Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де

S. Але в жодному разі не приїздіть до Гавра без згоди мого батька. Якщо ви мене любите, ви знайдете його, коли він буде проїздом у Парижі".

— Що це ви робите о такій пізній годині, мадмуазель? — спитав Дюме.

— Я пишу листа батькові, — відповіла вона старому солдатові.— Адже ви завтра їдете до Парижа, чи не так?

Не знаючи, що відповісти, Дюме пішов спати, а Модеста стала писати довгого листа батькові.

Наступного дня Франсуаза Коше, налякана гаврським штемпелем на конверті, особисто принесла листа своїй молодій господині в Шале і забрала той, якого написала Модеста.

"Панні О. д'Еста-М.

Серце підказало мені, що ви — та перевдягнена і схована під вуаллю жінка, яка приходила до церкви з Латурнелями, адже вони мають лише сина. О моя кохана, якщо ви живете скромно, без блиску, без слави і навіть у вбогості, ви не уявляєте, яку радість принесе мені ця звістка! Ви тепер мене знаєте — чому б вам не сказати мені всю правду? Щодо мене, то я поет тільки завдяки коханню, завдяки своєму серцю, що пробудилося ради вас. О, якою великою має бути моя любов, щоб я примусив себе залишитися тут, у готелі "Нормандія" і не піти в Інгувіль, який я бачу із своїх вікон? Чи покохаєте ви коли-небудь мене так сильно, як я вже кохаю вас? Поїхати з Гавра в Париж у такій непевності — чи не означає це бути покараним за свою любов, ніби за злочин? Я скоряюся сліпо. О, хоч би скоріш отримати вашого листа, бо якщо ви окутали себе таємницею, то я відплатив вам тим самим, і я повинен нарешті скинути маску свого інкогніто, сказати вам, який з мене поет і відмовитись від слави, позиченої мені на короткий термін".

Цей лист неабияк стривожив Модесту, і вона знову й знову перечитувала останні рядки, намагаючись збагнути їхній таємний зміст, але повернути своє освідчення в коханні вона не могла, бо Франсуаза вже віднесла його на пошту. Модеста піднялась до себе в кімнату й написала відповідь, вимагаючи пояснень.

Тим часом у Гаврі відбувалися різні дрібні події, які, проте, незабаром змусили Модесту забути про свої тривоги. Спустившись рано-вранці в місто, Дюме швидко довідався, що жоден архітектор до Гавра учора не приїздив. Розлючений брехнею Буча, яка свідчила про очевидну змову, бретонець просто з мерії кинувся до Латурнелів.

— Де ж ваш глибокошановний Буча? — спитав він у свого друга нотаря, не побачивши клерка в конторі.

— Буча, друзяко, вже в дорозі до Парижа, він пароплавом вирушив. Сьогодні вдосвіта зустрів у порту моряка, який розповів йому, що його батько, шведський матрос, забагатів. Був він начебто в Індії, служив у якогось князя,— їх там звуть магараджами, — а тепер він у Парижі...

— Все це вигадки і нахабна брехня! О, я знайду цього клятого горбаня, умисне поїду в Париж і знайду! — вигукнув Дюме.— Буча нас ошукав! Він щось знає про Модесту, а нам нічого не каже. О, якщо він з нею у змові!.. Він ніколи не стане нотарем, я втопчу його в багнюку, з якої він вийшов, я його...

— Вгамуйся, друже, не слід вішати злочинця до суду,— сказав Латурнель, наляканий роздратуванням Дюме.

Пояснивши, на чому грунтуються його підозри, бретонець попросив пані Латурнель побути з Модестою в Шале, поки він повернеться.

— Ти зустрінеш полковника в Парижі,— сказав нотар.— Ось що я прочитав сьогодні вранці в "Комерційному віснику" в розділі навігації під рубрикою "Марсель"... Та сам глянь,— провадив він, подаючи газету Дюме.— "Беттіна Міньйон" (капітан Шарль Міньйон) стала на якір шостого жовтня". А сьогодні сімнадцяте. Весь Гавр уже знає про приїзд твого патрона.

Дюме попросив Гобенгейма відпустити його зі служби, негайно повернувся в Інгувіль і ввійшов до Шале в ту мить, коли Модеста запечатувала листа батькові та Каналісові. За винятком адреси, обидва листи нічим не відрізнялися — ні конвертом, ні обсягом. Модесті здалося, що вона поклала листа батькові поверх листа до свого Мельхіора, а насправді поклала їх навпаки. Ця помилка, що так часто трапляється в буденному житті, відкрила матері й Дюме її таємницю. Саме в той час лейтенант збуджено розмовляв з пані Міньйон у вітальні, звіряючи їй свої нові побоювання, викликані двоєдушністю Модести та участю в змові Буча.

— Повірте, пані,— вигукнув він,— ми пригріли гадюку в себе на грудях! Хіба може бути душа в такого недомірка!

Модеста поклала листа батькові в кишеню фартуха, думаючи, що то лист до коханого і, спускаючися сходами з листом до Каналіса в руках, почула, як Дюме повідомляє про свій негайний від'їзд до Парижа.

— Що ви маєте проти мого бідолашного Таємничого карлика, і чому ви так кричите? — спитала Модеста, з'являючись у дверях вітальні.

— Буча, мадмуазель, сьогодні вранці виїхав до Парижа, й ви, безперечно, знаєте, з якою метою! Мабуть, змовлятиметься там з так званим архітектором у жовтому жилеті, який, попри запевнення нашого горбатого брехуна, і не думав приїздити до Гавра.

Модеста була приголомшена, вона здогадалася, що карлик поїхав збирати відомості про життя та вдачу Каналіса. Вона зблідла й опустилася на стілець.

— Я його наздожену, я його з-під землі дістану! — вигукнув Дюме.— Ви принесли листа до батька — давайте його сюди,— сказав він, простягуючи руку.— Я передам його Монжено. Аби тільки ми не розминулися з полковником!

Модеста віддала листа. Дюме, який читав без окулярів, машинально подивився на адресу.

— Баронові де Каналісу, вулиця Рибний Рай, номер двадцять дев'ять! — вигукнув Дюме, — Що все це означає?

— О дочко, так ось у кого ти закохана! — вигукнула пані Міньйон. — Це ж він написав вірші, які ти поклала на музику...

— І це його портрет висить у вас нагорі в рамці? — спитав бретонець.

— Віддайте мені листа, пане Дюме! — промовила Модеста, схожа в цю хвилину на левицю, яка захищає своїх малят.

— Візьміть, мадмуазель,— відповів лейтенант.

Модеста сховала листа за корсет і подала Дюме другого, адресованого батькові.

— Я знаю, що ви здатні на все, Дюме,— сказала вона.— Але якщо ви спробуєте зустрітися з Каналісом, я піду з дому й ніколи сюди не вернуся!

— Ви вб'єте свою матір, мадмуазель,— відповів Дюме і вийшов з кімнати, щоб гукнути дружину.

Бідолашна мати знепритомніла, вражена в саме серце останніми словами Модести.

— Прощай, жінко,— сказав бретонець, цілуючи свою тендітну американку.— Рятуй матір, а я поїду рятувати дочку.

Він залишив Модесту та свою дружину біля пані Міньйон, за кілька хвилин підготувався до від'їзду й пішов у Гавр. Через годину він уже мчав на поштових і з такою швидкістю, з якою людина їздить лише тоді, коли її підганяє кохання або користолюбство.

Приведена незабаром турботами Модести до тями, пані Міньйон піднялася у свою кімнату, спираючись на руку дочки, якій вона не стала дорікати, а тільки сказала, коли обидві залишились на самоті:

— Бідолашна моя дитино, що ж ти накоїла? Навіщо було ховатися від мене? Хіба я така сувора?

— О, я вже збиралася це тобі розказати,— відповіла дівчина, заливаючися слізьми.

І вона відкрила матері свою таємницю, розповівши їй про свої листи й прочитавши відповіді на них. Вона пелюстку за пелюсткою перегорнула в серці доброї німкені троянду своєї поеми, і це забрало в неї півдня. Закінчивши зізнання, Модеста помітила добру усмішку на устах у матері, яка не могла гніватись на своє дитя, і з плачем кинулась їй у обійми.

— О мамуню! — вигукнула вона, майже ридаючи.— Адже ваше золоте серце Бог виліпив наче вазу, яку наповнив поезією і чистим коханням, незрівнянним і небесним, коханням, що осяяло все ваше життя! І я лише наслідую вас, віддавши всю свою любов одному чоловікові. І ви повинні зрозуміти, які гіркі мої сльози, що капають на ваші руки. Моє кохання, моє святе кохання, цей метелик із строкатими крильцями, ця прекрасна любов двох душ, яку ваша Модеста плекала з материнською турботливістю, ця жива й одухотворена таємниця тепер потрапить у чужі грубі руки; вони зірвуть з неї покривало і пошматують їй крильця під нікчемним приводом відкрити мені очі, довідатися, чи так само акуратний геній, як і банкір, чи здатен мій Мельхіор складати гроші, чи нема в нього інтрижки, що її слід розплутати, чи не заплямував він себе в очах добропристойних буржуа якимсь захопленням юності, хоча воно не може затьмарити нашого кохання, як не може перебіжна хмарка затулити сонце. Що вони вчинять? Ось моя рука — ти відчуваєш, я тремчу в гарячці? Вони мене доведуть до смерті.

Модесту справді тіпало, мов у пропасниці, й довелося покласти її до ліжка. Неабияк стривожені, мати, пані Латурнель і пані Дюме доглядали її, поки лейтенант їздив до Парижа, куди за логікою подій слід на короткий час перенести й нашу розповідь.

Люди по-справжньому скромні, а саме таким був Ернест де Лабрієр, і особливо ті з них, хто, знаючи собі ціну, не знаходить у інших ні любові, ні пошани, зрозуміють, яку невимовну втіху відчув доповідач палати державного контролю, читаючи листа від Модести. Його кохана, молода, наївна й лукава, спершу визнала велич його душі та розуму, а тепер запевняла, що він до того ж і красень. А ця похвала — найвища форма похвали. Чому ж так? Бо краса — це ніби підпис майстра під творінням, у яке він удихнув свою душу; в ній проявляє себе божество. Побачити красу там, де її немає, створити її могутністю свого зачарованого погляду — хіба це не найвищий вияв кохання? Отож бідолашний Ернест вигукнув у захваті, наче поет, який щойно почув бурхливі оплески: "Нарешті мене кохають!" Коли в жінки — байдуже, куртизанка вона чи невинна дівчина — вихоплюються слова: "Ти — красень" (хай навіть це буде неправдою), і чоловік дозволить цій витонченій отруті проникнути під свій грубий череп, він уже відчує себе навіки поєднаним із чарівною ошуканкою, з цією щирою або введеною в оману жінкою. Вона стає його світом, він знову й знову прагне почути ці слова і, хай навіть він буде принцом, йому ніколи не обриднуть такі лестощі! Ернест гордо пройшовся по кімнаті, став перед дзеркалом, повернувся перед ним у профіль, у три чверті, спробував подивитись на себе критичним поглядом, але по-диявольському переконливий голос нашіптував йому: "Модеста має слушність!" Він знову взяв і перечитав листа, уявив собі свою неземну блондинку, він заговорив до неї, так ніби вона була тут, поруч. Аж раптом, посеред п'янких мрій, його вразила страшна думка: "Вона думає, що я — Каналіс, і в неї мільйонний посаг!" Його блаженна радість умить розлетілась на друзки, і він упав з неба на землю — так ото сновида, вибравшись на дах, раптом чує оклик, ступає вперед і розбивається об бруківку.

— Без ореола слави я видамся їй потворним! — вигукнув він.— В яке жахливе становище я потрапив!

Лабрієр був справді тією людиною, якою нам зображують його листи, де він розкрив своє чисте і шляхетне серце, отож він не міг не послухатися голосу честі.