Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Можу запевнити вас, добродію, я зроблю усе від мене залежне, аби стати вам у пригоді...
Дюме пішов, до краю стривожений; він подумав, що це потворний Буча надумав спокусити Модесту, вирядившись у шкуру знаменитого поета, тоді як насправді Буча із спритністю шпига, з проникливістю й лукавством принца, настроєного помститись, розслідував життя і вчинки Каналіса, уникаючи, завдяки своїй незначущості, всіх поглядів, як та комаха, що прокладає собі шлях під корою дерева.
Тільки-но бретонець пішов, як до кабінету свого приятеля увійшов Лабрієр. Само собою зрозуміло, Каналіс заговорив із ним про візит незнайомця з Гавра.
— Модеста Міньйон? — вигукнув Ернест.— А я якраз прийшов до тебе з приводу цієї історії.
— Отакої! — вигукнув Каналіс.— Виходить, я здобув перемогу через посередника?
— Атож. Ось у чому суть цієї драми. Мене, друже, любить чарівна дівчина, здатна затьмарити найблискучіших паризьких красунь. У неї чудове серце, а книжок вона прочитала не менше, ніж Клариса Гарлоу. Вона мене бачила, і я їй сподобався, але вона вважає, що я — великий поет Каналіс... Та це ще не все. Модеста Міньйон походить із дуже давнього аристократичного роду, і Монжено тільки-но повідомив мене, що статок її батька, графа де Лабасті, сягає десь шістьох мільйонів. Батько Модести три дні тому приїхав до Парижа, і я щойно через Монжено звернувся до нього з проханням призначити мені зустріч на другу годину. Банкір надіслав графові де Лабасті записку, в якій натякнув, що йдеться про щастя його дочки. Але ти ж розумієш — перш ніж іти до батька, я повинен був у всьому признатися тобі.
— Серед безлічі квітів, що розкриваються під сонцем слави,— пишномовно заговорив Каналіс,— трапилася незрівнянна квітка рослини, яка, подібно до апельсинового дерева, приносить золоті плоди і поширює духмяні пахощі краси й розуму! А я зневажив цей шляхетний дар щирої ніжності, яка обіцяла правдиве щастя! — Поет дивився на килим, щоб приховати вираз своїх очей.— Та хіба я міг здогадатися,— провадив він, витримавши паузу, протягом якої до нього повернулося самовладання,— що за п'янкими пахощами парфумів, які линуть від цих прегарних аркушів, за розважливими словами ховається щире серце, ховається одна з тих дівчат або молодих жінок, чиє кохання тільки вбирається в покривало лестощів, а насправді вони люблять і обдаровують нас щастям задля нас самих? Ні, щоб здогадатися про це, треба бути ангелом або демоном, а я всього тільки шанолюбний чиновник. Слава, мій друже, перетворює нас на мішень для тисячі стріл! Я знаю поета, який завдячує вигідний шлюб сірим і невиразним творінням своєї музи. Я ж умію краще любити, краще плекати жінок, ніж він,— і пропустив таку нагоду... Та чи кохаєш ти її, цю бідолашну дівчину? — запитав він, втупивши погляд у Лабрієра.
— О! — вихопилось у Ернеста.
— Ну, то будь щасливий, друже,— сказав поет, беручи Лабрієра під руку.— Примхлива доля захотіла, щоб я не виявився невдячним для тебе. Тепер ти будеш щедро винагороджений за свою відданість, бо я великодушно сприятиму твоєму щастю.
Каналіс нетямився з люті, але йому нічого не залишалось, як обернути свій прорахунок на п'єдестал для себе. Сльози заблищали на очах у молодого доповідача палати державного контролю, він палко обняв знаменитого поета й розцілував його.
— О Каналісе, досі я зовсім тебе не знав!
— Нічого дивного. Щоб об'їхати довкола світу, треба згаяти чимало часу,— відповів поет із своєю погордливою іронією.
— А ти подумав про її величезний статок? — спитав Лабрієр.
— А хіба він потрапить у погані руки, мій друже? — відповів Каналіс, підкріпивши свої великодушні слова вишуканим жестом.
— Мельхіоре, я твій друг до могили!
Лабрієр потис поетові обидві руки і швидко вийшов: він уже спізнювався на побачення з паном Міньйоном.
Тим часом граф де Лабасті був у тяжкій зажурі — стільки нещасть воднораз навалилося на нього. З доччиного листа він довідався про смерть Беттіни Кароліни, про сліпоту дружини, а Дюме щойно розповів йому і про заплутану любовну інтригу Модести.
— Залиш мене самого, — сказав Шарль своєму вірному другові.
Коли лейтенант зачинив за собою двері, нещасний батько впав на диван, затулив обличчя долонями і заплакав тими скупими слізьми, що не течуть з очей у людини, якій п'ятдесят шість років, а тільки зволожують повіки, швидко висихають і набігають знову — не сльози, а мовби остання роса людської осені.
— Мати улюблених дітей і кохану дружину — це те саме, що мати кілька сердець і всі їх підставити під удари кинджала! — вигукнув він, підскочивши, мов тигр, і бігаючи туди-сюди по кімнаті.— Бути батьком — це ніколи не знати щастя! Якщо мені трапиться той д'Етурні, я його вб'ю! От і рости, от і виховуй дочок! Одна втікає з шахраєм, а друга, моя Модеста, віддає серце негідникові, який ошукує її, убравшись у паперову тогу поета. Якби то справді був Каналіс — ще півбіди. Але цей закоханий Скапен94!
"Я задушу його власними руками! — подумав Шарль Міньйон, і його пальці судомно стислися на горлі уявного ворога.— Ну, а потім? — запитав себе він.— А що як моя дочка помре з розпуки?"
Він машинально виглянув у вікно готелю "Королівський", знову сів на диван і завмер у нерухомості. Шість стомливих подорожей до Індії, турботи, пов'язані з торговельними справами, боротьба з небезпеками — усе це посріблило голову Шарля Міньйона. Його мужнє вродливе обличчя з правильними рисами, засмагле під сонцем Малайї, Китаю та Малої Азії, набуло суворого виразу, а горе в цю хвилину надавало йому навіть величі.
"І Монжено ще пише мені, щоб я поставився з довірою до молодика, який прийде говорити зі мною про мою дочку!.."
Один з лакеїв, яких граф де Лабасті вибрав з-поміж підлеглих, що служили йому протягом останніх чотирьох років, сповістив про прихід Ернеста де Лабрієра.
— Ви прийшли, добродію, від імені мого друга Монжено? — спитав Шарль Міньйон.
— Так,— відповів Ернест, боязко вдивляючись у обличчя полковника, похмуре, як обличчя Отелло.— Мене звуть Ернест де Лабрієр, я далекий родич останнього прем'єр-міністра і служив його особистим секретарем, коли він був при владі. Після падіння уряду його ясновельможність прилаштував мене в палату державного контролю, де я обіймаю посаду доповідача першого рангу, і згодом, може, стану начальником відділу.
— А який стосунок може все це мати до панни де Лабасті? — спитав Шарль Міньйон.
— Я кохаю її, добродію. І вона відповіла мені взаємністю — це для мене величезне і несподіване щастя... Вислухайте ж мене,— сказав Ернест у відповідь на гнівний жест роздратованого батька.— Я маю зробити вам дивовижне і разом з тим украй ганебне для порядної людини зізнання. Найстрашніша кара за мій вчинок — можливо, цілком природний — не в тому, що я почуваю себе зобов'язаним про все розповісти вам... Вашої дочки я боюся ще дужче, ніж вас...
З притаманними людині щирій простодушністю й шляхетством Ернест розповів про пролог до цієї маленької домашньої драми, не обминувши мовчанкою ні понад два десятки листів від Модести,— він приніс їх із собою,— ні сьогоднішньої розмови з Каналісом. Коли батько закінчив читати ці листи, бідолашний закоханий, блідий і жалюгідний, затремтів під вогненним поглядом провансальця.
— Добродію, у цьому криється одна тільки помилка,— сказав Шарль,— але вона вельми істотна. В моєї дочки немає шістьох мільйонів, у неї щонайбільше двісті тисяч посагу й досить сумнівні надії на майбутнє.
Ернест підхопився на ноги і, кинувшись до Шарля Міньйона, обняв його.
— Ох пане,— вигукнув він,— ви зняли з моєї душі величезний тягар! Тепер, може, ніщо не перешкодить моєму щастю! Я маю протекцію, я стану начальником відділу. Хай навіть у Модести буде лише десять тисяч, хай мені доведеться тільки розписатись у отриманні посагу, вона все одно стане моєю дружиною. Зробити її такою самою щасливою, якою була у шлюбі з вами ваша дружина, стати для вас справжнім сином — атож, пане, в мене немає батька — ось моя найзаповітніша мрія!
Шарль Міньйон відступив на три кроки, втупив у Лабрієра погляд, який пронизав молодика, наче гострий кинджал, і не сказав ні слова, бо прочитав на осяяному радістю обличчі Ернеста, в його блискучих від щастя очах найправдивішу щирість.
— Невже долі нарешті обридло мене переслідувати,— промурмотів він,— і я знайду в цьому хлопцеві чудового зятя?
Схвильований, він пройшовся по кімнаті.
— Ви повинні безвідмовно скоритися моєму вироку, добродію,— сказав нарешті Шарль Міньйон,— адже для цього ви до мене й прийшли. Бо інакше ви просто розігруєте комедію.
— Я, пане...
— Вислухайте ж мене,— сказав батько, глянувши на Лабрієра таким поглядом, що той прикипів до місця.— Я не буду ні суворим, ні жорстоким, ні несправедливим. Вам доведеться спізнати і невигоди, й переваги того фальшивого становища, в яке ви самі себе поставили. Моя дочка вважає, що покохала одного з найзнаменитіших поетів сучасності, чия слава, хай там як, а звабила її. Так от, хіба я, її батько, не повинен надати їй змогу зробити вибір між уславленим поетом, чия творчість світила їй, наче маяк, і людиною пересічною, яку підсунув їй випадок, аж надто часто схильний до жартів. Хіба не повинна вона сама висловитися за Каналіса чи за вас? Я покладаюся на вашу порядність: зберігайте мовчанку про стан моїх справ, про який я вам щойно розповів. Ви й ваш друг барон де Каналіс приїдете провести в Гаврі другу половину жовтня. Мій дім буде для вас відкритий, і моя дочка матиме вдосталь часу, щоб роздивитися вас обох. Затямте собі, вам доведеться особисто привезти з собою свого суперника й надати йому змогу вірити в небилиці про мільйони графа де Лабасті. Вже завтра я буду в Гаврі. Чекаю вас через три дні по своєму приїзді. Прощайте, добродію...
Нещасний Лабрієр повільно поплентав до Каналіса. А тим часом поет, залишившись наодинці з собою, віддався вихору думок, викликаному тим "другим порухом душі", що його так вихваляє князь де Талейран. Перший порух — це голос природи, другий — голос суспільства.
— Дівчина, в якої шість мільйонів статку! І мої очі не розгледіли блиск цього золота в темряві невідомості! З таким багатством я став би пером Франції, графом, послом. А я відповідав на листи міщанок, дурок, інтриганок, яким хотілося мати від мене автограф! І знудився від цих маскарадних інтриг саме в той день, коли Бог послав мені обрану душу, ангела із золотими крильми...
