Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Приїхавши до Гавра напередодні увечері, Ернест відразу ліг спати, намагаючись, ніби кокетка, знищити сліди дорожньої втоми, і ось тепер, прийнявши ванну, він щойно закінчив свій ретельно обміркований туалет. Мабуть, тут буде доречно подати його портрет, зроблений на повен зріст, хоч би для того, щоб виправдати листа, якого незабаром напише йому Модеста.
Ернест походив з доброї тулузької сім'ї — далекої рідні міністра, що взяв його під свою опіку — і мав той світський полиск, який дає лише виховання, почате з колиски; але трудове життя зробило його серйозним, хоч він до цього й не прагнув, і трохи педантом, бо педантизм — підводний камінь для кожного, хто постатечнів ще замолоду. Зросту він середнього і приваблює тонкими й лагідними рисами обличчя, свіжого, хоча й не забарвленого рум'янцем. Якби не маленькі вусики та борідка, як у Мазаріні92, Ернеста можна було б прийняти за перевдягнену в чоловіче вбрання дівчину — такий граційний у нього овал обличчя, такі ніжні губи, такі по-жіночому гарні зуби, сліпучо-білі й рівненькі, ніби виготовлені дантистом — майстром своєї справи. Додайте до цих жіночих якостей ніжний голос, ніжний вираз обличчя, ніжні голубі очі з турецьким розрізом, і ви зрозумієте, чому міністр прозвав свого молодого секретаря "панною де Лабрієр". На його широкому чистому чолі, прегарно обрамленому густим чорним волоссям, лежить печать мрійливості, що не суперечить глибоко меланхолійному виразу обличчя. Опуклі надбрівні дуги, хоч і витончено окреслені, трохи затьмарюють погляд, а коли він примружує повіки, то до меланхолійного виразу додається вираз відвертого смутку. Внутрішня невпевненість у собі, яку ми позначаємо словом "скромність", відчувається і в рисах обличчя, і в усій поведінці Ернеста. Можливо, читач виразніше уявить собі його зовнішній вигляд, якщо ми зауважимо, що овал Ернестового обличчя не відповідає законам пропорції, його підборіддя здається коротким, наче обрізаним, а лоб — звуженим, бо волосся росте надто низько. Тому обличчя в нього ніби придавлене. Життєві турботи вже прорізали зморшку між бровами, вони в Ернеста густі й близько сходяться на переніссі — прикметна ознака ревнивих чоловіків. Хоча на той час Лабрієр був стрункий і тендітний, він належав до тих людей з пізно сформованим темпераментом, які в тридцять років можуть несподівано погладшати.
Тому, хто добре знає історію Франції, цей молодик міг би нагадати таємничу постать короля Людовіка XIII з його меланхолійною, безпричинною скромністю, з його блідим обличчям під королівською короною Людовіка, який любив виснажувати себе полюванням, ненавидів працю, а з коханкою був до того сором'язливий, що аж дратував її своїм шанобливим ставленням, і відзначався такою черствістю душі, що спокійно дозволив би зітнути голову найближчому другові. Цю дивну вдачу можна пояснити тільки докорами сумління, які мучили сина, що помстився матері за батька. Ким був цей король — таким собі католицьким Гамлетом чи просто невиліковним хворим? Але тоді як Людовіка XIII гриз якийсь таємний хробак, зганяючи в нього з обличчя рум'янець і підточуючи його сили, Ернест страждав просто від невпевненості в собі, від сором'язливості чоловіка, якому жодна жінка досі не сказала: "Як я тебе кохаю!", а надто від усвідомлення, що його відданість нікому не потрібна. Після того як падіння уряду, наче подзвін, сповістило про загибель монархії, цей бідолашний хлопець почав шукати силу, до якої він міг би прихилитися, але знайшов у особі Каналіса людину холодну, мов камінь, схований, проте, під бархатистим мохом. Його неспокій нагадував тривогу пуделя, що загубив хазяїна, або невпевненість короля, який підпав під владу могутнішого повелителя. Ці сумніви, ці почуття, цей страдницький вираз робили його обличчя куди гарнішим, ніж уявляв собі Ернест, роздратований, що жінки зарахували його до "меланхолійних красунчиків", які вийшли з моди в наш час, коли кожен прагне, щоб сурми сурмили тільки на його честь.
Будучи таким невпевненим у собі, Ернест усі свої надії покладав на костюм, пошитий за останньою модою. Для цього побачення, де все вирішував перший погляд, він узув наваксовані до блиску чоботи, одягнув чорні панталони, жилет кольору сірки, у вирізі якого виднілася чорна краватка на сорочці з тонкої матерії з опаловими запонками, вдягнув голубий сюртук із орденською стрічкою в петлиці — за найостаннішою модою він щільно прилягав до спини й талії. На ньому були прегарні рукавички з тонкої шкіри кольору флорентійської бронзи, в лівій руці він тримав з вишуканою грацією дворянина часів Людовіка XIV ціпок і капелюха, стоячи з непокритою головою, як годилося в церкві, і його красиво зачесане волосся мінилося при світлі свічок шовковистим блиском. Ставши на самому початку відправи неподалік від паперті, він уважно роздивлявся всіх християн, а головне, християнок, які, входячи, умочали пальці в святу воду.
Внутрішній голос прокричав Модесті: "Ось він!" — тілько-но вона увійшла до церкви. Усе в цьому незнайомцеві було не гаврське — сюртук і чисто паризька манера триматися, стрічка в петлиці, рукавички, ціпок, пахощі парфумів. Лабрієр обернувся, щоб роздивитися високу та величну пані Латурнель, низенького нотаря й "опудало" (слівце з дамського лексикону), яким нарядилася Модеста, і бідолашна дівчина, хоч і підготовлена до цієї зустрічі, відчула, як шалено закалатало у неї серце, коли вона побачила це натхненне обличчя, осяяне сонячним світлом, яке вливалося крізь двері. Так, це, звичайно, він: невеличка біла троянда, встромлена в петельку, майже затуляла орденську стрічку. Чи міг упізнати Ернест свою незнайомку під цим безглуздим старим капелюшком із подвійною вуаллю? Модеста так злякалася ясновидющого погляду кохання, що навіть стала наслідувати ходу старенької бабусі.
— Глянь-но, жінко,— сказав куценький Латурнель, ідучи до свого місця,— отой он пан вочевидь не з Гавра.
— У нас буває стільки приїжджих,— відповіла його дружина.
— Але хіба приїжджі цікавляться нашою церквою? Адже їй і двохсот років немає,— відповів нотар.
Ернест усю месу простояв біля паперті, але не помітив серед жінок жодної, яка відповідала б його надіям. А Модеста тільки наприкінці угамувала нервове тремтіння. Вона була в захваті, який могла б описати тільки вона сама. Аж ось Модеста почула лункі кроки по кам'яних плитах — кроки бездоганно світського чоловіка; бо меса закінчилась, і Ернест став ходити по церкві, де залишилися тільки найпобожніші парафіяни, яких він і почав уважно й пильно роздивлятись. Ернест помітив, як затремтів молитовник у руках особи під вуаллю, коли він проходив мимо. А що з усіх жінок у церкві лише вона ховала своє обличчя, то в нього виникла підозра, яку підтвердило і Модестине вбрання, що не обмануло проникливого погляду закоханого. Коли подружжя Латурнелів та Модеста вийшли з церкви, він попрямував за ними на чималій відстані й побачив, як вони увійшли в дім на Королівській вулиці, де дівчина звичайно чекала вечерні. Окинувши поглядом цей дім, над яким красувалася вивіска нотаріальної контори, Ернест запитав у перехожого, як прізвище нотаря, і той майже з гордістю назвав Латурнеля, найкращого нотаря в Гаврі. Коли він проходив Королівською вулицею, намагаючись зазирнути у вікна, Модеста помітила свого коханого. Пославшись на те, що їй погіршало, вона не пішла до вечерні; пані Латурнель залишилася з нею. Отож марно бідолашний Ернест до самого вечора ходив по тій вулиці. Піднятись в Інгувіль він не зважився і визнав за обов'язок честі повернутись до Парижа, написавши в чеканні диліжанса листа, який Франсуаза Коше мала отримати вже наступного дня з поштовим штемпелем Гавра.
У неділю Латурнелі завжди обідали в Шале, куди вони проводжали Модесту після вечерні. Отож як тільки хворій покращало, усі троє вирушили до Інгувіля в супроводі Буча. Вдома щаслива Модеста перевдяглася в прегарну сукню і, геть забувши про свій вранішній маскарад та вдаваний флюс, з'явилася на обід, упівголоса наспівуючи:
Прокинься, серденько, уже пташки
Вітають сонце пурханням крильцят...
Буча здригнувся, побачивши Модесту — так вона змінилася. За плечима в неї ніби виросли крила кохання, і вона скидалася на сильфіду. Божественний рум'янець щастя пашів на її щоках.
— Хто написав вірші, на які ти склала таку чудову мелодію? — спитала пані Міньйон у дочки.
— Каналіс, матусю,— відповіла Модеста і густо почервоніла.
— Каналіс! — вигукнув карлик, якому тремтіння в голосі Модести та густа фарба, що залила її обличчя, відкрили єдине, чого він досі не знав.— Він — великий поет, і пише романси?
— Це просто вірші, — відповіла Модеста, — які я спробувала покласти на мотиви німецьких пісень, що мені згадалися.
— Ні, ні,— відповіла пані Міньйон, — ти сама створила цю мелодію, доню.
Відчуваючи, що червоніє все більше, Модеста вибігла в сад, покликавши із собою Буча.
— Ви можете зробити мені велику послугу,— сказала вона стишеним голосом.— Дюме приховує від матусі й від мене розміри батькового статку, а я хотіла б знати правду. Хіба свого часу Дюме не послав татові понад п'ятсот тисяч франків? А мій батько не така людина, щоб мандрувати світом чотири роки і тільки подвоїти свій капітал. До того ж він повертається на власному кораблі, і частка, яку він виділив Дюме, досягає шестисот тисяч франків.
— Навіщо розпитувати про це Дюме, коли й так усе ясно,— відповів Буча.— Як вам відомо, перед своїм від'їздом ваш батько втратив чотири мільйони, і він їх, безперечно, повернув. Але він мав виплатити Дюме десять відсотків від свого прибутку і, судячи з тієї суми, в якій признається чесний бретонець, ми з патроном припускаємо, що статок полковника досягає шести-семи мільйонів.
— О батьку! — вигукнула Модеста, склавши руки на грудях і звівши очі до неба.— Якщо так, то ти подарував мені життя двічі!
— Отже, ви кохаєте поета, мадмуазель,— сказав Буча.— Але ці люди — хто більше, а хто менше — схожі на Нарциса. Чи зможе він любити вас по-справжньому? Ремісник, який клепає фрази і вимучує рими — як це нудно! Поет, мадмуазель, так само далекий від поезії, як зернятко від рослини, що з неї вироста.
— Буча, я ніколи не бачила такого красеня!
— Краса — це вуаль, яка часто прикриває безліч вад...
— У нього ангельська, неземна душа!
— Дай Боже, щоб ви не помилилися,— сказав карлик, склавши руки, мов для молитви,— і будьте щасливі.
