою, може, навіть однакові: ми їх не розуміємо і знаємо тільки одне: на них тиснуть обставини, як і на всіх нас".

Привід достатній, щоб замислитися про тиск, якого він стільки вже зазнав і від якого страждає що далі, то більше... Він не стримавсь, і з тугою згадав про минуле... Про те минуле, коли він був уже досить могутній — а відтоді не минуло й шести років, і міг іще спокійнісінько вшитися з кабінету, купити в кіоску якусь газету, піти в кав'ярню "Гетцлозер", замовити сніданок, непомітно, не відчуваючи на собі чужих поглядів, поснідати... І обслуговували його привітно, навіть щиро, а потім він дзвонив із телефонної будки до Кете... Чи просто заходив до квіткової крамниці, купляв букетик для Кете, Сабіни, Едіт або й для Вероніки... Зазирав він і до ювелірних магазинів... А тепер ювеліри мусять приїздити під посиленою охороною до нього в кабінет, додому чи в готель... І він уже давно не має змоги понишпорити в антикварів, де колись шукав гравюри з зображенням міст на Рейні, берегів Рейну, краєвидів над Рейном, шукав не щось певне, а просто так, що трапиться,— гравюри, а також картини часів туристського освоєння Рейну. Як, скажімо, ота його улюблена гравюра з боннським краєвидом — не більша за коробку від сигарет, кришталево-чисто виконана невідомим художником і в міру розфарбована: берег Рейну, дерева, крило замку, річкою пливе баржа... І бастіон — давня митниця... А також — тепер таке вже неможливо, не стільки неможливо, скільки боляче, що він ніколи вже цього не зробить,— роман з Едіт, яка була навіть не молоденька, мала всі тридцять п'ять, працювала на складі в одному універсальному магазині, незаміжня сестра покійного його податкового інспектора Шойблера. Він приїхав тоді, щоб висловити їй співчуття... А потім трохи не дійшло до скандалу. І він не може збагнути, як люди скачуть у гречку, коли їх пильно охороняють, адже охоронці можуть хтозна й що подумати і все зіпсувати...

4

Страх знов і знов нагадує про себе, наростає— страх за нього, а потім і перед ним, і коли він "зморений, знесилений, виснажений" приходить додому й похмуро, нерідко просто-таки буркотливо, майже грубо, чого з ним ніколи, ніколи досі не було, кидає зауваження про дім та порядок у ньому, ті страхи міняються місцями, переходять один в один. Він нарікає, що в будиночку тіснота, а садок малий, ремствує, висмикуючи бур'янинку за бур'янинкою, прискіпливо, з ледве помітним, а все ж із невдоволенням оглядає її зачіску, яка, звісно ж, не завжди вишукана, коли вона саме порається в садку, у підвалі чи на кухні або грається з Бернгардом та собакою в садку. А трапляється, на чолі в неї виступить краплина поту або змокріє перенісся, до Бернгардових черевиків прилипне в садку земля, у воротях чи на зацементованих доріжках валяються травинки... І він уже колупається — чого досі ніколи, ніколи не робив — ложкою в тарілці, суп йому надто гарячий або не досить гарячий, салат — надто кислий або не досить кислий, хоч вона кладе в нього саме те, що він любить, і по стільки ж, як і завжди; в гуляші йому забагато хрящів, хоч він і знає, які ціни на м'ясо, і розуміє, що вона мусить відкласти щось на свято першого причастя. І взагалі, вони знов перебрали міру — нова машина, виплата кредиту за будинок, надто швидко оформлена і так швидко видана позика, що виявилась дорожчою, ніж їм обіцяли, а відколи він перейшов на цю нову службу, то не скидає костюма, мундира вже давно не носить, а на одежу, незважаючи на доплату, йде багато грошей — він-бо такий вимогливий... На Бернгарда хоч і не гримає, а все ж бурчить, хлопець, мовляв,— і треба ж таке придумати! — не досить "граційний", а коли малий крутиться на велосипедикові перед будинком чи на доріжках у садку, то здається йому "незграбним"; іноді він заводить розмову про уроки гімнастики для хлопців, а як переглядає Бернгардові зошити, то тільки з убивчою безнадією похитує головою...

Такий він ніколи не був — такий серйозний, часом навіть суворий, надто, на її думку, суворий, як тоді, коли пошматував хлопцеві журнальчик, назвавши його "гидотною порному-рою", хоч проти того, що діти бачать у кожнісінькому кіоску, ті картинки в журнальчику зовсім безневинні. А в кіосках виставляють гірше, ніж оці розпашілі, з високим начосом блондинки, в яких тільки й видно, що оголені зверху груди. Що ж тут зрозуміє восьмирічний хлопчик, який на звичайному пляжі бачить ще й не таке?! А втім, йому й на пляж не треба ходити, досить лише підійти в садку до паркана й подивитись, як сусідка Ільза Мітелькамп приймає сонячні ванни чи косить траву; о, там він бачить більше, ніж на пляжі, більше, ніж у тому паскудному журнальчику з блондиночками у високих корсетах, блондиночками, про яких і не скажеш, скільки їм років — сім, сімнадцять чи двадцять сім. Звичайнісінькі собі вульгарні малолітки, і не втямиш — дитина то чи повія; ще й так підступно посміхається: губенята то наївні, мов у дівчинки, а то цинічні, як у повії. "Хвойди широкого вжитку", "вампіри широкого вжитку". Це правда, у голові в таких вітер гуляє, їм аби тільки кататися на машині, танцювати, пити шампанське та слухати музику. "Німфи з плавальних басейнів" — це так, але ж не пустить вона у світ хлопця з зав'язаними очима! Просто жах. Кругом безлад, занепад, і серед усього цього треба готувати хлопця до першого в житті святого причастя — цнотливість, се, те, тоді як, коли бодай трохи вірити чуткам, навіть духівництво навряд чи ще так живе, а сам хлопець, певно, і не здогадується, що таке розпуста. Бо в Бернгарда — принаймні вона цього певна, хоч Губерт і сумнівається, і в них через це спалахують страшенно неприємні суперечки — секс іще не викликає ніякого інтересу. Губерт навіть побалакав із Кірнте-ром, психіатром із поліційного управління, дістав брошуру про статевий потяг у ранньому віці, і йому досить було тільки глянути хлопцеві в очі: там був лише страх і нерозуміння того, чому батько такий лютий,— страх не через те діло, хоч би яке воно було. А щомісячні видатки залишаються, звичайно ж, дуже великі, доводиться ощадити, а сорочки він, Губерт, купляє собі, звичайно ж, дуже дорогі, просто надто дорогі, і носить тепер, як каже Моніка, "чистісіньку бавовну". А проте не може бути, щоб його так "зморювала, знесилювала, виснажувала" служба — стоїш собі десь під розкішною віллою чи никаєш навколо "замочка", не зводячи очей з входів та виходів... Весь час насторожі, насторожі... Він ставиться до служби, звісно, дуже серйозно. Вкрай серйозно, навіть надто серйозно. Та й відповідальність, певна річ, велика, вона ж розуміє. І все-таки їй здається, що він якийсь роздратований, непривітний до неї, і це важко пояснити.

Про службу Губерт нічого не розповідає й ніколи цього не робив, навіть не ділився враженнями про навчання в школі та на перепідготовчих курсах. Вона знає, що всі вони регулярно проходять психологічну перевірку, навіть тестування, і це вимагає, звичайно, неабиякого напруження. І все ж у цьому затятому прагненні до чистоти й ладу, яке він виявляє останнім часом, вона вбачає щось хворобливе; це вже не звичайна дріб'язковість, ні, це справжня хвороба, коли іноді він майже цілу годину простоює під душем, прискіпується до щойно випрасуваних штанів і, що просто-таки образливо, принюхується до шкарпеток, перше ніж надіти їх, а коли помічає на дорогій бавовняній сорочці бодай складочку, то робить таку міну, ніби його смертельно скривдили.

Ще не дуже давно вона раділа, коли він повертався додому і вони сідали разом вечеряти, пили каву, разом перевіряли Бернгардові зошити, допомагали хлопцеві, а іноді й випивали на терасі по скляночці пива, заводили в садку біля паркана розмову з сусідами про нікудишнє будівництво, фінансові труднощі, дитяче виховання й узагалі про нинішні часи.